— Ха! — зраділа продавщиця. — Він точний розмір назвав! А казав, що це не його жінка або коханка, а просто знайома. Точніше, навіть не розмір, а мірки — точний зріст, об’єм талії, окружність грудей… Уявляєте?

— Спробуйте пригадати ці мірки, — попросив Кобища. — Ви мусите пам’ятати…

Дві продавщиці посперечалися між собою, потім зазирнули в якісь свої папери, врешті зійшлися на зрості сто шістдесят два, об’ємі талії шістдесят чотири, окружності грудей сімдесят дев’ять.

— Пляшку шампанського ще взяв, — згадала друга.

— Нервовий все-таки був, дуже поспішав.

Обидва охоронці заявили, що клієнт мав справді несвіжий вигляд і постійно тримав руки в кишенях. Крім того, один із них зауважив, що чоловік у плащі виглядав «якось не так». Ніби з похмілля… А може, наркоман — худий, блідуватий якийсь.

З цією досить вичерпною, хоч і доволі суперечливою інформацією вони й залишили крамницю. А за кілька годин цілеспрямованої роботи цінність цієї інформації суттєво зросла. Свідчення найближчих подруг дівчини, знайдений у її квартирі одяг та медична картка з тієї ж дільничної поліклініки підтвердили, що параметри, названі продавщицею з нічного магазину, відповідають розмірам Наталії Косовської. А це, в свою чергу, давало підстави вважати, що вона жива і перебуває десь разом з імовірним кілером — худим чоловіком у довгому плащі, озброєним «Береттою» із глушником, на правах аж ніяк не полонянки. І що можливе місце їх перебування — район вулиці Богдана Хмельницького.

Кобища відчув натхнення. Терміново було скликано всю слідчу групу. Цей ковбой, як казав генерал Панасюк, все-таки дилетант. Зухвалий дилетант. Лише тепер, після «Діаманта», майор зрозумів це остаточно. Версія про професіонала-віртуоза, можливо, єдиного у своєму роді, відпала. Тепер Кобища не сумнівався, що скоро вони візьмуть його. От-от. Потрібне лише якесь додаткове зусилля.

Забравшись із квартири Косовської, він повинен був знайти собі інше житло. Скоріш за все, дилетант скористався для цього оголошенням. Бо і до цього все робилося саме в такий, примітивний спосіб.

Люди зі слідчої групи вже працювали в агенції з найму житла та вишукували об’яви на будинках і стовпах у згаданому районі. Першим, мало не в милі, прибіг Сердюк з корінцями трьох зашарпаних об’яв. Перевіркою встановили, що одну з квартир найняли три студенти, друга ще чекала на квартирантів. Залишалася третя адреса.

Вони під’їхали до потрібного будинку і піднялися на другий поверх. Двері відчинив молодий чоловік у спортивних штанях та футболці. На запитання, чи здається квартира, він відповів, що вже здав її. Кобища пред’явив йому посвідчення, а слідом простягнув і фоторобот.

— Він?

Молодик знизав плечима і невпевнено промовив:

— Наче схожий… Це ж не фотографія! Ну, схожий, брови такі ж густі…

Кобища дістав мобільний і набрав номер.

— Віктор? Значить так. Викликай групу. Збір там, на Богдана Хмельницького. Буду за двадцять хвилин. Без мене не рипатися. Хай приїжджають мікроавтобусом і сидять тихо. За все відповідаєш головою.

Вилиці жорстко проступили на обличчі начальника відділу вбивств, який за останні два-три тижні схуд і змарнів. Проте обличчя це й далі не виказувало жодних емоцій. Зате господар помешкання, який чув усю розмову непроханих гостей, помітно нервувався. Руки тремтіли, а ногами ніяк не міг потрапити в штанини. Кивнувши на нього помічникам і глянувши на годинник, Кобища вийшов з помешкання. Слід, по якому вони йшли вже кілька тижнів, ставав надто гарячим.

А до вулиці Богдана Хмельницького, посеред якої хвилин п’ятнадцять тому зупинилася сіра «Волга», вже під’їжджав нічим не примітний білий РАФ.

Надворі смерклося. Водії повмикали фари, і від цього здавалося, що навколо вже ніч. Кобища сидів у РАФі разом із хлопцями у чорних масках і роздавав останні інструкції. Машини стояли з протилежного боку будинку, там, куди не виходили вікна квартири, в якій зараз перебував кілер. Господар квартири, докладно описавши її планування, зовсім скис.

