— Хто знає, — невизначено протяг Стас. — Як карта ляже у майбутньому. А раптом складеться так, що ви ж самi й запитаєте мене: «Були передвiсники проблем, то чого ж ви не зверталися?».

— Я розумiю… — примружив очi прокурор. — Повiрте, я усе розумiю. У нас тут маленьке мiсто, навiть мiстечко, у якому важко щось приховати, як би не хотiв. Але… Можливо, менi вдасться допомогти вам. Ви згоднi, щоб наша сьогоднiшня розмова мала, скажiмо так, приватний характер?

Свiтлана увiйшла до ординаторської, несучи двi чашки кави.

— Я гадаю, це вiд вашої чарiвної шефинi, — зрозумiв Мамчур. — Оскiльки сама старша медсестра несе.

— Вгадали, — посмiхнулася вона. — Смачного.

— Нехай, — згодився Стас. — Давайте неофiцiйно. Я вас слухаю.

— Пане Ковач, — налiг на стiл прокурор, — скажiть менi, у ваших планах продати цей будинок? Я правий?

— Ну, хай там що, зробити цього зараз я не можу, — посмiхнувся Стас.

— Але хотiли б, — у свою чергу хитро скривився Мамчур. — Якби могли… Ну i звiсно, якби вам запропонували кругленьку суму.

— Ну, не виключено…

Цей чиновник з широким обличчям вiв розмову впевнено i точно. Ухилятися було важко. А говорити про такi речi, ще й з такими людьми…

— Отже, двi умови, — продовжував гiсть, — щоб чимало дали i щоб це стало юридично можливо. Почнемо з першої. Скiльки б ви хотiли отримати за будинок?

— Поняття не маю, — розвiв руками Стас. — Я у цьому дилетант. Потрiбно консультуватися, зважувати, порiвнювати рiзнi пропозицiї… Ви ж розумiєте — справа серйозна, йдеться про чималi грошi.

— Розумiю, — погодився Мамчур. — А у скiльки, пробачте за таку обiзнанiсть, оцiнив будинок ваш друг i мiй незнайомий колега, який приїжджав з вами iз Вiнницi?

— О, яка обiзнанiсть, — здивовано хитнув головою Стас, накидаючи зайвих десять «кускiв». — Тисяч п'ятдесят, казав.

Та реакцiя прокурора виявилася зворотною.

— Не буду вас вводити в оману. Можливо, будинок вдалося б продати i дорожче. Може ще зо п'ять тисяч виграли б. Але! Рiк чекання i дуже непевнi умови заповiту. Хто зна, як ще повернеться i яку паперову тяганину доведеться витримати. А вже є люди, готовi виплатити вам отих п'ятдесят п'ять. Ви чули — вже, негайно.

— Але ж я не маю права продати будинок, я…

— Знаю, — Мамчур застережливо пiдняв палець, допиваючи каву, у той час як друга чашка залишалася ледь надпитою. — Знаю! А цього i не вимагається. Достатньо, щоб ви тiльки припинили бути претендентом. Оце все, що вас обходить.

— А як це? — не зрозумiв Стас.

— Дуже просто. Ви оформляєте нотарiально розписку, що отримали вказану суму за майбутнє вiдчуження будинку на користь конкретної людини, i у день повного вступлення у право власностi зобов'язуєтеся передати його безкоштовно цiй людинi, оформивши вiдповiдний пакет документiв. Отримуєте п'ятдесят п'ять тисяч, як тепер модно казати, зеленню i їдете додому. Ну, механiзм, який унеможливлює, щоб вас при цьому, як кажуть, «кинули» — це вже деталi. Не довiряєте нам — кличте свого друга пана е-е… Олега, якщо не помиляюся… Словом, для юристiв це справа технiки. Ось i все.

— А людина ця, треба думати, ви? — дивлячись йому в очi, запитав Стас.

— А для вас це має значення? — здивувався прокурор. — Вам потрiбнi грошi, або?… Хоча, якщо питання принципове, то скажу — нi, не я. I навiть не сват i не брат. Сподiваюсь, ви не ставитимете питання про мiй iнтерес у цiй справi. Це вже зовсiм безглуздо. До речi, пiдкреслю ще раз головний ваш зиск: грошi ви отримуєте одразу. I далi для вас не має значення — вдереться хтось у дiм i переставить меблi чи нi. А так — попереду ще рiк хвилювання.

Рука сама потяглася до потилицi. Грошi давали йому вже. Практично. Але…

— Дякую за пропозицiю, — намагаючись здаватися незворушним, промовив Стас. — Але у таких справах не прийнято давати вiдповiдь отак одразу. Скажiмо так, на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв я згоден. Проте… напевно, кiлька днiв доведеться почекати, щоб остаточно вмер отой мiй хробак сумнiвiв. Не щодня ж такi угоди укладаються.

