— Нi, от чого не було, того не було, — розсмiявся Нагiрний. — I трембiти з собою не мав. Ну, ти даєш… I гуцулом не знаю, чи був. Але iз Закарпаття — це точно. Їх там узагалi багато загинуло. Це ж «ЧП» було — на всю країну! Призовникiв везли iз Закарпаття до мiсця служби. Ну i дурiли вони там, на перонi — позчiпалися рюкзаками, позв'язувалися. А платформа висока, ти бачив. Ну, один полетiв донизу i потяг усiх, а як потяг захопив першого, то й решта пiд колесами опинилися. Чотири хлопці. В усiх руки-ноги окремо… Тiльки отой, що без голови, вiдносно цiлий був.

Далi Стас уже не чув, що той розповiдав, як i побажань на добранiч. Видивлявся і рахував отi руки-ноги на вiзерунку. Усiх частин не знайшлося, та воно й не дивно. Стас добре знав, що таке залiзнична травма. Але людей все-таки було четверо. I той, що без голови, не дарма тримав її, як вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї, бо на момент загибелi вiн уже був практично вiйськовим.

Стас вiдкинувся на подушку i довго лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю. У головi все перекидалося, наче отi руки-ноги. Що це? Звiдки звалилося воно на його бiдну голову у такий момент?

Але хiба можна таке надумати?

Скочивши з лiжка, Стас поставив стiлець навпроти i вирячився на килим. Усi «веселi картинки» наче зникли — полишалися лише пелюстки загадкової форми, серед яких надзвичайно важко вiдшукувалися тi, що нагадували обличчя, ноги, голови i все решта. I зараз пiд таким кутом огляду зовсiм не були схожi на них. Тiльки клаповухий пес ще якось нагадував самого себе.

Стас лiг. Персонажi одразу почали вимальовуватися. I очi почали шукати ще нижче. Це був останнiй, найнижчий вiзерунок у низцi. Студенти позаминулого столiття. Тi, що не знати, б'ються чи розважаються. Напевно, воно так i було насправдi, адже в усьому, що вище, Стас не помилився. I бiдному Богдановi довелося знову згадувати.

— Я тут на кухню виходив, — скрипiв вiн, пояснюючи своє довге мовчання. — Мої вже сплять. Ну, чого тобi ще? Слухай, може бери пляшку та й приходь… Однаково нiч пропала! I дешевше буде, бо всi грошi проговориш.

— Вибач, ще тiльки одне, — попросив Стас. — Може, я не дуже зрозумiло висловлюватимуся, але… Спробуй «врубатися».

Стас як мiг розповiдав про тих двох, останнiх, описуючи тi чи iншi деталi, намагаючись навiяти йому вiдповiднi асоцiацiї. Нагiрний думав i так, i сяк, але не мiг збагнути.

— Ну, гаразд, — запропонував Стас. — Давай тодi iнакше. Пройдемося по останнiх ваших смертних випадках у зворотнiй хронологiчнiй послiдовностi. Ну, наприклад, iндiанець. Так?

— Ну…

— Перед ним мужик у кошлатiй шапцi, якого вкусив пес i той помер вiд сказу. Правильно?

— Ну…

— А мiж ними нiкого не було?

— А що, треба?! — здивувався Нагiрний. — Ми i вiд них двох ще досi чухаємось, хоч i нi грама не виннi.

— Гаразд, — згодився Стас. — А ще перед цим призовники iз Закарпаття. Так?

— Ну так, так! — не витримав Нагiрний. — До чого ти хилиш?

— А тепер пiди ще далi — хто перед ними? Якi нестандартнi смертнi випадки були перед цим?

— Онкологiчна хвора померла, — без особливих зусиль згадав Нагiрний. — Рак шлунку. Мала померти.

— Точно? — запитав Стас.

— Точнiше не буває. А ще перед цим також онкологiя. Рак легень.

— А ще?

— А ще — пiдеш завтра до оргметоду i шукатимеш сам. Я що тобi — комп'ютер? То ти iдеш з пляшкою? Менi яєчню смажити?

— Нi, не той настрiй, — пробурмотiв Стас. — Iншим разом.

Вiн ще ставив питання, сподiваючись-таки витягти на свiтло щось корисне для себе, але нiчого бiльше зв'язати не вдавалося. Студенти залишилися за завiсою таємничостi. Але про сон тепер можна забути. I Стас полiз у зворотному напрямку — догори, щоправда, спочатку не по килимi, лише у власнiй пам'ятi. А вона чiтко вказувала, що пiсля «iндiанця» була… панi Мурашевич, смерть якої вдягла на нього ярмо, котре поки що вiн не в силах скинути остаточно. Мiж «iндiанцем» i нею не трапилося нiчого!

Очi пiднялися до килима, i у наступному вiзерунку, тому, що розташувався вище iндiанця, окреслилося знайоме старече обличчя з дещо кривуватим довгим носом, який був схожий на її справжнiй нiс.

Що ж це вiдбувалося?!

