Мені просто бракує сил без знарядь. Та й зі знаряддями теж.

Урешті я сунула камені назад, насипала туди цементу, до якого для маскування додала тальк. Це для мене тут типова картина: я раптом сказала собі, що підкоп можна зробити за кілька днів і просто дурістю було намагатися зробити все за один раз.

Тож я витратила багато часу, намагаючись приховати свої дії.

Але не виходило, випадали шматочки, і почала я в найпомітнішому місці, де він точно все побачить.

І я здалася. Раптом вирішила, що вся ця справа дрібна, дурна, безглузда. Як невдалий малюнок. Нічим не виправиш.

І коли він нарешті прийшов, то одразу все помітив. Він завжди роззирається й аж принюхується, коли заходить. Тоді він поліз дивитися, як далеко я зайшла. Я сиділа на ліжку і дивилася на нього. Урешті кинула в нього цвях.

Він умурував камені назад. Каже, що за ними — велика суцільна крейдяна брила.

Того вечора я з ним не говорила, не дивилася на те, що він купив, хоча з однієї торби стирчав край рами картини.

Я випила снодійне і лягла спати одразу після вечері.

Уранці (я встала рано), до того як він спустився, я вирішила зробити так, щоб це все минуло, забулося, як щось неважливе. Поводитися нормально.

Але не здаватися.

Я розпакувала його покупки. Перш за все, там була картина Дж. П. Малюнок: дівчина (молода жінка) — оголена, не схожа ні на що з того, що я бачила, мабуть, дуже давня його робота. Але його. Та сама простота лінії, нелюбов до зайвих витребеньок, штучок у дусі Топольського.[29] Вона наполовину відвернулася: чи то вішає сукню на гачок, чи її звідти бере. Чи гарна з лиця? Важко сказати. Доволі важке, майолівське[30] тіло. Робота не варта десятків речей, які він створив потім.

Але справжня.

Я поцілувала її, розгортаючи. На деякі з ліній я дивилася не як на лінії, а як на те, чого він торкався. Весь ранок. І досі.

Не кохання. Людяність.

Калібан дуже здивувався, що я була така рада, коли він прийшов. Я подякувала йому за все, що він купив. І сказала, мовляв, який же в’язень не чинить спроб до втечі, а тепер забудьмо про це — гаразд?

Він, за його словами, телефонував до всіх галерей із мого списку. Знайшов тільки цю роботу.

— Дуже дякую! — сказала я. — Можна я її триматиму тут, унизу? А коли йтиму, подарую тобі. (Не подарую: він сказав, що краще йому подарувати що-небудь із мого.)

Я спитала його, чи вкинув він лист. Він відповів, що так, але почервонів. Я запевнила, що вірю йому і не надіслати листа було б такою брудною підлістю, що він, певне, його надіслав.

Я майже певна, що він нічого з листом не зробив, як і з отим чеком. Це було б дуже на нього схоже. Але я не зможу словами переконати його вкинути лист. Тож я постановила вважати, що він його вкинув.

Північ. Зупиняюся. Він прийшов.

Ми слухали платівки, які він приніс.

Барток — музика для перкусії й челести.

Найкраща.

Мені від неї згадалося минуле літо, Колліур. Коли ми вчотирьох разом із французькими студентами йшли між корковими дубами до вежі. Коркові дуби. Абсолютно новий колір: дивовижний каштановий, іржаво-брунатний, підпалений, кривавий там, де з дерева зрізали кору. Цикади. Дике лазурне море між стовбурами, спека і запах обпеченого, розжареного нею. Пірса, мене і всіх, крім Мінні, розморило. Ми задрімали в тіні, а прокинувшись, побачили між листям кобальтове небо, подумали про те, як малюються неможливі речі, як якась синя фарба може означати синяву небес. Раптом я відчула, що не хочу малювати, що малювання — це просто вихваляння, а головне — набиратися дедалі більше досвіду, вражень.

Прекрасне чисте сонце на криваво-червоних стовбурах.

А спускаючись донизу, я мала довгу розмову з милим сором’язливим французом Жаном-Луї. Він погано говорив англійською, а я — погано французькою, але ми добре порозумілися. Він був такий лякливий. Боявся Пірса. Ревнував до нього. Ревнував, що Пірс незграбно обіймає мене йдучи, отим дурним своїм жестом. А потім виявилося, що Жан-Луї хоче стати священиком.

