Без стуку відчинилися двері, це був Мадсен, він був сам не свій. Жінка відступила назад у темряву.

Мадсен був зростом під два метри і завширшки з піаніно, він відповідав за безпеку в будинку цирку протягом двадцяти років, запобігаючи проникненню всередину будь-якого чужорідного елемента. Якби Макбету вдалося запопасти Мадсена, то ще невідомо, чи зміг би до нього непомітно пробратися привид Банко.

Обличчя його було біле, як у П’єро, а мізинець і підмізинний палець лівої руки були відставлені вбік, неначе він тримав у руці келих шампанського.

— Вона їх зламала! — кричав він. — Ця чорношкіра. Вона хотіла поговорити з тобою. Я сказав, що вона може все тобі переказати. Я хотів спровадити її. Вона десь тут у будинку.

— Я замкну двері, — заспокоїв його Каспер.

Двері зачинилися. Він замкнув їх. Вони з жінкою подивились одне одному в очі.

— У нас є магнітофонні записи, — сказала вона. — І вашого дзвінка нам, і двох дзвінків до Поліцейського розвідувального управління. У нас є свідки ваших відвідин острова Слотсхольмен. У нас є добрі юристи. Найменше, що вас чекає, це заборона на появу там. Ми передамо всі записи пресі. Вони справлять сильне враження. На дев’ять десятих вашої публіки — дітей та їхніх батьків.

— Вона сама прийшла до мене, — сказав він.

Вона його не чула. Ось у чому недолік тотемних стовпів — комунікація направлена тільки в один бік.

— Ви напишете записку, — продовжувала вона. — Просто зараз. Адресовану Кларі-Марії. Ви напишете їй, що вам запропонували роботу, ви змушені поїхати, вас довго не буде, можливо, цілий рік. Але що ви постараєтеся підтримувати з нею зв’язок. Після цього ви триматиметеся від неї подалі. Назавжди. Усім на втіху.

Він узяв великий вітальний конверт з підноса, написав те, що вона вимагала, на зворотному боці — помадою. Простягнув конверт жінці.

— У кіно, — сказав він, — жінки засовують такі напахчені записочки в бюстгальтер. Може, вам допомогти?

Це була спроба трохи відкрити її систему, щоб з’явилася можливість услухатися. У нього нічого не вийшло. Вона лише задумливо подивилася на нього. Поглядом, яким лісоруб з бензопилою відзначає ті дерева, які збирається валити.

Він відчинив їй двері, показав, де вихід, і пішов за нею.

Вона йшла, як пливе морський коник у тридцятиградусній морській воді, у такт тільки їй одній чутному ритму мамбо.

— Що з цими дітьми? — спитав він. — Що за здібності такі?

Вона не відповідала, він відчинив пожежні двері, що виходили на Студієстреде.

— Чому ви все це говорили мені тут? — спитав він. — Чому не вдома?

Вона зробила жест, який охоплював ресторани, «Палас», машини, що їхали бульваром Г. К. Андерсена. Потік людей, що прямували до нічних розваг.

— Саме тут, — зауважила вона, — можна відчути, як це буде — опинитися на першій сторінці ранкових газет з обвинуваченням у педофілії.

— А навіщо ламати пальці Мадсену? — спитав він.

— Вони не зламані, — відповіла вона.

Вона подивилася на свої руки. Вони були більші за Касперові руки, це були руки піаністки, кожна з них могла б узяти октаву — плюс зменшену квінту.

— Маленькі хитрощі, без яких не обійтися, — пояснила вона. — Якщо чорна жінка хоче вижити. У світі білих чоловіків.

У подальші три тижні він перебував у стані, близькому до ступору, цілковито присутній тільки на манежі. Третього тижня він отямився тієї миті, коли прямував до магазину, щоб купити телевізор. Тоді він зрозумів, наскільки все серйозно. У Юнґа десь написано, що найшвидший шлях до психозу лежить через телебачення. Він вернувся додому.

Якраз у періоди депресії важливо не забувати про свої здорові захоплення. Того ж вечора він пішов на Ріхсвай. І програв у покер. Кілька годин по тому він стояв перед тихою дівчинкою.

— До мене приходила одна жінка, — сказав він. — Африканка.

— Сестра Ґлорія?

— Це ім’я їй не пасує, — зауважив він. — Воно означає «слава».

— А що таке слава?

