Не знаю, як це сталося. Я завжди встаю за будильником; мабуть, я дістав до нього вві сні й вимкнув, не пам’ятаю взагалі, щоб прокидався. У кожному разі, я встав не о пів на першу, а о четвертій. Звичайно, я побіг униз подивитися, що там. Вона стягла із себе весь одяг вище пояса, але, на щастя, було достатньо тепло. Не знаю, чи це мало якесь значення, у неї була жахлива лихоманка, і вона мене не впізнала, і, коли я поніс її нагору, вона намагалася кричати й боротися, але в неї не було на це сил. Кашель припинив її крики і змусив зрозуміти, де вона і що робиться. Мені непросто було занести її нагору, але я зміг покласти її в ліжко у вільній кімнаті (я її перед тим прогрів), і там вона, здається, почувалася щасливішою. Вона мовчала, але від прохолодного повітря знову відкашляла, і обличчя в неї зробилося дивного синюватого кольору. Я сказав, що лікар уже їде, і вона, здається, зрозуміла.

Я трохи посидів із нею, подивився, чи все в неї буде гаразд, я боявся, що їй стане сили підійти до вікна і привернути увагу яких-небудь перехожих. Я розумів, що насправді вона не зможе, але, здається, шукав причин не їхати. Кілька разів я підходив до відчинених дверей, вона лежала там у темряві, я чув її дихання, інколи вона щось бурмотіла, один раз мене покликала, і я підійшов і постояв біля неї, але вона тільки повторювала: «Лікар, де лікар?…», а я відказував: «Він їде, не хвилюйся», — і витер їй обличчя, вона без упину пітніла. Не знаю, чого я тоді не поїхав, але я не міг, не міг залишити її, не знаючи, що з нею, не міг прийняти саму думку, що не зможу її бачити, коли захочу. Неначе я заново в неї закохався. А інша річ — усі ці дні я гадав, що вона через певний час одужає, я їй буду потрібен, усе буде добре, коли вона перейде через кризу.

Я чомусь думав і про те, що допоможе й нова кімната. Що вона щось змінить.

Це нагадувало те, як я вивозив Мейбл у візку надвір. Я завжди знаходив десятки причин відкласти цю справу. Тітка Енні завжди казала: «Радій, що ногами ворушиш і можеш її катати» (вони знали, що я не любив, коли люди бачили, як я штовхаю її візок). Але це моя натура, я такий вдався. Нічого не можу вдіяти.

Час минав, настала вже, мабуть, північ, а то й пізніше, і я пішов подивитися, як вона, чи випила чай, і вона на мої слова нічого не відповідала, дихала ще частіше, ніж раніше, вона так страшно задихалася, немовби ловила повітря і не могла спіймати. Я потрусив її за плече, та вона наче спала, але з широко розплющеними очима, обличчя було дуже бліде, і вона дивилася кудись у стелю. Ну я справді злякався, подумав, побуду з нею із півгодини, а тоді поїду. Я сів біля неї, мені було видно, що їй стало гірше, так вона пітніла і таке жахливе в неї було обличчя. Ще вона цими днями почала чіплятися в простирадла і тягти їх. Губи і рот їй обкидало прищами з усіх боків.

Ну от, нарешті замкнувши про всяк випадок двері, я знову вирушив до Льюїса, пам’ятаю, що приїхав туди щойно після пів на другу, все, звичайно, було зачинене, і я пішов просто туди, де жив той лікар, і зупинився, трохи не доїжджаючи його будинку. Я просто сидів там у темряві і готувався подзвонити в дзвінок, усе розповісти і таке інше, тоді хтось постукав у вікно. То був поліцейський.

Це була дуже неприємна несподіванка. Я опустив скло.

— Просто цікавлюся, що ви тут робите, — сказав він у вікно.

— Тільки не кажіть, що тут заборонено паркуватися.

— Залежно від того, в якій справі, — озвався він. Поліцейський подивився мої права, із дуже цілеспрямованим виглядом записав мій номер. Він був уже старий; певне, що він був нікуди не годящий, а то не ходив би в констеблях до такого віку.

— Ну, — запитав він, — ви тут мешкаєте?

— Ні, — відповів я.

— Я знаю. Того я вас і питаю, що ви тут робите.

— Я нічого не зробив. Подивіться в кузов, — запропонував я, і він так і зробив, дурень старий. У кожному разі, я тим часом подумав, що сказати. Пояснив, що мені не спалося, то я тут катався, заблукав і зупинився подивитися на карту. Він мені не повірив, але цього не показав і порадив їхати додому.

