— Ні, — посміхнувся Марк. — Флоїди не можуть набувати нашої форми. Їх взагалі на Землі наразі немає. І, можливо, не буде. Вони вже зробили свою справу. Тим паче, Міжгалактична асоціація тепер знає про відкриту нову ділянку галактики, до якої належить Земля, їй надали дані про міжпланетні системи, що існують у цьому напрямку. І тепер присутність тут флоїдів забороняють чинні конвенції. Та їм і не треба. Вони пустили земну систему на самокерування. Побудова нашої нової, скажімо так, цивілізації забезпечує її довготривалий розвиток у тому напрямі, який цілком влаштовує флоїдів. До того ж, існують мутанти, генетично програмовані на знищення тих корінних землян, ступінь яких наближається до першого. Люди ці, як правило, працюють у силових структурах своїх країн. Усі «аномали», такі як ви, під контролем цих служб. Якщо вони не становлять небезпеки — їх просто не чіпають.
У нього, цього Марка, відповідь була на все. До того ж така, що важко причепитися, знайти якісь суттєві аргументи проти. Але я у цій грі захопився не на жарт.
— Скажи, Марку, але ж ми розвиваємось. Якщо вірити тобі, після того, як на Землі попрацювали флоїди — ми на конях з шаблями скакали. Так? А тепер, дивись, уже в космос вийшли. Скоро знову піднімемося до них. Який сенс було…
— Ніколи ми до них не піднімемося, — гірко посміхнувся він. — Як ти піднімешся, коли відстань у мільйони кілометрів долаєш по сантиметру за день? У нас неповноцінні мізки, а на додачу Гітлер, Сталін, тисячу релігій, які їдять одна одну, раси, які не миряться між собою… Рак і СНІД, психічні захворювання… Який розвиток?! Ми воюємо між собою і товчемося у багнюці. До нас мільйони років ніхто не зазирне, якщо зараз…
— Якщо зараз ти не зробиш мені дитину… — відставивши пляшку, язвила зі свого кута Інга.
— Замовкни, сонце, — попросив я, відпивши й собі з пляшки, благо Марк не заперечував. — Усі твої версії ми чули. Якщо не маєш чогось нового, не заважай.
— Ми?.. — не вгавала вона, — ти вже, я бачу, також справжнім став… З-землянин…
— Гаразд, — відвернувся я від неї. — А яким чином ти збираєшся проводити оті зворотні генетичні перетворення? Ну от, знайдеш ти жінку… м-м до душі. А далі?
— Є сироватка, — промовив Марк. — Деякі наші люди отримали, зберігають і передають цю сироватку. На жаль, вони також гинуть з різних причин, втрачають зв’язок з іншими, і так втрачається сама сироватка. Ми втратили свою вісімнадцять років тому.
— Ми — це хто? — голос Інги був металевий і разив неприязню.
— Ми — це я і мій батько. Я мав досягти повноліття і ми з батьком шукали жінку, яка була б не нижче другого ступеня. А коли мені минуло шістнадцять, зв’язок з цією людиною, яка зберігала призначену для мене сироватку, втратився. Він жив у Штатах і на його слід вийшли американські служби. Ми загубили його. І зараз, щоб мати змогу продовжити справу, насамперед я маю знайти його. Лише тоді мої нащадки зможуть просунутися вперед у градації, про яку я розповідав.
Я обтер руками розпашіле обличчя і важко перевів подих. У голові все переверталося і тепер вже я точно не мав найменшого шансу загнати його у кут. Пляшка віскі от-от мала спорожніти і Марк відібрав її. Він мав відповідь на все. А можливо, дійсно і розумово також був досконалішим за мене. І все-таки я спробував ще раз.
— Марку, — попросив я. — А ти можеш показати мені свою праву ногу ззаду на гомілці?
Обличчя його на якусь мить посів подив. Я помітив це. А потім він почав тягнути догори штанину.
— Не раджу, правда… — обертаючись, сказав Марк. — Я все одно встигну. І тобі буде дуже боляче.
Але я й гадки не мав нападати на нього. На задній поверхні його гомілки чітко розрізнявся невеличкий рубець, який ішов вертикально.
— Що це? — запитав я, торкаючись його тіла у цьому місці.
— Антисканер, — відповів Марк. — Це ставиться тим, хто досягає першого ступеня і може бути визначений сканерами. Він дає імпульси, аналогічні тим, що випромінює мозок мутанта, створеного флоїдами, тобто будь-кого з теперішніх людей, тільки значно потужніші й одночасно глушить імпульси мого мозку. Усі, хто нижче за градацією, сканерами не визначаються.
