Тепер Наталя подивилася йому в очі.

— А коли ваш день народження? Ви казали, що не святкуєте його. Але, сподіваюсь, ще пам’ятаєте? Скажіть мені коли. Тепер ви обов’язково мусите. Я також зроблю вам свято. Чи ви гадаєте, що в мене не вийде?

— Нічого я не гадаю, — пробурмотів Борис, здавалося, збентежений темою розмови. — Просто… до нього ще далеко і… поки він настане, всі ці жахи залишаться позаду.

Її обличчя спохмурніло.

— Жахи… — повторила вона. — Я вже й забула про них… Це все ви.

— Ні, — сказав Борис. — А зараз дійсно якась оаза серед пустелі жахів, якщо можна так висловитися.

— Справді, — погодилася вона. — Гарно сказано. Мені давно не було так приємно та затишно. Незважаючи на те, що, як ви кажете, це лише оаза, а навколо… Дякую, що ви її створили. І все-таки коли ваш день народження?

— Двадцятого лютого, якщо тебе так цікавить, — відповів Борис. — Як бачиш, ще дуже далеко.

— Дійсно… Хтозна, де кожному з нас доведеться бути у цей день. Я принаймні ще недавно, ну, був такий момент, подумала, що не доживу до свого дня народження, який так близько. Чомусь саме це мені подумалося тієї миті.

Говорячи це, Наталя дивилася йому в очі й не могла не помітити зміни, що відбулася з ним після цих слів. У погляді Бориса наче щось промайнуло, якась страшна тінь.

— Що таке? — стрепенулася вона. — Що ви хотіли сказати? Я ж бачила! Ви щось подумали! Щось дуже неприємне…

У відповідь він лише похитав головою, відвів погляд.

— Ні, я бачила! Я про щось наче нагадала вам. Але ви мені не кажете. Чому? Будь ласка…

— Нічого, справді. — Борис знову спокійно подивився на неї. — Просто я також подумав, що жоден не може гарантувати, що доживе до свого наступного дня народження. Особливо, коли обертається у таких справах. Ну, тебе це не стосується. З тобою все буде гаразд. Я просто впевнений у цьому.

— А… а з вами?

— Усе в руках Господніх, — пожартував Борис. — Якщо перестану займатися кілерством і знайду якийсь спокійніший рід занять, то, мабуть, також матиму шанси.

— А ви дійсно зробили б те, про що мене попереджали? — вона все-таки наважилася запитати це.

— Що саме?

— Ну, ви казали, якщо я викажу вас, то ви…

— Так.

Наталя мусила відвести очі під його спокійним, майже холодним поглядом.

— А ви дійсно збираєтеся покинути цим займатися?

— Дійсно.

— І що будете далі робити?

— Ну, цього я ще не знаю, — сказав Борис. — Чесне слово.

— А чим ви займалися досі?

— Практично тим самим, що й ти. Їздив за кордон і назад. Возив усе — від металевих терток до електрокамінів. Як і багато наших людей.

— А ви… — Вона затнулася. — А ви дасте мені можливість привітати вас із днем народження? Я знатиму, де вас знайти, щоб привітати?

Ця без перебільшення гарна жінка чекала відповіді, а погляд її продовжував муляти його.

— Вибач, я не можу обіцяти того, у чому не впевнений. Принаймні я намагатимуся це зробити.

— Розумію… — Вона знову відвернулася. — Спасибі й на тому.

Наталя мовчки порізала маленький торт. Обличчя її було сумне та замислене.

— А він тобі вдався, — похвалив Борис, скуштувавши. — Я такого давно не їв. Дякую тобі за чудову вечерю. Усе було дуже смачно.

Вона дивилася на нього, слухаючи ці ввічливі фрази, наче хотіла щось сказати. Під цим поглядом Борис ніяково замовк.

— А… це ви правду казали, що… ну, коли побачили мене у цій сукні, що я ніби стала… ну, ніби зовсім іншою і навіть трошки вам сподобалася? — Нарешті висловивши те, що важко давалося, іменинниця відвела очі. З’явився привід ще раз подивитися на неї. І він зробив це, від чого відповідь вийшла цілком щирою:

— А хіба я відмовлявся від своїх слів? Саме так я і сказав.

