Усе стало зрозуміло одразу по виході з ресторану. Чотири мотоцикли стояли у рядочок метрів за десять позаду нашої машини, а вони курили, посідавши збоку на них.

— Значить так. Ти ідеш перша. Машина на сигналізації. Відкриваєш — і зразу під моїм сидінням монтировка. Даєш її мені. Це у разі, якщо вони зразу кинуться до нас. Якщо ні, то зразу сідаєш на пасажирське місце і вестиму все-таки я.

Вона тільки здивовано глянула на мене. Напевно, з цією жінкою досі так не говорив ніхто.

— Якщо зчепиться бійка, — додав я, — то одразу розганяєшся і тараниш задом усі їхні мотоцикли. Зрозуміла?

— А машина? — тільки й вимовила вона.

— Слухай, що тобі говорять, — просичав я, крокуючи уперед.

Ситуація пішла за першим сценарієм. Вони відліпили свої зади від мотоциклів і рушили на нас. І металеву трубу в руках одного з них я також побачив одразу. Цієї ж миті пискнула сигналом наша машина, розблоковуючи замки, і почулося відкривання дверцят.

— Хлопці, одну хвилину, — підняв я руку вперед у намаганні виграти якусь секунду, аби й собі отримати зброю. — Давайте інакше вирішимо справу…

Але слухати пропозицій вони не хотіли. А я зробив ще крок назустріч, затуляючи собою Інгу та відчинені дверцята «Ниви», щоб вони не зорієнтувалися. Ні, це було чортзна-що. Мої «господарі» не мали б зараз вбивати мене металевими трубами у руках цих ідіотів!

Залізо у відставленій назад руці відчулося вчасно, і хоч я, звісно, волів би, щоб це була не монтировка, а дещо інше, вона зіграла свою роль. Дзенькнуло — і труба, що мала проламати мені голову, відхилилася убік, а я, відбивши удар, рубонув тією ж монтировкою його по обличчі. І моментально заревів мотор «Ниви», яка, скреготнувши шинами, понеслась у шеренгу незвичного вигляду довготілесих мотоциклів. Гуркіт, з яким усе це ввалилось у стіну будинку, справив враження, а я, не чекаючи слів, які мали зірватися з язиків цих байкерів, рубонув по руках найближчого, що тримав ланцюг. А потім ще раз того першого, щоб «відключити» зовсім. От тепер вони спам’ятались остаточно, і я вже не мав можливості вскочити у прочинені Інгою задні дверцята.

Фехтувати з цими хлопцями було одне задоволення, навіть монтировкою, яка тепер уже була у моїй правій руці. Кожен має займатися своєю справою. Тому один отримав колючий удар у верхню частину живота і, якби це була шабля, йому б нічого вже не допомогло. Другий, так і не зумівши поцілити у мене трубою, отримав два удари з розвороту по руках, а потім в коліно і його тільки довелося штовхнути ногою для довершення ефекту.

Знову заскреготали шини і ми понеслися вулицями найбільш бандитського, як потім пояснила Інга, району Дніпропетровська. Я розслабився лише тоді, коли ми переїхали міст і потрапили на правобережжя. Вона вела машину зосереджено і мовчала. А я думав, що все-таки приємніше мати справу з жінками, які не вищать і не хапаються за голову, а мовчки роблять що належить.

Їй відлягло тільки за межами об’їзної.

— Н-да… промовила Інга. — Не мій день сьогодні, не мій. Надто багато неприємностей. Знала б, краще було взагалі «закласти» на цей контракт…

— Усе позаду, — промовив я. — Тепер уже все.

— Так, — погодилася вона. — Завтра ремонтуватимемо вже дві машини. Якби хто сказав, що можна вляпатись у таке, ніколи не повірила б.

— Ви необережні, — зауважив я. — У такі поїздки не годилося б їздити самій. Я гадав, що возите з собою хоч якогось охоронця.

— Ото ж бо й воно, що якогось, — їдко посміхнулася Інга. — У Черкасах мій… охоронець. Нажерся чогось, дебіл. В інфекційному відділенні. Перед Черкасами вже щодесять хвилин зупинялися.

— З кожним може трапитись. А самі? Судячи з вашого іміджу, могли б хоч якийсь газовий пістолет мати, — припустив я.

— А я маю. І вже навіть дістала. Але ви з ними так розібралися, що я і моргнути не встигла. Ну ви мене здивували… До речі, і зі мною так, по-хазяйськи. Чого тепер знову «ви»?

— Тоді була екстремальна ситуація, — знизав плечима я. — А зараз знову ви — це ви, а я… так…

— Ну припиніть, — попросила Інга. — Я ж вам кажу — не така вже я погана. Просто звикла тримати всіх на відстані, щоб не тягло першого-ліпшого на панібратство… Світ такий. Не будеш зуби показувати — з’їдять. А ще жінка…

— Иги… тебе з’їси.

Це моє зауваження звучало цілком щиро. Їй сподобалося.

Вони збиралися заїхати у яр — не інакше. Копита коней тупотіли за крайніми деревами. Це зрізала шлях частина полковникових козаків, що відстала. Ярок був маленький, і вони бачили тіло Ханіма на протилежному схилі та його пораненого скакуна, що кульгав у високій траві. Вирішивши, що здолати відставання від запорожців не вдасться, троє козаків спустилися в яр, аби напоїти коней.

Тубілай лежав на боці, відчуваючи своєю правою ногою усю вагу кінської шиї, саме під неї посунулася його нога, коли кінь слухняно завалився на бік разом із полонянкою, яка тепер сиділа у сідлі боком. Руки дівчини були зв’язані за спиною, а обличчя майже повністю сховалося у ліктьовому згині його лівої руки. Це й не давало їй можливості закричати. Вона чула тупіт коней переслідувачів і розмову козаків. І тоді, до останнього не бажаючи коритися, стискала зуби, намагаючись угризтися в його руку. Тубілаю доводилося напружувати м’язи і терпіти біль. Правиця яничар-аги стискала ятаган, нею ж він мав у разі потреби відштовхнутися від землі, допомагаючи коневі підвестися разом з ними обома.

Їх закривав край байрака, що нависав разом з кущами та травою. Тільки б не почули дихання коня…

Двоє проїхали зовсім близько. Вона запручалася скажено, силкуючись видати хоч якийсь рух, якийсь звук, товкла ногами у кінський бік і Тубілай притиснув їх своєю ногою, налягаючи зверху тілом. Це було вимушене — інакше б їх почули. Але те, як стиснулося під ним щось слабке та ніжне, змусило закалатати його серце. Клята невірна… Ось що почує зараз ворог! І правиця його сильніше стиснула грізну зброю. А кращий воїн султана розумів, що саме відбирає зараз у нього сили.

О, великий Аллах! Відгороди тіло цієї невірної від нього тим, що грубше за одяг, міцніше за булат і стійкіше за його розум! О, всемогутній Владико! Допоможи не зійти з розуму і зроби знову твердою руку і холодним серце!

А та, що з останніх сил ще ворушилася під ним, не бажаючи коритися, мала страшну силу, проти якої у нього чомусь не знаходилося потрібного захисту. І вся надія на Всевишнього. Тільки він не квапився рятувати вірного слугу могутнього Сулеймана-паші. І якби знати істинну причину цього — не диво було б нині опальному кращому воїну особистої гвардії султана зовсім опустити руки і попросити для себе шовкової мотузки.

Захлюпала вода, коні затупотіли і козаки з гиканням вискочили з яру. Здійнялася пилюка у степу. Чулись пташині співи, чомусь схожі на її плач. Вона тепер не робила жодних зусиль і лише здригалася усім тілом.

Кінь уже стояв, готовий продовжити шлях. Тубілай спустився до води і наповнив бурдюк. Тепер можна. Дівчина лежала тихо, дивлячись у небо крізь листя дерев. Він налив води у долоню і обмив її обличчя. Впиваючись у його тіло, дівчина таки прикусила собі нижню губу і тепер ранка кровоточила. Отже, його кров змішалася з кров’ю цієї невірної. Вона гарна, наче небесні зорі, навіть тепер. О великий Аллах…

— Як тебе звати, невірна? — запитав Тубілай, омиваючи і своє обличчя.

Її звали Марією, але у відповідь яничар-ага отримав лише зневажливе мовчання.

Вони виїхали з яру і поскакали у степ, завертаючи на південь.

Це була порядна діра, якщо сприймати з позицій Інги — а їх я вже встиг добре вивчити.

— Коли та дама прийде, скажи їй, будь такий добрий, щоб хоч столики нормально повитирала — дивитися бридко… — цим єдиним зауваженням вона висловила невдоволення умовами, у які потрапила.

— Гаразд, — я знизав плечима і, схилившись, глянув на відблиск поверхні, яка їй не сподобалася. — Провінція…