— Ну, ти вже… — розвiв руками Олег. — Це вже злам! Злочин! Якщо так розмірковувати, то i сорок тисяч, якi у тебе в кишенi готiвкою лежатимуть, також можуть поцупити! Та й при порядках наших грошi, що у банку на твоєму рахунку лежать, не знати чи ти їх завтра так просто забереш. Ну, ти скажеш… Побачивши таке, одразу телефонуєш до вiддiлку мiлiцiї, складається протокол, а це вже документ, доказ для будь-якого суду. Та ти цiлковиту дурню городиш! Пса заведи, нiхто до тебе не влiзе. Сигналiзацiю постав…

— Що ж менi робити? — ця перспектива чомусь нiяк не хотiла вкладатися у головi. — Їхати сюди i жити цiлий рiк? А за якi шишi?

— А тут що, лiкарнi немає? — не зрозумiв Олег. — Яка тобi рiзниця, де рiзати?

— Свиней перед Рiздвом рiжуть, — буркнув Стас. — Людей — оперують.

— Ну добре, добре, — махнув рукою приятель, шукаючи очима бармена.

— А якщо у нього, ну, тобто дядька Тараса, все-таки знайдеться хтось iз ближчих родичiв? Ще й не дай Бог iз другим заповiтом. Ти ж казав… Чомусь же вiн призначив оцей рiк! Чому не одразу переписав будинок на мене?

На це Олег лише стомлено звiв очi:

— Ну то вiдмовся! Iди до цього Шевчика i вiдмовся. Вiдмовишся? Ото ж бо. А в разi виникнення якоїсь непевної ситуацiї є я. Упораємось. Ти врахуй ще одне. Дату складання заповiту бачиш? А дата смертi? О! Шариш? Людина вiдчула наближення кiстлявої i бiгом склала заповiт. I зразу бабах — до праотцiв. Саме така ситуацiя вимальовується. Завтра-позавтра йому ще гiрше стало i було вже не до того, щоб передумувати. Гадаю, якщо другий документ є, то датований вiн значно ранiше, а це дає перевагу тобi. Потiм видiлиш менi куточок у своїй похмурiй спорудi, як жiнка з дому вижене.

I Олег, розплившись у посмiшцi, поляскав приятеля по плечах. Йому було вже досить.

Будинок дихнув невiдомiстю, сируватою затхлiстю зачинених кiмнат i якимось особливим запахом. Кожному житлу притаманний свiй запах. Мав його i цей будинок. Дверi рипнули, Стас переступив порiг. Серце чомусь калатало.

У кiмнатах не було безладу, навпаки, хтось поприбирав, зачиняючи дверi востаннє. Простi хiдники лежали розправленими, як i подушки на єдиному лiжку, а точнiше — велетенському диванi без спинки i перил. На столi у кухнi скромна скатертина, у старих шафах чистий посуд. Жодних залишкiв продуктiв. Походивши по кухнi, Стас не знайшов навiть солi.

Усе повнiстю вiдповiдало свiтлинам, якi вiн тримав у руках. Це були другi екземпляри i на них, так само, як i на тих, що залишилися у Шевчика, стояли нотарiальні печатки. Походивши по будинку, Стас переконався у повнiй вiдповiдностi розташування меблiв, як i на фото.

Довелося облазити горище, на якому була ще й мансардна кiмната, i пiдвал — глибокий, викладений бутовим каменем, таким, як огорожа. Усе це було ще «рiдним». Як сказав пан Шевчик — польське. Усе було старе, але надiйне. Працювали комунiкацiї, вiдчинялися й зачинялися замки на вiкнах та дверях.

Будинок виглядав цiлком життєздатним органiзмом, у якому бракувало лише… серця. А сам вiн — чужорiдним органом, який збиралися трансплантувати туди. Рiк — доволi розповсюджений термiн у трансплантологiї. Пересаджений орган має властивiсть вiдторгатися. I коли ведуть мову про це, часто кажуть «до року», «пiсля року». Чи не з цих мiркувань колишнiй господар призначив рiчний термiн?

Стас мимоволi струснув головою. Що за дивна аналогiя… Навколо нього лише кам'янi стiни, не здатнi, як здавалося, хотiти i не хотiти, приймати i не приймати. I зовсiм не час перейматися дивацтвами.

Для початку у планi налагодження стосункiв iз цим «органiзмом» Стас вирiшив уперше пообiдати у власному будинку, який, звiсно, ще не був по-справжньому його. Але з чогось потрiбно починати. Їсти не надто хотiлося i вiн, порiзавши сир, заварив кави у якiйсь фаянсовiй посудинi, що найкраще пiдходила для цього.