Потім Пірс поводився так грубо. Оця дурна незграбність англійського чоловіка, з якою він боїться показатися слабким, з якою буцімто жорстко говорить правду в очі. Він помічав, що бідолашному Жанові-Луї я подобаюся, звичайно, приваблюю його, але в цього був і інший бік — не сором’язливість як така, а тверде рішення стати священиком і жити серед мирян. Просто колосальне зусилля, домовленість із собою. Щось таке, як знищити всі старі картини і почати все спочатку. Тільки в нього це щодня. Щоразу, коли він бачить дівчину, яка йому подобається. А Пірс тільки й спромігся сказати: «Зуб даю, він тебе в еротичних фантазіях бачить».

Оця жахлива зарозумілість, нечутливість випускника приватної школи. Пірс щоразу розводиться, як він не любить свою школу в Стоу. Наче це вирішує всі проблеми, наче казати, що ти щось ненавидиш, означає, що воно не має над тобою влади. Я завжди бачу, коли він чогось не розуміє. Він тоді стає цинічним, говорить шокуючі речі.

Коли я потім, значно пізніше, розповіла про це Дж. П., він просто сказав: «Бідолашне жабеня, він, мабуть, потім стояв навколішках і молився, благаючи, щоб тебе забути».

Я дивилася, як Пірс кидає камінці в море — де це було? — десь коло Валенсії. Такий прекрасний, як молодий бог, із золотистою засмагою, чорнявий. У плавках. А Мінні сказала (адже вона лежала біля мене):

— От добре було б, коли б Пірс був німий.

А тоді:

— А ти пішла б до нього в ліжко?

Я відповіла:

— Ні.

А потім:

— Не знаю.

Пірс підійшов і поцікавився, що це ми так хіхікаємо.

— А мені Нанда секрет розповіла, — сказала Мінні. — Про тебе.

Пірс якось слабенько пожартував і пішов із Пітером до машини по їжу.

— Який же секрет? — спитала я.

— Тіло перемагає розум, — сказала Мінні.

— Розумна Кармен Ґрей знає природу речей.

— Я відчула, що ти скажеш саме це, — промовила вона.

Вона малювала на піску, а я лежала на животі й дивилася. Вона продовжила:

— Я маю на увазі, що коли він такий неймовірний красень, то можна й забути, що він дурень. Можна подумати: от вийду за нього заміж, навчу його… Правда ж? Але й розумієш, що він же не навчиться. Або для забави будеш із ним спати, а тоді настане день, коли зрозумієш, що закохана в його тіло, жити без нього не можеш, і залишишся назовсім із його противною душею.

І додала:

— Це тебе не лякає?

— Не більше, ніж багато що.

— Я не жартую. Якщо ти вийдеш за нього заміж, я більше з тобою не розмовлятиму.

І вона не жартувала. Вона швидко глянула на мене своїми сірими очима, як кинджалом уколола. Я встала, поцілувала її і пішла назустріч хлопцям. А Мінні й далі сиділа там, дивлячись у пісок.

Ми обидві вміємо й можемо докопуватися до суті, такі вже вдалися. Завжди, коли вона мені казала, як поводитись, я дослухалася до її слів. Власне, так воно і є з тим, кого відчуваєш принаймні рівним собі, тим, хто бачить углиб так само гарно, як ти. А те, що пов’язане з тілом, завжди відходило на другий план. І я завжди в глибині душі гадала, що Кармен ніколи не вийде заміж. Це дуже складно з усталеними уявленнями про світ.

А тепер я думаю про Дж. П. і порівнюю його з Пірсом. І Пірс не має жодних переваг. Лише золотаве тіло, яке кидає камінці в море.

Я йому сьогодні влаштувала!

Стала кидатися речами нагорі. Спочатку подушками, потім тарілками. Мені так хотілося їх побити.

Але я справді була жахлива. Як розбещена дитина. Йому довелося важко. Він такий слабкий. Він би мав дати мені ляпаса.

Він таки мене спіймав, утримав від розбивання чергової нещасної тарілочки. Ми так рідко торкаємось одне одного. Не люблю цього. Це як крижана вода.