— Я казала, чому.

— Казала, а ти б спитала! Я тобі поясню. Я зрозумів це саме тоді, коли втрачав глузд від повноти вражень. Від тебе. Гадав, серце ось-ось вискочить. А у тебе, тим часом… По нулях! Навмисно притисся до грудей твоїх і слухав, чи стукає у тебе. Гадав, ти зовсім схиблена…

Ось тепер її очі зреагували. Ось тепер її думки нарешті почали ворушитися!

— Ну дозволь… — попросив я. — Щойно ж можна було…

І я, нахилившись, притулився вухом до її грудей. Товклося справа. Зліва було практично тихо. Вона тільки трохи відсторонилася, але я домігся свого.

— І що? — сухо промовила вона. — Це вроджене. Серце праворуч. А апендицит, навпаки, ліворуч.

І печінка ліворуч. Усе навпаки. Таке дуже рідко, але трапляється.

— І давно ти знаєш про це?

— Колись у школі на медогляді виявили, — дивлячись крізь мене, беземоційно пояснювала Інга. — І що з того? Яке це має значення для усього, що ти вже годину тут мені…

— Має, — сказав я, відчуваючи, що перебивати Інгу входить у правило. — У мене, уяви собі, те саме.

Інга дивилася у мої очі, не відриваючись, навіть проковтнула при цьому.

— Доганяєш, бачу, — сказав я. — Такі як ми з тобою народжуються з частотою один на двісті-триста тисяч нормальних дітей. Плюс половина з них має ще інші вади і помирає у дитинстві. Прикидаєш тепер, яка ймовірність, щоб двоє таких людей, як ми, зустрілися випадково? Порахуй, це ж твій фах! Майже нульова! А тепер вирахуй, яка ймовірність того, щоб на людину кинули оком такі, як оті мої… А тепер подумай: їх цікавлю я і цікавиш ти. І при цьому обоє ми… Тепер ти розумієш причину, чому ми їх цікавимо? Ну? Ну, не може ж бути таких співпадінь! Ну розворуши ти свою голову досконалу нарешті!

Я сичав це пошепки, домагаючись ефекту лише мімікою, а Інга мовчки дивилась на мене. Схоже, вона починала вірити і водночас не здатна була прийняти, що от живеш собі і раптом…

— І що далі? — вона вже не говорила зверхньо, але…

Я підійшов і обережно притулив її голову вухом до своїх грудей — зліва, а потім справа. Волосся її залакованої зачіски ще трималось. Інга задумливо відсторонилася, ковзнувши по мені рукою.

— І що ж далі?

— Не знаю, — сказав я. — Ти у нас рішуча особа, яка завжди знає, що робити і може навчити інших. А я так, артист з погорілого театру.

— У нас? — перепитала вона, роблячи наголос на останньому слові.

— Як бажаєш, — розвів я руками. — Може я й дарма розповів тобі. Може навіть собі на гірше, але… Не міг більше так, щоб ти не знала… І, можливо, ти краще зможеш. Я не знаю, що робити. От повір — безвихідь! Повна!

— Гаразд. Припустимо, усе це правда, — Інга продовжувала говорити спокійно, лише повільніше добирала слова. — Яке тобі завдання поставили щодо мене? Кудись втягти? Щось дізнатися? Якщо просто трахнути, то ти вже це зробив…

— Ніякого. Розумієш? Бути біля тебе. Усе. Щось має статися. Я відчуваю. Не сьогодні-завтра. Чогось вони чекають. І що буде з нами, коли воно настане, я собі уявити не можу. Але припущення Їй-Богу не з кращих.

Я продовжував, а Інга мовчала, вочевидь не здатна остаточно повірити у те, що хтось був настільки в курсі її справ, що зумів прорахувати її можливі дії в плані контрактів і поїздок. Виходило, що це мої боси підтруїли її помічника, зіпсували машину і навіть зробили диверсію на мобільних мережах, аби допомогти мені сконтактувати з нею.

— Скажи ще, що й дощ вони організували… — розпачливо пробурмотіла вона.

— Не знаю, — не менш розпачливо відповів я. — Не знаю! Після того, що сталося зі мною, хтозна у що можна повірити. Тобі важко. І мені було б важко таке сприйняти, якби хто інший розповідав. Можливо, я вчинив неправильно, розказавши усе тобі. Можливо, ще пошкодую про це. Але що зроблено, то вже зроблено. І я прошу тебе — повір мені і давай разом. Ну, повір же! Усе більше шансів виплутатись.

— Усі жінки рано чи пізно страждають через те, що комусь повірили… — у невластивих для себе інтонаціях задумливо промовила Інга.