— Це буває, коли ти зробив щось гарне. Вона нічого гарного не зробила. Вона змусила мене збрехати. Написати тобі, що я збираюся поїхати.

— Я їй не повірила, — сказала Клара-Марія. — Я її наскрізь бачу.

Вона подивилася йому в очі. Це був погляд, який проникав через усі перешкоди: череп, мозок, вагончик. Звучання дівчинки змінилося, навколишній світ почав кудись зникати, волосся стало дибки на його голові — і ось усе минуло, все знову було як і раніше.

— Я хочу їсти, — сказала вона.

Він приготував їй вечерю.

Він навчився цього у Стіне. Якось він сидів на стільці, там, де зараз сиділа Клара-Марія, а Стіне стояла біля конфорок, вони до цієї хвилини знали одне одного два тижні, і тут вона раптом сказала:

— Тобі треба навчитися цього.

Спочатку він не зрозумів, що вона мала на увазі.

— Ти так ніколи й не поїхав від батьків, — сказала вона, — ти так і лишився жити в трейлері, у тебе є жінки, які готують тобі їжу. Ти весь час примушуєш свою матір підійматися з могили і братися до каструль. Цього разу так не вийде.

Він підвівся і зробив крок до неї. Вона поклала руки на кришку великого сотейника, який принесла із собою одного дня на початку. П’ять кілограмів чавуну плюс півкіло овочів у олії температурою двісті градусів. Він відступив назад, повернувся, відійшов від неї якнайдалі, але все одно між ними було не. більше п’яти метрів. Ще трохи — і він зібрав би речі й подався в аеропорт, але несподівано в очах у нього потемніло. Він почав молитися. Про те, щоб земля розверзлася й поглинула її, про те, щоб Всевишня викреслила її з лібрето. Але це ні до чого не привело — у подібних випадках йому ніколи не вдавалося добитися, щоб його молитву було почуто.

Пелена спала, він стояв, уткнувшись носом у книжкову полицю, перед його очима виявилося зібрання творів К’єркеґора — свого роду фуга на тему про те, що ніхто з нас не хоче вслухатися в самого себе, бо звук, який можна почути, абсолютно інфернальний.

Він обернувся й поглянув на неї. К’єркеґор ніколи б не наважився наблизитися до неї ближче ніж на ці п’ять метрів. Але відтоді все змінилося. Може, звичайно, і не на краще.

Він вернувся до столу і став поруч з нею. Вона поклала перед ним кілька земляних груш. І жорстку щітку.

Для Клари-Марії він нарізав овочів: моркву, селеру й порей, додав трохи бульйону, потім зелень. Вони із Стіне готували їжу мовчки, Стіне розуміла, що у нього не лишалося ніяких сил на розмови, йому й так доводилося багато що долати. Не надто приємно відчути себе учнем тієї хвилини, коли здається, що більше ніколи вже не ходитимеш до школи. Жах від думки, що публіка побачить його у фартусі — Каспера Кроне, єдиного артиста, якому не вдалося знайти жінку, що погодилася б готувати йому їжу.

Іноді вона все-таки щось казала. Коротко. Якісь основні правила, котрі він запам’ятав назавжди.

— Глибина смаку і запаху, — повідомляла вона, — виникає тільки тоді, коли використовуєш свіжі пряні трави.

Другого дня він поклав великий пластмасовий піднос на своє «Фазіолі» і заставив його горнятками з коріандром, зеленим і фіолетовим базиліком, грецьким чебрецем, звичайною і широколистою петрушкою, кропом, шніт-цибулею, лимонною травою, майораном. Здавалося, що на піаніно наділи велику зелену перуку, — так було й зараз, цілу вічність по тому, як вона зникла. Холодильник у нього, як і раніше, був напханий продуктами. Це стало свого роду мантрою — купувати те, що купувала вона. Можливо, хтось міг би побачити в цьому якийсь нав’язливий ритуал. Для нього ж це було чимось на кшталт молитви, спробою знайти шлях до її голограми.

Він провів руками по зелених листочках і припав до них обличчям.

Дівчинка, сидячи на стільці, не зводила з нього очей.

— Та пані, — спитала вона, — та жінка, вона так робила?

Він кивнув. Стіне завжди і скрізь потрібно було відчути запах. Їй до всього треба було доторкнутись устами. До пряних трав, тканин, його шкіри, його волосся, квітів. Навіть ноти вона підносила до обличчя.