Вiктор вдивлявся довго, потiм з iншого кута. Потiм заперечливо похитав головою:

— Нi, я сам таких асоцiацiй не бачу. Так як ви показуєте, можна будь у чому побачити будь-що. Особливо, якщо напружити уяву i бути на щось конкретне налаштованим…

Вiн був без перебiльшення розумний, цей комп'ютерник. I одразу показав Стасу малюнок трiщин на старiй стелi. Довга рейка опинилась у його руцi i кiнець поїхав по них:

— Дивiться, оце чоло, оце такий потворний нiс, оце пiдборiддя… Може бути? Часом у мультяшках таких потвор малюють, що те, що я вам по трiщинах показав, набагато красивiше. Ну як?

Можливо, був сенс погодитися. Не вкладалося в його теорiї лише одне: побачивши килим уперше, Стас ще не чув нi про яких «iндiанцiв»-дельтапланеристiв, бомжiв з покусаними обличчями i старих жiнок, переламаних навпiл. Не кажучи вже про розiбраних на шматки гуцулiв. Про усе це вiн не здогадувався, хоч воно й iснувало насправдi. I уперше «розповiв» йому про них старий килим, роздивлятися який входило у його обов'язки як спадкоємця цього будинку.

Лише тепер до нього повернулося вiдчуття, що секрети цих подiй потрiбно пошукати в особi самого померлого господаря. Згадалося, як кинулася в очi вiдсутнiсть найменших слiдiв його життєдiяльностi. Вони там, отi секрети. Не дарма хтось добре подбав про те, щоб заховати їх якнайдалi.

Iдеї полiзли до голови, обганяючи одна одну. I вiн почав би просто зараз. Не дозволив телефон. А пiсля короткої розмови пошуки секретiв «дядька Тараса» вiдклалися самi собою.

Вiн мав термiново вирушити до Львова.

Оленка була, як клубок нервiв. Скутi рухи i напружений погляд красномовно свідчили про те, що дещо сталося. А на його запитання вона лише пiдiйшла i притулилася, зiжмакавши у жменi рукави його сорочки.

— Що таке? Не мовчи, не лякай мене.

— Пробач, просто я довго чекала. Пробач, що змусила вирушити в дорогу. Нiчого зi мною не сталося. Але… щось погане вiдбувається, страшне. Не можу зрозумiти що.

На столi лежав конверт, з якого стирчав складений бiлий папiр. Узявши його, Стас прочитав на прямокутному штампi назву нотаріальної контори мiста Ковеля, що у Волинськiй областi. Незрозумiлi передчуття попросилися одразу, коли сiдав за стiл i розгортав аркуш, та вiд перших його рядкiв очi почали лiзти на лоба.

Я, Мурашевич Неонiла Йосипiвна, при здоровому глуздi та твердiй пам'ятi заповiдаю своє рухоме i нерухоме майно — трикiмнатну квартиру у двоповерховому будинку, що по вулицi Злуки, 22, квартиронаймачу — Прокопчук Оленi Петрiвнi, яка упродовж чотирьох рокiв зареєстрована i проживає у нiй, здiйснюючи фактичну опiку надi мною…

З одного боку, здавалося, у цьому документi не було чогось аж такого екстраординарного. Трапляється, коли старi заповiдають своє майно абсолютно чужим людям, особливо, якщо не мають родини. Та все ж… Подив почав наростати ще до того, як прочитав наступнi рядки, сприймаючи їх вже у «готовому» станi:

Перелiчене вище рухоме i нерухоме майно має перейти у власнiсть Прокопчук Олени Петрiвни лише у тому випадку, якщо вона юридично та фактично проживатиме у вказанiй квартирi протягом 1(одного) року з часу моєї смертi, не здiйснюючи капiтального ремонту у помешканнi i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат…

Вiн продовжував «поїдати» рядки очима:

У випадку, якщо спадкоємиця порушить вищезгаданi умови заповiту, усе перелiчене майно має перейти у власнiсть Мироненка Тараса Андрiйовича, 1936 р. н., який проживає…

Але i це ще було не все!

…його я i призначаю виконавцем мого заповiту, надаючи право стежити за дотриманням умов…

Залишалося тiльки похитати головою. Оленка сидiла, втиснувшись у стiну, i зi страхом дивилася на нього, очiкуючи коментарiв.

— Розумiю, чого ти розхвилювалася, — бурмотiв Стас, перечитуючи документ ще раз i ще, а тим часом думаючи про своє. — Переживаєш, що покiйний мiй дядечко прийде подивитися на тебе… перевiрити… Не бiйся.

У кiнцi документа чiтко стояла дата його складання. У неї й тицьнув пальцем Стас.

— Бачиш? Заповiт складено, коли мiй дорогий родич, що втяг нас у цi пригоди, був живий i помирати, як видно, не збирався. Тож панi Мурашевич не планувала вiдвiдин мерця або привида.

— Коли у тебе самого «нечисть» на горищi товклася, ти не був такий безтурботний, — здригаючись вiд цих слiв, промовила Оленка. — А як справа iнших стосується, можна й жартувати…

— Нi, — серйозно сказав Стас, всаджуючи її до себе на колiна. — А повеселiшав я — ти правильно помiтила — тому що справа дiйсно не у привидах. Можеш менi повiрити. А коли стосується живих людей, то воно все-таки якось легше.

— Ти хочеш сказати, що знаєш, хто конкретно ходив у тебе по горищi?

— Конкретно ще не знаю, але, принаймнi, не потойбiчнi сили. Хоча б тому, що не буває нечистi як такої, як казав отець Назарiй. Хоча й без неї, звiсно, не обiйшлося. От ми й повиннi з'ясувати, у кого вона там вселилася. Хто впустив… Чого так дивишся? Не розумiєш? Коли у тебе останнiй iспит? От зразу ж пiсля нього я тебе запрошую до себе на домашнiй кiнотеатр. Кiно називається «Привид на горищi». Претензiя на фiльм жахiв, а по сутi комедiя.

Вона i далi нiчого не розумiла, хоча й намагалася.

— Ну, менше з тим, — посерйознiшав Стас. — Зараз нам потрiбно дiзнатися, що це за нотаріальна контора Яхницького, чому раптом твоя Мурашевичка звернулася аж у Ковель, хоча тут пiд боком пан Шевчик, у якого вже є досвiд складання подiбних заповiтiв. Га?

— А твiй… складений ранiше?

— Ото ж бо й воно. Так виходить, що за кiлька тижнiв до твого. Треба думати, iдея такого документа чиясь iз них — або мого дядечка, або твоєї квартирної господинi. Вони ж добре зналися, хоч вона i каже, що коханцями не були. Та за будь-яких обставин обоє брали у цьому участь. Дивись, формулювання до дрiбниць те саме, однi й тi ж вирази, слова. Чорти б забрали! Ну навiщо це: жити рiк, нiчого не чiпаючи? Хоч бери та повiр у байку про килим…

— Який iще килим? — не зрозумiла Оленка.

— Покажу… — вiдмахнувся Стас. — Але одне очевидно — складаючи другий заповiт, вони не бажали, щоб про його iснування знав Шевчик, а, можливо, через нього i ще хтось. Не хотiли, щоб узагалi у мiстi про нього дiзналися! Тому вона i звернулася хтозна куди. Он скiльки до Ковеля.

Стас заходив по кiмнатi.

— Нi, вони щось замислили, цi старi. Твоя була добре собi на умi, я бачив. Дiйсно, при здоровому глуздi та при твердiй пам'ятi, усе як тут написано… А мiй — взагалi шахiст. Щось вони закрутили таке… комбiнацiю хитромудру… тiльки от доля втрутилася. Не дозволила. Хоча…

— Що — хоча? Скажи, я зовсiм заплуталася!

— Хоча… я мало не сказав — «втрутилась i завадила», маючи на увазi їхню смерть. Ну, нiби плани їхнi порушила. А втiм… увесь механiзм цей якраз i розроблено на випадок їхньої смертi! У мене взагалi враження, що усi їхнi розрахунки надзвичайно точнi i механiзм саме тепер у дiї. А ми у ньому.

— I що буде далi?

— Ти при квартирi, я при будинку. Житимемо довго i щасливо.

Iнтонацiї, з якими це було сказано, викликали у неї мороз поза шкiрою.

— Не кажи так, я боюся, — попросила Оленка.

«Чесно кажучи, от тепер i я починаю боятися, по-справжньому», — подумав Стас.

Та лише мовчки пригорнув її до себе. Адже говорити таких речей жiнкам, якi у вас вiрять, не варто.

Вiдчуття небезпеки, конкретне та осмислене, з'явилося по-особливому. Усе, що було досi, — химернi думки та асоцiацiї, пов'язанi з аурою старого будинку, i навiть страх бути перемеленим правосуддям, не порiвнювалися з ним. Вони здавалися наче вiдiрваними вiд життя. Теперiшнє ж вiдчуття мало пiд собою конкретний ґрунт.

— Не бiйся, квiточко, — промовив до неї. — Розберемося. Усе буде гаразд.

Стас всiвся на диван спиною до «улюблених» персонажiв, маючи, як i завжди, усiх їх у своїй уявi. Не було потреби витрiщатися на килим. Усi вони i так стояли перед очима, наче живi. Здавалося, ось вiн, вир подiй, якi вiдбулися вже i вiдбуватимуться, незалежно вiд того, житиме вiн у будинку чи покине його. Надто глибоко влiз. Тепер, зникнувши звiдси, не покращиш свого становища.