Багато що здавалося дивним, але одна обставина одразу кинулася в очi. У будинку не було нiчого, що нагадувало б про померлого господаря. Одяг, фотографiї, листи, якiсь записи… Усе це мало б десь тут лежати! А якщо не усе, то хоча б щось iз того. Стас обдивився увесь будинок, не пропустивши жодного закутка чи шафи.

На однiй з них, старовиннiй, судячи з вигляду, верх мав доволi цiкаву форму. Один суцiльний карниз по усьому периметру створював пiдвищення, а сама площина дерев'яної поверхні була наче поглиблена i ховалася за ним. Отут у ближньому кутку i стояв «шаховий» годинник. Узявши, Стас роздивився його.

Спарений годинник, що використовується для гри у шахи, у дорогому сувенiрному виконаннi. Обидва його циферблати були заведенi, а далi годинник просто зупинили у процесi гри так, наче партiю довелося вiдкласти. Червоний «прапорець» одного з циферблатiв загрозливо завис перед наступним падiнням. Той, хто грав пiд ним, вочевидь, був у жорсткому цейтнотi i ризикував програти через брак часу. Його супернику, згiдно з положенням стрiлок на iншому циферблатi, залишалося на роздуми бiльше двох годин. У подiбнiй ситуацiї належить здаватися. Пальцi натисли одну з кнопок i циферблат iз завислим «прапорцем» одразу продовжив вiдлiк. Ще трохи. Ще якусь хвилину… Ну!

«Прапорець» упав, оголошуючи програш невдахи, й одночасно залунав рiзкий дзвiнок, примушуючи здригнутися вiд несподiванки. Поставивши годинник на мiсце, Стас облишив невчаснi фантазiї.

То де ж воно — оте особисте?

Нотарiус Шевчик недвозначно заявив, що родичiв у померлого не було. Окрiм Стаса. Тодi кому це могло знадобитися? А може воно лежить саме у нього, просто мова про це ще не зайшла? Нiсенiтниця. Ну, фотографiї, документи, листи — хто зна. А одяг?

Стук у вхiднi дверi добряче смикнув за нерви. Вони, виявляється, були у «натягнутому» станi. От i прийшов хтось знайомитися. Стас уявив свою вдягнуту у тюнiнг «дев'яносто дев'яту» на подвiр'ї, яке усi вже звикли бачити порожнім. А мiстечко маленьке.

Вiн був огрядний — цей чоловiк з вусами у легкiй джинсовiй куртцi. Очi зацiкавленi, завбачливий, не надто щирий вираз.

— Пробачте… Ви, напевно, господар новий… Так менi здалося.

— Припустимо, — ухилився вiд деталей Стас. — Чим, як то кажуть, можу…?

Вiн посмiхнувся трохи ширше i простяг вiзитну картку. Василь Iванович Дармороз, власник мережi магазинiв «Ласощi» i бару «Олена», мав звичку плести язиком багато i не надто виразно. Та з потоку слiв усе-таки вдалося зрозумiти його основну думку.

— Знаєте, Василю Iвановичу, — скрушно похитав головою Стас, — поки що говорити про це рано. Але вашу вiзитiвку я сховаю i матиму на увазi. I якщо дiйсно вирiшу продавати будинок, вам першому повiдомлю про це.

Задкуючи i переконуючи, що кращої цiни у мiстi йому не запропонують, бiзнесмен забрався.

— Заходьте до нас будь-коли! — вусата постать махнула на прощання рукою.

«Швидко», — здивувався Стас, усвiдомлюючи, як може поширюватися iнформацiя у маленькому мiстечку. Але випити другу каву йому все-таки не дали. Стук цього разу виявився обережнiшим, тихiшим. Такий, що мав би належати жiнцi.

Так i є. Темний капелюшок над сивими кучерями кидав тiнь на очi. Худорлявi щоки трималися спокiйно, на губах була свiтла помада, якою користуються старушенцiї.

— Пан Станiслав Ковач?

— Так. А ви, пробачте…

— Мене звати Неонiла Йосипiвна.

— Мурашевич… — з розумiнням кивнув Стас.

— Так, це я.

— Ну, що ж, проходьте, — вiн вiдiйшов убiк, даючи дорогу i уявляючи, як ця стара шкапа посуне зараз по кiмнатах, заглядаючи в усi кутки, чи вiн бува не встиг зробити євроремонту за пiвдня. Вiзит цiєї панi виявився несподiваним, i Стас зловив себе на тому, що не встиг визначити лiнiю своєї поведiнки при спiлкуваннi з нею. Вiн навiть не пам'ятав чи бува не посунув необережно куди якесь крiсло чи тумбу.

Вона не полiзла по кутках, а зупинилася у передпокої.

— Куди дозволите?

— Наскiльки я розумiю, вам дозволяється скрiзь… — розвiв руками Стас, беручи iнiцiативу.

Вона лише здивовано хитнула на це головою, вдаючи нерозумiння.