Стас витрiщався на килим, намагаючись у хитромудрих вiзерунках знайти ще якiсь докази, що цiєю старою була саме Неонiла Йосипiвна, нинi покiйна. Це не вдавалося, адже знав вiн про неї дуже мало, а з усього, намальованого поруч з нею у межах одного вiзерунку, розрiзнялося лише «ескiмо» на паличцi, та й то окремо вiд її образу.

Дзвонити Нагiрному Стас не наважився. Та й що такого він мiг знати про обставини її смертi, не вiдоме Стасовi? Але зупинитися на цiй точцi було важко. Щось незрозумiле наче потрапило до його рук i почало розкручуватися стрiчкою, вiдкриваючи дивнi й ще бiльш не зрозумiлi речi. Хотiлося йти до кiнця.

Оленка вже спала. Це вiдчулося по iнтонацiї її голосу.

— Що сталося? — злякано запитала вона.

— Нiчого аж такого, — вiдповiв Стас. — Але мушу дещо запитати, просто зараз. Ти можеш менi допомогти. Розповiси менi про твою Йосипiвну. Щось особливе. Характерне. Це має значення.

Вона якийсь час збиралася з думками, а потiм промовила:

— Ну, це ще я її не знала. Розказують, вона народила дитину вже у пiзньому вiцi. Не знаю коли, але була у лiтах. I дитина ця померла.

— Як померла? Пiд час пологiв?

— Здається, нi… Я не впевнена. Кажуть, просто померла, як дитина.

Вона ще пiвгодини розповiдала усе, що знала, але все решта нiяк не клеїлося до вiзерунка на килимi. I тодi Стас, вiдчуваючи себе зовсiм нiяково, запитав:

— А морозиво вона полюбляла їсти?

— Морозиво?! — здивувалася Оленка. — А чого раптом ти питаєш?

— Подумай, — попросив Стас. — Це має значення. Згадай.

— Та нi, морозиво я полюбляю, а Йосипiвна… Нiколи. Я й не пропонувала, знала, що не любить.

От, лише дурно розбудив. I раптом здогадка блискавкою увiйшла у належне мiсце. До чого тут морозиво! Усе полягало у фiгурi старої! Неприродно зламана посерединi. Якраз на межi грудної клiтки й живота. Саме туди припав удар невiдомого авто. Чого iще хотiти!

Це була однозначно Неонiла Мурашевич, наступна пiсля «iндiанця».

I тепер Стас чiтко бачив перед собою низку iлюстацiй, зображених на килимi. Вони означали конкретних людей, якi померли, а точнiше загинули одне за одним при доволi неординарних обставинах. У напрямку минулого йому вдалося дiйти майже до кiнця i нерозгаданою залишилася тiльки одна. А що ж у протилежному напрямку? Адже зображення старої з кривим носом нiяк не останнє!

У грудях замлоїло так, наче за чудернацькими вiзерунками старого килима дiйсно можна було визначити майбутнє. Вiн пiдняв голову. Дивно, але три верхнi квiтки, що залишалися у цьому ланцюжку до кiнця килима, вiн нiколи не роздивлявся. Ще нiколи. А може вони нiчого не означають?

Наступний пiсля старої вiзерунок спочатку не викликав жодних асоцiацiй. Просто пелюстки рiзної форми i все. Та варто було перегрупувати уяву, з нього утворилася дiвчинка з бiлявим волоссям. Червонi ж цяточки, якi вона несла перед собою на простягнутих руках, одразу стали суницями. Щоправда, обличчя її не мiстило жодної риси, наче невiдомий художник забув його домалювати, а суницi були у чомусь незрозумiлому жовтого кольору, зовсiм не схожому на кошик. Зате на передостанньому чiтко розрiзнявся хлопчик у якомусь дивному вбраннi. Вiн не те щоб танцював — просто був у цiкавiй позi з вiдведеною назад ногою з вiдтягнутим носком. У руцi тримав маленьку парасольку, а поза його випромiнювала якесь таке… безтурботне щастя чи що? Дiйсно, казковий хлопчик виглядав щасливим. Обличчя дивилося догори, наче вiн рахував зорi на небi. Щось дуже знайоме проглядалося у цьому образi. Можливо, вiн нагадував персонажа однiєї з вiдомих усiм казок? Воно крутилося у головi, але визначити точно при усьому бажаннi Стас не мiг. I заразом було вiдчуття, що це згадається рано чи пiзно.

На самiй же горi було зображено щось дивне. Хоча б тому, що в усiх попереднiх йому ввижалися люди. Обличчя i не тiльки. Останнiй, хто мав вiнчати усю низку, скидався на чудернацьку фiгуру живої iстоти з головою, руками, ногами. Проте це не нагадувало людину. У позi по-турецьки сидiло щось таке, що нагадувало ведмедя з лисячою головою. Тiло тлусте, вайлувате — таке як мають iграшковi м'якi ведмедики, набитi ватою. Руки складенi на грудях. Ноги схрещенi внизу. Лисяча ж морда якось хитро посмiхалася, настовбурчивши вуха. Стас заплющив очi й струсив головою. Воно не зникло. Безперечно, це зображення привертало увагу й ранiше, просто не викликало таких конкретних i дивовижних асоцiацiй.