Борис не встиг навіть подумати, до чого вона хилить, коли Наталя несподівано попросила:

— Тоді запросіть мене… Все-таки сьогодні свято. У нас, правда, немає нормальної музики, але…

— От я бовдур! Міг би й сам здогадатися. Каюся, пробач. А музика зараз буде.

Борис підтяг до себе старий «брехунець», що стояв на підвіконні та був під’єднаний до радіоточки. Перемкнувши пару каналів, він натрапив на музичний. Приємний жіночий голос поздоровляв когось із днем народження, а потім залунала музика. Лірична, мелодійна. Він підійшов до дивана й простяг руку. Вона стала поруч із ним, дуже близько, й поклала руки йому на плечі. Борис знову побачив їхню форму, але тепер зовсім близько. Надто близько. Аромат, який і досі стояв у його пам’яті, знову забив подих. Долоні відчули пружний стан під тонкою та приємною на дотик тканиною. Ледве торкаючись її, вони вловлювали все — і форму її тіла, і тепло. А почавши рух у такт музиці, її тіло, трохи, як йому здалося, напружене, торкнулося його. Він не зміг собі відмовити: нахилив голову, і підборіддя його ледь відчуло її щоку, таку ж ніжну та тендітну, як і під час першого дотику, тільки тепер це відчуття не скінчилося миттєво. Думки почали плутатися.

Це виявилася пісня з серіалу «Бандитський Петербург». Невідомо, хто й для кого замовив по радіо таку змістовну, але досить неординарну пісню, яка саме зараз дивним чином відповідала його власним настроям. І в той час, коли його тіло та руки відчували жінку, що так несподівано опинилася у його обіймах і від якої не важко було остаточно з’їхати з глузду, вуха, попри бажання, ловили слова пісенного тексту:

звучало з приймача. Клубок підкотився до горла. У горлі защеміло, а потім заболіло десь усередині, він навіть не міг би точно сказати де. Раптовий і такий недоречний біль вимагав напруження всіх сил, щоб протистояти йому. Він ще тримав у руках жінку, хвилину тому таку хвилюючу та жадану, але вже не усвідомлював цього.

Музика скінчилася. Жінка, яка щойно була так близько, дивилася на нього ошелешено і навіть злякано. Щось таке вона, мабуть, прочитала на його обличчі, а зрозуміти цього не могла і, відступивши на крок, не знала, куди тепер подіти свої красиві руки з оголеними плечима, які чомусь раптово стали непотрібними чоловікові, щойно готовому з’їхати від них з глузду.

Борис миттєво відвернувся і ступив кілька кроків до дверей.

— Вибач, будь ласка, — сказав він, взявшись за ручку. — Дякую тобі за все. Пробач…

Зачинивши двері своєї кімнати, він ліг не роздягнувшись, і вкрився з головою.

Після традиційної ранкової наради в начальника управління його попросили залишитися.

«Довбатиме за Ромазанову справу», — подумав Кобища.

І загалом не помилився. Ішлося справді про розслідування двох останніх убивств, які були тепер об’єднані в одну справу. Панасюк вимагав докладної розповіді про стан розслідування.

Говорити довелося довго. Не пропускаючи жодної подробиці, Кобища викладав як факти та очевидні висновки, так і власні припущення з того чи іншого приводу. Генерал практично не перебивав, втручаючись лише тоді, коли його підлеглий вживав якийсь не дуже зрозумілий вираз.

— Н-да… — Начальник пошкріб голову і на якийсь час замислився. — Значить, так. По-перше, хай мені складуть звіт про дані експертиз по всій справі. На першу годину такі дані повинні бути в мене. По-друге, про найменші зміни у ході розслідування, про найменші результати інформувати мене особисто. Це по-друге. Ну, і повинно бути по-третє… Те, що справа на особливому контролі, я не буду тлумачити, ти й сам розумієш. Так от, по-третє. Ти кажеш, він почав різні дурниці на стінах писати…

Панасюк важко замислився, принаймні так це виглядало. Ідею, виношену заздалегідь, він завжди видавав до розробки саме в такий спосіб. Для невтаємничених це виглядало так, ніби він вона народилася щойно. Для довершення ефекту начальник навіть походив по кабінету і лише потім продовжив свою думку: