Мені дуже страшно. Не знаю, що буде, якщо я серйозно хвора. Не розумію, звідки цей біль у грудях. Наче в мене був бронхіт кілька днів.

Але він муситиме викликати лікаря. Він міг би мене вбити, але не може просто лишити помирати.

О Боже, це кошмар.

(Вечір.) Він приніс термометр. В обід було 38, тепер уже 39. Мені страшно.

Весь день лежала в ліжку.

Він — не людина.

О Боже, я самотня, я настільки абсолютно самотня.

Не можу писати.

(Ранок.) Дуже погана бронхіальна застуда. Мене трусить.

Навіть не спала як слід. Снилися жахи. Химерні, дуже реалістичні сни. В одному був Дж. П. Я плакала. Мені було дуже страшно.

Не можу їсти. Коли дихаю, в одній легені болить, і я дедалі більше думаю про пневмонію. Але ж цього не може бути.

Я не помру. Не помру. Тільки не заради Калібана.

Сон. Надзвичайний.

Гуляю в парку Еш-Ґроув у Л. Дивлюся вгору, над деревами. Бачу в синьому небі літак. Я знаю, що він розіб’ється. Потім бачу місце аварії. Мені страшно йти далі. До мене підходить дівчина — Мінні? Не бачу. Вона в особливій грецькій одежі, задрапірована. Біла. Сонце крізь непорушні дерева. Здається, знає мене, але я її не знаю (не Мінні). Не наближається. Хочу підійти до неї. Ближче. Прокидаюся.

Якщо я помру, ніхто й не дізнається.

Від цієї думки мене трусить. Не можу писати.

(Ніч.) Нема милосердя. Немає Бога.

Я кричала на нього, і він озвірів. У мене не було сил його зупинити. Зв’язав мене, заткнув рота і зробив свої жахливі фотографії.

Мені байдужий біль. Приниження.

Я зробила, що він хотів. Щоб це скінчилося.

Мені вже абсолютно байдуже до себе.

Але, Господи, яке це страхіття.

Я плачу, плачу, не можу писати.

Я не здамся.

Не здамся.

Не можу спати. Божеволію. Боюся вимикати світло. Дикі сновиддя. Мені здається, тут люди. Т. Мінні.

Це справді запалення легенів.

Він повинен викликати лікаря.

Це вбивство.

Не можу це записати. Слова не мають сенсу.

(Він прийшов.) Нічого не хоче слухати. Я благала його. Я казала, що це вбивство. Немає сил. Температура 40. Мене знудило.

Про минулу ніч нічого, ні про нього, ні про мене.

Чи це сталося? Лихоманить. Марю.

Коли б я тільки знала, що я зробила.

Безглуздо безглуздо.

Я не помру не помру.

Любий любий Дж. П… це

Боже мій Боже не дай мені померти.

Боже не дай мені померти.

Не дай мені померти.

Хочу сказати, що все це сталося несподівано.

Почалося погане, тому що коли я спустився о пів на восьму, то побачив, що вона лежить біля ширми, вона зачепила її, коли падала, я присів біля неї, і руки в неї були крижані, але вона дихала, було якесь хрипке зітхання, дуже швидке, і я підняв її, підвів до ліжка, вона, напевне, знепритомніла вночі, коли заходила за ширму. Вона вся була холодна, почала страшно тремтіти, а потім марити, вона все повторювала: «Виклич лікаря, виклич лікаря, будь ласка, виклич лікаря» (іноді це був конкретний лікар — якийсь Дж. П., і вона повторювала ці ініціали раз у раз, як вірш), то не був її звичайний голос, а щось таке, як то кажуть, наспівне, здається, вона не могла сфокусуватися на мені. Якийсь час вона мовчала, а потім заспівала «Янкі дудл», тільки слова звучали нерозбірливо, як у п’яної, і посередині вона зупинилася. Двічі вона гукала: «Мінні, Мінні!», немовби думала, що та в сусідній кімнаті (це її сестра), а тоді почала бурмотіти багато імен і слів, якихось фраз, усе впереміш. Потім вона хотіла встати, і я мусив її стримати. Вона справді боролася. Я все говорив із нею, і вона на хвилину зупинялась, але, щойно я відходив подивитися на чайник тощо, як вона знову починала. Ну, я посадив її, підтримав, щоб вона могла пити чай, але вона від цього кашляла, відверталася, не хотіла. Забув сказати, що в одному кутку рота в неї вилізли гидкі жовті прищі. І вона вже не пахла так свіжо й чисто, як раніше.

