— Не знаю, — зрештою вимовила Інга. — Я не знаю, як мені бути. Те, що ти пропонуєш… наважитися… Мізки закипають…

Хитання її голови означало розгубленість.

— Ну, у мене тепер лише один вихід, — я зібрався з думками. — Будь-якої хвилини мені можуть наказати повернутися. Цієї штуки у мені вже немає. Щойно потраплю туди — вони це знатимуть. Тоді кінець. Або вставлять нову і прощавай надія вирватися. Мені потрібно робити це вже. Зараз або ніколи.

— А я? Чому мені має бути кінець? — Інга ніяк не могла повірити у такі розкладки стосовно себе.

— Не знаю, — розвів я руками. — Може тобі й нічого не загрожує. А може… Ти знаєш те ж, що і я. Повір, я нічого не приховав від тебе. Вирішуй сама.

Їй було важко. І страшно. Я це бачив.

Після двох діб лежання нога моя зовсім перестала боліти і навіть давала ходити. На перший раз я вийшов лише на балкон і помахав їй перев’язаною рукою. Інга ходила тоді дізнаватися про ремонт машини і, схоже, зіграла свою роль добре. Визвірилася на майстрів, знайшовши купу причин для невдоволення. А ті, схоже, не належали до шановної організації, яка намагалася вирішити наші долі. Таким чином її розкішна «Ауді» застрягла у цій дірі ще на три дні, рятуючи від передчасних навантажень мою ногу. На четвертий день я дозволив собі вийти у місто і, зовсім не кульгаючи, скласти компанію своїй подрузі. Біль ще з’являвся, але не такий, як перше. Інга щодня робила мені перев’язки. Рана підсохла, вкрилася шкіркою і лише посередині ще слизило, та це вже була не кров, а якась жовтувата юшка. Усе було готово до того моменту, коли я мав наважитися. Неготова була тільки Інга. Вона не уявляла, як це отак лишити все і кинутися навтьоки. Воно й зрозуміло — смерть страшна тільки тоді, коли бачиш її на власні очі. Нехай навіть вона промайнула на якусь мить і далеко. Інга поки що не бачила, лише знала з моїх розповідей, яким, можливо, не вірила до кінця.

— А що, як вони почнуть шукати мене і зазирнуть до тебе, припускаючи, що тобі щось відомо? — Я змучено заплющив очі. — Це не ті люди, від яких можна захиститися охороною. Просто ти ще не мала з ними справи.

Я так і не переконав її.

Коли настав цей день, ми поїхали на захід. Мені ледве вдалося відмовити її від цього. Вона будь-що хотіла зателефонувати якомусь Борису, який був директором охоронної фірми, і домовитися про її супровід додому. Ці гади, я був упевнений, мали чути усі наші телефонні розмови! Тоді нам узагалі нічого не світило. Я дав їй слово, що довезу до самого Києва і лише тоді накиваю п’ятами. А сам дійсно вірив у безпечність такої подорожі, адже не для того нас звели і тримали разом, щоб раптом розчавити КамАЗом десь по дорозі.

Попрощатися я вирішив тут, у номері. У тій самій ванній кімнаті, де, як вважав, нас ніхто не чує. Вона увійшла, запитливо дивлячись на мене, — упевненого, що ця жінка аж ніяк не потребує такої процедури.

— Нічого… — я ніяково розвів руками. — Просто хотів з тобою попрощатися. Там потім буде незручно — можуть побачити.

— Прощайся, — дозволила вона.

— Можливо, ми взагалі ніколи більше не побачимося…

— Ну прощайся… — повторила Інга. — Давай, — і перша зробила крок до мене.

Це дійсно була дивна жінка.

— Але я бачу, тобі цього не треба, — вів я.

— Ну чого ти ускладнюєш? — зітхнула Інга. — І так усе досить складно. Давай.

Я мовчки обійняв її і притулився, намагаючись відчути усім тілом. У такому положенні й залишився, притулившись щокою до її жорсткого від лаку волосся. Інга мовчала, вирішивши, напевно, стояти стільки, скільки мені схочеться. Вона все-таки була справедливою людиною і не хотіла мене образити.

— Мені було класно з тобою, — сказав я. — Дуже хочу, щоб у тебе все склалося добре. Дуже сподіваюся, що без мене ти їм не будеш потрібного і вони так і не з’являться на твоєму горизонті. І ще…

— Що ще… — повторила вона і я не відчув у цих словах якоїсь нетерплячості, тому продовжив.