Він з’явився попереду несподівано і дуже близько, наче виріс із високих степових трав. Сам, перекриваючи шлях на південь. І Тубілай відчув, як здригнулося тіло дівчини, коли побачила цього козака, який підвівся з трави разом із конем. Шабля у руці вершника блиснула, відбиваючи сонце, коли кінь заіржав під натягнутим повіддям, стаючи дибки.

А сотник Андруш Підкова швидко приструнив скакуна, що нетерпляче перебирав копитами у передчутті герцю. А сам був на диво спокійний. Рука, що тримала шаблю, опустилася донизу і вістря зрізало китицю найвищої травинки. А ворог, так, наче й не бачив його, їхав собі уперед час від часу посмикуючи збрую. І кінь сотника знову звився дибки, попереджаючи нерозумного бусурмана.

Лише тоді Тубілай зупинився. Ворог був сам. Той, хто наважився так нерозумно, самостійно переслідувати його — яничар-агу великого Сулеймана-паші. Тубілай упізнав одразу того, хто мав би зараз лежати біля млина з розрубаною головою. Високий широкоплечий козак, наче вилитий, тримався у сідлі. Два пістолі за поясом і ще два висіли на гаках біля сідла. Що ж, доведеться захищатися полонянкою замість щита. А з неї ж не має впасти жодна волосинка! Вони застигли один наперед одним.

— Не знаю, бусурмане, чи ти мене розумієш, — нарешті промовив сотник. — Але раджу: облиш панну і їдь собі. Їдь з Богом, хоч і порубав ти двох моїх побратимів.

Тубілай мовчав.

— А ні, то зсади її на землю, — незворушно продовжував запорожець. — Зійдемось у чеснім бою і хай нас Господь Бог розсудить. Чуєш мене, чорна твоя бісова душа, чи ні?

Тубілай не поворухнувся у сідлі, лише кінь його переступив з ноги на ногу. І раптом Андруш упізнав цього воїна! Упізнав лише тепер, адже зустріч біля млина була надто швидкоплинною. Козацькі руки самі натягли повіддя, а губи промовили: «Нехай мені горіти у пеклі…» І одразу ж Андруш зняв з гаків на сідлі обидва пістолі і, перегнувшись низько, поклав у траву.

…Вони їхали майже поруч, за кілька кроків один від одного — запорозький сотник з шаблею у руці, повернувши голову убік ворога, і яничар-ага турецького султана, тримаючи повіддя обома руками і дивлячись попереду себе. Полонянка одного і пістолі іншого залишилися позаду. Вони одночасно злізли з коней та одночасно ляснули їх по шиї, відганяючи геть. І лише тепер Тубілай витяг з піхов ятаган. Ось коли уперше вони зустрілися очима. В одних був холодний спокій, в інших — скажений запал. В одних воля Аллаха, а в інших — святий Хрест. В одних готовність померти при потребі, а в інших — жага перемоги. Але було і в тих і в інших щось спільне, однакове. Що? Однакова козацька кров, що живила розпалені м’язи? Чи відображення прекрасної жінки, яка розділяла їх?

Булат задзвенів раптово, роздягаючись у зелено-жовтих степових хвилях, і одразу, почувши знайомий звук, високо у небі закружляли шуліки у передчутті кривавого бенкету. А нещасна дівчина, заради якої лягло вже стільки вояків, опустивши обличчя на коліна, затулила руками вуха, аби не міг у них потрапити цей жахливий дзвін, від якого біль та жах стискали голову.

Андруш бився запекло, але розважливо, усвідомлюючи силу і вміння ворога. Там, на Січі, йому було мало рівних на шаблях, але цей бусурман… Він передбачав усі його кроки і не було найменшої нагоди вразити клятого ворога. А біс, що засів у голові, настійливо підбурював забути про розважливість і вдатися до такого, що допоможе або перемогти, або ж, навпаки, пропасти.

Лише коли вістря шаблі сотника просвистіло біля його грудей, ледь не зачепивши одяг, Тубілай зрозумів, що там, біля мосту, цей невірний залишився живим не випадково. У кожного з них був свій стиль. Якщо яничар-ага переважно ухилявся від спрямованих на нього ударів, то сотник не шкодував шаблі і жорстко зустрічав його зброю своїм клинком, одразу переходячи у наступ. Обидва рухалися легко і впевнено.

І першим не витримав Підкова. Він добряче натис на супротивника, випади його ставали все більш різкими, і раптово, відбивши один з ударів яничар-аги, сотник махнув у розвороті по грудях, звісно, не надто очікуючи, що дістане спритного турка цим ударом. А от наступним… Ворог дійсно встиг відсахнутися, і от тоді з нового розвороту, перекрутившись на колінах, Андруш просто зрізав його з ніг, спрямовуючи свою шаблю багато вище колін бусурмана — ані присісти, ані підскочити.