Урешті я дав їй подвійну дозу таблеток, на упаковці було написано не перевищувати рекомендованої дози, але я колись чув, що треба насправді пити вдвічі більше, бо вони боялися зробити ліки занадто сильними з законодавчих причин.

Я спускався того ранку, здається, чотири чи п’ять разів, так я хвилювався. Вона не спала, але казала, що нічого не хоче, розуміла, що до чого, але щоразу хитала головою. В обід вона випила трохи чаю, а тоді заснула, а я сів у зовнішньому підвалі. Ну от, наступного разу, коли я близько п’ятої ввімкнув у неї світло, вона не спала. Вигляд у неї був слабкий, вона була дуже червона, але, здається, розуміла, де вона і хто я, її очі стежили за мною цілком нормально, і я подумав, що найгірше вже позаду, ота, як то кажуть, криза.

Вона випила ще трохи чаю, а потім просила мене допомогти їй зайти за ширму, ходити вона могла десь тільки так, тож я лишив її там на кілька хвилин, потім повернувся і провів її назад. Якийсь час вона лежала в ліжку з розплющеними очима, дивлячись у стелю, їй, як завжди, було важко перевести подих, а я зібрався назад, але вона мене зупинила.

Вона почала говорити тихим хрипким голосом, хоча й цілком свідомо:

— У мене запалення легенів. Ти маєш викликати лікаря.

Я відповів:

— Найгірше вже минуло, ти зараз значно краще виглядаєш.

— Мені потрібен пеніцилін чи щось таке, — і вона закашлялася, не могла дихати і, звичайно, страшенно пітніла.

Потім вона хотіла знати, що відбувалося вночі і вранці, і я їй розповів.

— Жахливі марення, — мовила вона.

Ну от, я сказав, що просидів із нею всю ніч, що вона виглядає краще, а вона спитала, чи я цього певен, і я підтвердив, що певен. Я дуже хотів, щоб їй тоді стало краще, то, мабуть, я таке й бачив.

Я пообіцяв, що коли їй назавтра не покращає, то я перенесу її нагору і викличу лікаря. І тут вона захотіла нагору одразу, хотіла навіть знати, котра година, і коли я їй сказав, не подумавши, вона стала запевняти, що вже ніч і ніхто нічого не побачить. А я відповів, що не провітрив жодної кімнати і ліжка теж непровітрені.

Тоді вона змінилася на обличчі.

— Мені так страшно. Я помру, — говорила вона нешвидко, зупинялася. — Я намагалася допомогти тобі. Ти повинен спробувати допомогти мені зараз.

Я сказав, що, звичайно, так, знову вмив їй обличчя, і вона, здається, почала непритомніти, мені того й хотілось, але вона знову заговорила.

Вона голосно вигукнула:

— Тато? Це ти, тату?

— Спи, — сказав я. — Завтра одужаєш.

Вона знову розплакалася. Це був не звичайний плач, вона просто лежала, навколо очей у неї були сльози, вона немовби не помічала, що плаче. Тоді вона раптом спитала:

— Що ти зробиш, якщо я помру?

Я заспокоїв:

— Ти не помреш, не кажи дурниць.

— Ти кому-небудь розкажеш?

— Я про це не говоритиму.

— Я не хочу помирати, — сказала вона. А потім знову: — Я не хочу помирати, — і втретє те саме. І щоразу я їй: «Не говори про це», — але вона, здається, не чула.

— Ти поїдеш кудись, якщо я помру?

— Ти збожеволіла.

— Що ти зробиш зі своїми грошима?

— Будь ласка, поговорімо про щось інше.

Але вона не припиняла, помовчала і продовжила. Говорила вона нормально, але були такі собі дивні паузи, а потім вона раптово знову щось казала.

Я відповів:

— Не знаю, ще не думав про це, — я просто потурав її примсі.

— Віддай їх дітям.

— Яким дітям?

— Ми збирали для них гроші в минулому семестрі, вони голодують, — вона трохи помовчала. — Ми всі такі свині, ми заслуговуємо на смерть, — тож, гадаю, вони притримали ті гроші, які мали їм передати.

Ну а тоді вона задрімала, проспала приблизно десять хвилин. Я не рухався з місця, думав, що вона міцно спить, але раптом вона промовила: «Передаси?» — наче ми й не переривали розмову. А потім: «Ти тут?» — і навіть спробувала сісти й подивитися на мене. Звичайно, я її заспокоїв і поклав назад, але вона й далі продовжувала про ті кошти, які вони збирали.