— І ще… Кожен з нас знає, як треба жити. Кожен має право на власну думку і власну долю, таку якої хоче. Але, не дивлячись на це, я тобі все-таки бажаю закохатися. Колись. Так, щоб «дах» поїхав. І бути щасливою. Цього я тобі від душі бажаю.

Інга нічого не відповіла. А я нарешті відліпився від неї і поцілував у губи. Важка процедура прощання скінчилася.

— І ти будь щасливий, — промовила вона. — Повір, я також цього хочу. І нехай… нехай твоя мрія здійсниться. Байдуже, що я не знаю, про що вона.

— Я їхатиму перший, — сказав я. — Тримайся слідом, близько. Ніде не будемо зупинятися. Ну, вперед.

Наші машини стояли дещо навскіс, носами дуже близько одна до одної, і мені не вірилося, що зараз вони роз’їдуться, щоб, можливо, ніколи більше не пересіктися. Пискнули сигналізації, відчинилися дверцята. Хвилювання перед дорогою огортало мене з новою силою.

Він просто підняв руку — той, хто невідомо звідки взявся біля відчинених дверцят, і одразу у ніс мені вдарило задушливим струменем. Миттєво запекло в очах, забракло повітря і в грудях кольнуло наче голкою. Руки мої самі схопилися за раму дверцят, але виштовхнути тіло з машини вже не змогли. Я наче поступово відключався, хоча й бачив, як два чоловіки підійшли й схилилися наді мною, як вони брали мене попід руки і виводили назовні. Ніг я не відчував, а розуміння, що не в змозі вдихнути, чомусь не викликало дикого жаху. Я повністю закам’янів. Закам’яніли й думки, а слово «Інга» несподівано набуло такої собі скелеподібної занімілої форми, напевно, якраз на ньому мої мізки припинили щось розуміти. Я став нерухомою лялькою, яка не чує звуків і не може сприймати нічого, хоч очі й бачили, як пересуваються мої ноги і наближається розмита пляма кузова якоїсь фури. Далі усе вимкнулося.

Перше, що я побачив, — джгут, який стискав мою руку вище ліктя, і шприц у вені. Той, хто робив ін’єкцію, ковзнув поглядом по моєму обличчі і кивнув іншому. З мене вже стягали штани і фіксували ноги у якихось пристроях. Я бачив це поступово, дедалі більше усвідомлюючи, що відбувається, і, схоже, починав відчувати ноги. А потім зрозумів, що дихаю сам.

Інга лежала поруч, зафіксована так само, у самій білизні, а на її обличчя періодично накладали маску, від якої тяглися шланги до балона. Голова її вже рухалася, і вона час від часу намагалася звільнитися від цієї маски. Потім її тіло напружилось, але видертися з цих лещат годі було й думати.

Він поляскав її по щоках, відняв маску і промовив чітко та повільно:

— Лежіть спокійно! Вам не зроблять нічого поганого. Лежіть спокійно, тоді скоро вас відв’яжуть.

Вона дихала глибоко та шумно.

Їх було багато. Думки мої ще плутались і я ніяк не міг порахувати цих людей, які перевіряли мій одяг і чіпляли якісь дроти на тіло Інги. З неї зняли і бюстгальтер, а на груди приліпили якусь гумову штуку. Запрацював апарат, що був у шкіряному чемоданчику. Їхні рухи були чіткі й відпрацьовані. Мова — скупа. Напевно, винен був мій слух, який ще не повністю увімкнувся, але здавалося, що вони говорять наче ляльки або роботи.

Шприца у моїй вені вже не було. А Інгу обдивилися кругом, обмацали і почали вдягати. У них не було жодного чоловічого інтересу до її гарного тіла, ці люди лише робили якусь свою диявольську роботу. А потім усе те саме проробляли зі мною. Розмотали й пов’язку, заглянувши до не повністю загоєної рани. А тоді були ті ж самі дроти й апарат. І ті ж самі слова:

— Не бійтеся, вам не зроблять нічого поганого.

У це я не вірив.

Тіло поступово поверталося до мене, але як повільно! Принаймні минув жах, що я можу задихнутись і закам’яніти так навічно. Мене також почали вдягати. Це були сірі просторі штани і такий самий светр. Лише зараз я зауважив, що Інга вдягнута у таке саме. Дали й нове взуття — якісь чорні м’які пінетки на гумках, без шнурівок.

Стіни і підлога заходили, очевидно, машина рушила. Погляд Інги на секунду зупинився на мені. Що міг я їй сказати очима? «Казав я тобі»… І що? І нічого… У нас був якийсь шанс, але скористатися ним ми не змогли. Тепер пізно.