Ну то в результаті я й поїхав, не зміг через нього підійти до дверей лікаря, цей старий одразу відчув, буцімто щось нечисто. То я подумав, що з’їжджу додому і подивлюся, як там вона, і якщо їй гірше, то повезу її до лікарні, назву вигадане ім’я, а тоді поїду геть, і мені доведеться втекти за кордон чи що — далі, ніж відвезти її до лікарні, я нічого собі не уявляв.

Ну а вона знову була на підлозі, намагалася вилізти з ліжка, чи то в туалет, чи втекти. У кожному разі, я поклав її в ліжко, а вона була як наполовину в комі, щось бурмотіла нерозбірливе, так що ні я, ні вона не розуміли.

Я просидів біля неї майже всю ніч, якусь частину того часу проспав. Двічі вона знову намагалася встати, нічого не виходило, сил у неї було, як у мухи. Я повторив їй усе те саме, що лікар буде, і вона, здається, заспокоїлася. Якоїсь миті вона запитала, який зараз день, і я збрехав, що понеділок (а була середа), і вона, здається, ще більше заспокоїлася. Вона просто повторила: «понеділок…», але було видно, що для неї це нічого не означало. Таке враження, що в неї і з мозком було не гаразд.

Я знав, що вона тоді помирала, знав це всю ніч і нікому не міг сказати.

Я просто сидів там, слухав оте дихання і бурмотіння (здається, вона взагалі нормально не спала) і думав, що ж воно виходить. Думав про моє гниле життя, про її життя і про все інше.

Кожен може уявити, як мені було. Я був справді, серйозно у відчаї, хоча й сам зараз це кажу. Я нічого не міг зробити, я так хотів, щоб вона жила, і не міг ризикнути звернутися по допомогу, я був геть розбитий, це кожен би зрозумів. Усі ці дні я розумів, що ніколи не полюблю іншу так само сильно. Назавжди — тільки Міранда. Тоді я це бачив.

З іншого боку, тільки вона знала, що я її кохаю. Вона знала, що в мене справді на душі. Так ніхто інший би не зрозумів.

Ну і зійшло сонце, настав останній день. Дивно, він був гарний, не думаю, що хоч одна хмара була на небі весь цей день, такий холодний зимовий день, коли безвітряно і небо дуже синє. Неначе його спеціально таким задумали, щоб вона відійшла так мирно. Останнє слово вона сказала приблизно о десятій (мені так здається): «сонце» (воно світило у вікно), спробувала сісти, але не змогла.

Більше вона жодного зрозумілого слова не сказала, вона протрималася ранок і день і відійшла разом із сонцем. Її дихання стало ледь помітним, і (просто щоб було зрозуміло, як це) здалося, ніби вона нарешті заснула. Не можу точно сказати, коли вона померла, я знаю точно, що вона ще дихала приблизно о пів на четверту, коли я пішов вниз трохи прибрати пил тощо, розвіятися, а коли повернувся близько четвертої, її вже не стало.

Вона лежала, поклавши голову набік, і це виглядало жахливо, рот її був відкритий, очі закотилися, наче вона намагалася востаннє подивитись у вікно. Я помацав: вона була холодна, хоча тіло ще не повністю охололо. Я побіг по дзеркало. Я знав, що є спосіб потримати його біля рота, але воно не затуманилося. Вона була мертва.

Ну то я закрив їй рот і опустив повіки. Тоді я не знав, що робити, пішов і заварив собі чаю.

Коли стемніло, я взяв мертве тіло й поніс його в підвал. Я чув, що покійників миють, але мені це не подобалося, якось це було недобре, то я поклав її в ліжко, розчесав їй волосся і відрізав пасмо. Спробував зробити їй усмішку на обличчі, але не зміг. У кожному разі, вигляд у неї був дуже мирний. Тоді я став навколішки і прочитав молитву — я знав тільки «Отче наш», то прочитав її і сказав: «Упокой, Господи, її душу», — не те що я вірю в релігію, але це здавалося правильним. Потім пішов нагору.

Не знаю, чому саме від цієї дрібниці це прийшло; будь-хто може подумати, що достатньо було побачити її мертвою і віднести вниз востаннє, але ні; саме коли я побачив її капці в тій кімнаті, де вона лежала нагорі, я взяв їх і раптом зрозумів, що вона вже ніколи їх не взує. Я вже ніколи не спущуся вниз і не відмикатиму двері (а дивно, я ж усе одно її замкнув), і нічого цього вже не буде, ні доброго, ні поганого. Я раптом зрозумів, що вона померла, а померла означає: назавжди, зовсім-зовсім назавжди.