— Ти ж казав, що зараз у нас не може бути ніякої присутності флоїдів! — вигукнув я.
— На сто відсотків ніхто не гарантує. Тоді смерть.
Я підняв свою штанину і показав йому свій рубець, розташований аналогічно — ще свіжий:
— А це знаєш що таке?
— Що? — незворушно запитав Марк.
Я виклав йому історію про поранену косилкою ногу, яку зашивали кілька років тому тут, у Штатах, і як зовсім недавно я витяг звідти якусь металеву гидоту, що визначається рентгенівським знімком.
— Це був маяк, — безапеляційно відповів Марк. — Вони вставили його тобі, тому що якимось чином визначили, що хтось з першого ступеня має вийти на тебе. Можливо, була або є жінка, яка шукала тебе з тією ж метою, що і я, а вони намагалися взяти її і знищити.
— Для чого тоді мені влаштували зустріч з Інгою?
— Тому що її на той час уже знайшов я. Напевно, я десь наслідив і вони знали це. Ти вже був помічений цим маяком і так було легше стежити й за нею, якщо ви були разом.
— То чому не поставили такого маяка їй?
— О, Господи… — хитаючи головою, видихнула Інга.
— Це було ризиковано, — пояснив Марк. — Я б зачув щось не те. Я давно стежу за нею, а мої можливості тут досить високі. У мене підготовка набагато вища, ніж у агента будь-якої спецслужби. Тому вони діяли максимально обережно.
— А чому ж і твій пристрій, що спрямований на допомогу справі, скажімо так, справжніх землян, і мій, встановлений ворогами і з протилежною метою, вживлені у тіло в однаковий спосіб? Га? В одне й те саме місце і навіть рубці однакові! — я ніяк не хотів дати йому спокою.
— Це дійсно найзручніше місце, — знизав плечима Марк. — В анатомічному плані. У людини там наче простір між двома головками гомілкового м’язу. Там немає нічого важливого, а зверху усе покриває міцна пліва. Туди не полізуть задля жодної хірургічної операції у разі якоїсь хвороби. Маленький пристрій там ніяк не промацаєш через шкіру, і встановлений туди, він ніяким чином не заважає людині.
— Послухайте… — тихо, але рішуче промовила Інга. — Я більше не хочу цього чути. Цієї маячні п’яного з божевільним. Не можу. Будь ласка, замовкніть обидва. Або відпустіть мене куди-небудь, щоб я не чула. Я не втечу. Куди мені втікати?
— Гаразд, — сказав Марк. — Давайте на сьогодні закінчимо. Вам потрібно відпочивати. Можете мені не вірити. Але прошу, не робіть дурниць. Згадайте, де ви були нещодавно і як з вами поводилися. Якщо ви не хочете туди знову, у вас є лише один вихід — слухатись мене. Я не зроблю вам нічого поганого. Він підвівся і зробив крок до дверей, збираючись вийти в іншу кімнату — ту, що ближче до виходу. — І вас, — Марк зміряв Інгу спокійним поглядом, — ґвалтувати не збираюся. Швидше навпаки.
Двері за його широкою спиною зачинилися. За вікном уже була ніч.
Ночі у степу холодні. Щойно ховається сонце — миттєво вистигають розпечені земля та трави, і починає тягти студеним мороком. Він розтікається по землі, а надрання перетворюється у вологу паморозь, що обпікає тіло. В ярах і низинах збирається туман і лише птахи, які починають співати з першими променями сонця, поступово розтоплюють холодне нічне царство. Важко перебути таку ніч у степу без вогню і самому.
Вона дрібно тремтіла. Тубілай відчув це задовго до заходу сонця, коли його промені ще палили. Вже давно дівчина їхала, притулившись до його грудей і похиливши голову собі на плече. Вона спала, вимучена майже тридобовим перебуванням у степу, прокидаючись час від часу, починала важко дихати, не знаходячи собі місця.
Він вирішив не чекати темряви. Балка зручно ховалася між горбами. Тубілай прив’язав коней до дерева й обережно поклав її на землю. Полонянка дихала переривчасто, її схудлі щоки вкрив нездоровий рум’янець. Невдовзі вона почала кашляти. Душилася, не в змозі вдихнути. Давалася взнаки ніч, проведена на холодній землі у полоні буджаків. Тубілай укрив дівчину чим тільки міг і заходився розпалювати вогнище. Це було небезпечно, але не зробити цього — означало втратити її.