— Ну, пішли.

Чоловік дванадцять з обох машин швидко, розтягнувшись ланцюжком, оббігли будинок і зникли у під’їзді. На третій поверх піднімалися тихо. Двоє відразу пішли вище, перевіряти можливий вихід на горище. Плямисті камуфляжі скупчилися перед дверима.

Двері були з вигляду благенькі. Добре натисни — і… Тиша лякала. Там, по той бік дверей, знайшов притулок убивця, озброєний пістолетом, яким вміє добре користуватися. Зухвалий чоловік без сентиментів, який іде ва-банк. Безперечно, зброя при ньому. Напевно, він не розлучається з нею навіть уночі. Чи встигне він вихопити її та натиснути на спуск?

Напевно, про це думав чи не кожен із тих, хто стояв зараз на майданчику перед квартирою номер двадцять вісім. І в цьому не було нічого дивного, адже усі вони мали сім’ї — малих дітей та старих батьків. Усі вони з плоті та крові, міцні та витривалі, проте такі тендітні й беззахисні з позиції шматка металу, що летить з божевільною швидкістю.

Тьмяне світло лампочки під пожовклою стелею. Мертва тиша по той бік дверей. Стрілка годинника перетнула десяту…

Борис відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. У скронях гуло. Перед очима, навіть заплющеними, продовжував блимати екран монітора. З усіх почуттів залишилося тільки два — роздратованість та відчуття власної безпорадності, марності зусиль. Щось муляло у шлунку. Ні, це не голод, хоча тремтіння та кволість у руках і ногах ставали дедалі надокучливішими. Голод — це коли хочеться їсти. А він навіть думати про їжу не міг.

Двері до кімнати ледь відчутно рипнули. Він навмисно кілька днів тому переставив стіл так, щоб бачити двері. Почувся легкий стукіт, а потім з’явилася вона. Наталя ширше прочинила двері й застигла на порозі.

— Чого тобі? — запитав він.

— Не надто привітно, — замість відповіді зауважила дівчина.

Борис лише провів долонями по обличчю.

— Пробач, я дуже змучився…

— Так і загнутися неважко.

Вона подивилася на нього з непідробним обуренням, а потім підійшла і сіла на стілець, який стояв поруч.

— Ну, кажи, що там?

— І забирайся геть… — закінчила вона за Бориса, відразу почервонівши.

— Ну, цього, припустимо, я не казав… — заперечив той.

— Але подумали…

Настало кількахвилинне мовчання.

— Я сирник спекла, — нарешті промовила Наталка. — 3 манкою. Колись одна подружка давала скуштувати і мені сподобалося…

— Ну давай скуштуємо, — погодився Борис.

— Дякую! — зітхнула вона. — Дякую, що не знехтували… Авжеж. Супермен спустився з вершин віртуального світу і милостиво погодився…

— Слухай, — щиро здивувався Борис, — ти така мала, а тобі так важко догодити!

— А ви ще й не пробували.

Він обернувся до неї, нагнувся і сперся ліктями на коліна.

— Ну то давай спробую. Що б ти хотіла? Тільки в реальних межах. Скакати з вікна, сама розумієш, я не збираюся. Пиріг скуштувати ще міг би… Ну то?.. — Його обличчя залишалося серйозним.

— Мені тут не подобається, — зібравшися з духом, випалила вона. — Я хочу переїхати! Це одне бажання, є ще друге.

— Як це, не подобається? — не зрозумів Борис. — Що тут не так?

— Я тут не хочу…

— Послухай, — Борис почав карбувати слова. — Ти забула, що кілька днів тому тобі хотіли повідтинати вуха? І тобі тут не подобається?! Ти що, принцеса у круїзі? Я ж тобі все пояснив! Нам потрібно залягти. Усе трохи вляжеться, я закінчу справи і знайду місце, де тобі подобатиметься. А зараз треба трохи зачекати!

— Не кричіть на мене, — ковтаючи сльози, мовила вона. — Не кричіть на мене. Я не переношу цього.

Наталя часто дихала і, здавалося, ось-ось заплаче. Борис нахилився ближче і торкнувся пальцями темного волосся, яке повибивалося з зачіски і закривало їй очі.

— А не можна почати з твого другого бажання? — примирливо запропонував він. — Що як воно виявиться більш реальним, а поки я його виконуватиму, час мине, з’явиться можливість кудись звідси дременути… Га?