Щодня вони зранку снідали, причому Наталя тільки пила чай, після чого йшла виконувати його доручення. Вона ходила по різноманітних бюро, товариствах, спілках і вишукувала інформацію, яку тільки могла вигадати його вибаглива фантазія. Якщо ж винахідливість «письменника» терпіла кризу, то їй доводилося відсилати з центрального відділення зв’язку рекомендовані листи, щось на кшталт: «Шановний Євгене Степановичу! У зв’язку з творчою кризою та бідністю довідкових матеріалів не можу вам надіслати першу частину рукопису. Вимагаю двотижневої відстрочки, оскільки позитивні тенденції вже позначилися. З повагою, Борис». Листи відсилалися на вигадану адресу в самій столиці, й знайти адресата не мали навіть найменшого шансу.

За кілька днів були повністю обстежені кухня, ванна і коридор. Власну кімнату квартирант поступово оглядав вечорами, не пропускаючи найменшого закутка, подовгу вивчаючи кожну витягнуту на світ Божий річ, не отримуючи при цьому, судячи з виразу його обличчя, ніякого морального задоволення.

Наталя й надалі відмовлялася обідати разом, роблячи це окремо у своїй кімнаті та після нього. Зате вечеряли вони вже вдвох, п’ючи на кухні незмінний цейлонський чай. Думаючи про своє, Борис мимоволі відпочивав у такі моменти, відчуваючи, як за спокійною бесідою і в приємному товаристві перестає іти обертом голова від постійних безплідних пошуків.

Господиня помешкання, здавалося, повністю звикла до присутності квартиранта і поводилася тепер цілком невимушено. Коли вона щось розповідала, на її симпатичному личку проступали всі емоції та переживання. Приховати вона не вміла нічого.

Борис дивився на її фігурку із зав’язаним фартушком і, відсунувши на мить власні думки, невідомо з ким погоджувався, що вона, безперечно, заслуговує на кращу долю, ніж бути базарним «м’ясом». У такі моменти всередині знову починало ворушитися вкрай неприємне відчуття провини, яке виникало завжди, коли брався перекидати старі речі у таких самих старих меблях. Хай би він робив це комусь іншому, не їй. Шкода, що доля розпорядилася так.

Запах гарного чаю стояв на кухні й цього вечора, а в маленької господині, схоже, був непоганий настрій. Вона розповідала, як у товаристві охорони пам’яток їй трапився тупий і до того ж упертий дядько, який наполегливо пропонував їй влитися до його товариства.

— П’ять гривень вступних і річних членських внесків пишу до незапланованих витрат, пане письменнику!

— Прийнято. — Борис не зміг стримати усмішку. — Слухай, а ти давно сама тут живеш?

Дивно, іноді йому зручно було запросто звертатися до неї на «ти», а іншим разом він автоматично починав «викати».

— Давно. — Тінь суму на мить торкнулася її обличчя. — Вже третій рік.

— А хто були твої батьки?

— Батька й не було, принаймні я не пам’ятаю. Спочатку були казки про те, що він поїхав десь працювати, зовсім як у кіно, а потім… — Вона махнула рукою. — Усе надзвичайно банально. А мама три роки тому померла. Інфаркт. От і все.

— А родичі хоч близькі є?

— Тут немає, так, далекі. Дядько рідний був, я казала. Помер два тижні тому. Грабіжники напали на квартиру і застрелили.

— Співчуваю. — Борис опустив очі. — Напевно, допомагав тобі?

— А… Допомагав… Залишав іноді пару гривень. А все більше моралі читав. Прийде, сяде і читає…

— Може, було за що?

Вона глянула на нього несподівано майже вороже і випалила:

— Проституцією принаймні не займалася. І притонів для наркоманів не влаштовувала… Ви, напевно, про це подумали…

Він здригнувся від цих різких слів, які не в’язалися з її лагідним образом, що мимоволі склався у нього.

— Пробач, — трохи знітився Борис. — Я не хотів сказати нічого поганого, тим більше образити тебе. Якби знав, що тебе це так зачепить, взагалі б нічого не питав… Просто мені здалося, що ти не дуже його любила.

— А за що його було любити? Занудний такий… Прийде, сяде і теревенить. Своїх дітей треба було заводити і їм читати нотації. А мені вісімнадцять давно минуло. І вже три роки сама собі раду даю…

— І часто приходив? — Ці розпитування знову викликали в Бориса вже знайоме неприємне відчуття, його аж занудило. Він відрізав кружальце лимона й опустив у чашку з чаєм.

— А щотижня. Пенсіонерові нудно вдома сидіти. Я вже була вивчила, як він дзвонить, і кілька разів не відчиняла, буцімто мене вдома немає. То він раз так причепився, що мусила відчинити. Все мене рвався контролювати, щоб я бува не стала на слизьке…

— Ну, гаразд, — сказав Борис. — Я якось непомітно зачепив твоє особисте життя….

— Яке там особисте життя? — Наталя сумно похитала головою. — Базар та квартира. Як з базару приповзеш, уже ніякого особистого життя не хочеш. Влітку ноги понабрякають — ледве дочекаєшся, щоб їх задерти. А взимку постоїш день, а потім тиждень кашляєш та молоко з медом п’єш… Звідти жене міліція, а звідси… Ну, такі, як ви бачили. Ось таке особисте життя…

Вона вмовкла, та знову похопилася, наче зібралася щось сказати, але передумала.

— Ну, кажи… — нудота від чаю з лимоном відступила, і Борис вирішив дослухати, щоб не лишалося недомовок.

— А… А ви що, дали їм гроші? Я бачила…

— Пусте.

— Скільки?

— Не забивай дурним голову, — Борис не корчив із себе шляхетного лицаря, говорив стримано і спокійно.

— Ні, я хочу знати, будь ласка.

— Яке це має значення? Не так багато.

— Я мушу знати, — наполягала вона. — Скажіть, ну я вас прошу…

— Сто доларів, — здався Борис. — Ну, так вони просили. А я не хотів скандалу.

Наталя сиділа ще якусь мить, наче усвідомлюючи сказане, а потім вийшла з кухні. За хвилину повернулася й поклала на стіл гроші, які він першого ж дня дав їй за житло.

— Не влаштовуй вистав, — попросив Борис.

— Я не хочу бути винною, — промовила вона, дивлячись убік.

— Дякую за комплімент, — образився Борис. — Зазвичай не хочуть бути винними людині, від якої не знають, чого сподіватися.

— А звідки я знаю, чого сподіватися від вас?

Це було сказано доволі грубо. Вона миттєво пожалкувала, проте слово вже було мовлене.

— Я піду, — Борис підвівся, — бо зараз нарвуся на якусь образу. Не хотілося б сваритися, адже все йде так непогано…

— Вибачте, — підхопилася Наталя. — Я також не хотіла, чесне слово. Просто це дуже багато… Ну, ви мусите мене зрозуміти, я…

— Послухай, — перебив він. — Для мене це не сума, правда. Не варто через неї сваритися і псувати одне одному настрій. Я тебе прошу…

— Ну, не знаю, для мене це багато… — але було видно, що вона ладна поступитися.

— От і добре, — Борис говорив примирливо. — Давай до цієї теми не повертатися. Ти мені нічого не винна. Більше того, якщо мені все вдасться, то, навпаки, буду винен я тобі.

— Ви що, такий крутий письменник? — запитання звучало щиро, навіть якось по-дитячому наївно.

— Де там, — натхненно брехав Борис. — Просто хобі. Щоб не просаджувати по шинках багатий спадок, мандрую і пишу.

Він підвівся, подякувавши за вечерю, і пішов до кімнати.

— А…

Він був уже в коридорі, але загальмував і обернувся.

— А якби ви не мали при собі стільки грошей, що було б?

— Гадаю, я б упорався. — Це аж ніяк не була бравада, адже Борис не глянув на неї, відповів неуважно, думаючи вже про своє.

На відміну від господині цього помешкання він не вмів відчувати спиною поглядів протилежної статі.

Двері за ним тихо зачинилися.

Наступного ранку, який розпочався для Наталі у звичному ритмі, в кімнаті квартиранта довго не було ознак життя. Сніданок давно чекав, а він чомусь не поспішав виходити до кухні. Її робочий день було розписано заздалегідь, і вона вже збиралася йти виконувати доручення «столичного писаки», який, схоже, вчора запрацювався, тому й бачив о такій пізній годині свій десятий сон. Нарешті дівчина наважилася постукати у двері.

— Прошу…

Квартирант сидів на канапі, підперши голову руками. Вдягнутий.

— Доброго ранку… — трохи здивовано привіталася вона. — Я думала, може, ви ще спите. Ви сьогодні не снідаєте?