— Звiсно! — пiдняв обидвi руки прокурор. — Ось моя вiзитiвка. Чекаю вашого дзвiнка. А справа… Нехай веде, я думаю, мiй молодий спiвробiтник. Однаково з неї нiчого не вийде. Але моє сприяння завжди i в усьому!

Лише у курилцi згадалося. У кишенi, де мали лежати цигарки, пальцi намацали тверде. Мобiльний! Диктофон ще працював. «А чи потрiбно?» — так думав Стас десять хвилин тому, вiдчиняючи дверi ординаторської, де чекав Мамчур. «А хiба важко?» — вiдповiв тодi сам собi. Тепер привiд порадiти власнiй завбачливостi. Усе навколо наче вкрите мороком. Хтозна, куди ще поверне, тому запис неофiцiйної розмови з прокурором не буде зайвим. Голос Мамчура чувся на диво чiтко, час запису зазначений, свiдки зустрiчi також є. Нехай лежить. I нехай знають, що вiн не такий простак.

Останнiй шов накладався у повнiй тишi, утворивши рiвненький рядочок разом iз попереднiми.

— Усе, — задоволено промовив Стас. — А ви боялися. Ну що, болiло?

Вона лише заперечливо похитала головою.

— Стасику Iвановичу! — поруч молитовно склала руки Анжела. — Ну я побiгла, будь ласка! Я ж потiм, як автобус пропущу, пiшки до села йтиму шiсть кеме, а скоро темно!

— Iди вже, — скривився Стас. — Бо дiйсно, ще хтось причепиться дорогою, матиму потiм на совiстi…

— О! — картинно вигукнула медсестра. — Та якби я знала, що хтось причепиться, де б я просилася! Дiждеш тут — причепляться…

— Iди-iди. Справимося удвох? — останнє призначалося пацiєнтцi.

— Та наче вже справилися, — полегшено зiтхнула та. — Дякую.

— Нi, ще пов'язка, не поспiшайте. Я зараз вам по блату — маленьку, елегантну, таку, як вашi пальчики.

— А який у нас iз вами блат? — не зрозумiла вона.

— Ви ж менi довiдку виписували у районнiй радi, — здивувався Стас. — Що, забули?

— Нi. Я гадала, ви такого не пам'ятаєте.

— Ну що ви… — цiлком законний сарказм так i пер з лiкаря. — Ви ж мене двi доби маринували. I по третьому колу запускали. За папiрець розмiром десять на п'ятнадцять — ще менший, анiж листок медичної картки. Гадав, не вийду iз ваших стiн. Як тут забудеш? До того ж, у нас, лiкарiв, знаєте, особлива любов до бюрократiї.

Стас промовляв окремими фразами, поправляючи на її тендiтнiй ручцi пов'язку, а потiм хитро глянув на пацiєнтку. Вона зашарiлася, а погляд вперся у забинтовану руку.

— У нас такi закони, — кисло промовила вона. — Ми мусимо…

— А у нас ще дурнiшi закони в медицинi! — повчально заперечив Стас, — взагалi дебiльнi. Але ми намагаємось робити так, щоб у першу чергу пацієнту було добре. До того ж… Гаразд, не морочтеся. Просто у мене абсолютна пам'ять на вродливих жiнок. То посмiхнiться, панi Олено! Приймайте роботу!

Вона сiла, пiдтримувана ним за спину, але одразу подалася назад.

— Олено Петрiвно! О-о… Ми ж так не домовлялися. Ну…

Перекидаючи скляночки у шафi, Стас розкрутив нашатир i пiднiс їй до носа. Ляскати по таких щiчках не пiднiмалася рука, тому, намочивши серветку, вiн тер їй за вухами i обличчя.

— Ну… чого це ви? У власному кабiнетi така рiшуча, а у чужому…

За п'ять хвилин вона вже сидiла на стiльчику, заплющивши очi i опустивши низько голову, як велiв Стас.

— Ну, що?

— Здається, минає.

— Я ж просив не дивитися туди, на руку, а ви…

— Та нi, це не вiд того, — вона розплющила очi i легенько струсила головою, а зустрiвши запитливий погляд лiкаря, пояснила тремтячим голосом. — Менi стало погано вiд ваших невчасних дорiкань, мiж iншим.

Великий палець був надiйно забинтований, тому її спроби вдягнути чобiтки однiєю рукою виявилися безуспiшними. А часте дихання свiдчило, що цiєї неприємностi на сьогоднi може бути через край.

Стас присiв перед нею i взяв чобiток у руки.

— Хочете влаштувати менi урок доброго ставлення до кiнця? — запитала вона.

— Нi, — у тон їй вiдповiв Стас. — Хочу використати службове становище з корисливою метою. Вдягнути чобiтки на такi нiжки в iншiй ситуацiї менi навряд чи свiтить.