Потім покружляв, як бабка, далі й сів посеред двох каплиць, що стояли перед вівтарем.

— Сакиїле! Спускайся вниз! Благовіснику Ґабриїле, покажися! — крикнув він у бік Вовчої каплиці.

Тоді обернувся лицем до каплиці Фенріса:

— Касиїле, струсни крильми! Рафаїле, чільнику всіх ангелів-охоронців, мені потрібна твоя допомога!

Фабіан підійшов до того боку галереї, що був коротший, і перехилився через парапет, щоб стежити за Феліксом. Він добре бачив, що той аж посинів од гніву.

Зненацька Фабіан перелякано заціпенів. Ті дві скульптури ангелів, що висіли у нефі, заворушилися й залопотіли крильми. Хлопець відчув силу атмосферного тиску, а разом із тим і невимовно прекрасні пахощі, яких йому ніколи не доводилося знати. У церкві запромінилося якесь золотаве світло, і ті два ангели відірвалися від балок, де вони висіли, полинули вниз до вівтаря і м’яко опустилися біля Фелікса. Вони були у блискучому вбранні, у вінках із квітів на головах і такі красиві, що несила було на них дивитися.

Фабіанові очі заслали сльози. Невже він спав? Ба, це було найреальніше видовище за все його життя. Як тільки хлопець побачив, що з кожної каплиці вийшло по два великі ангели, серце в нього закалатало, мов у зайця, і мало не вистрибнуло з грудей. Зараз довкола Фелікса стояло шість ангелів. Ті четверо, що були з каплиці, мали здоровуцькі крила з павичевим оком на перах. Вони скидалися на крила велетенських метеликів.

І ось один із них — той, кого Фелікс назвав Рафаїлом, і хто, очевидно, був найголовніший — запитав:

— Що ти хочеш, Феліксе? Навіщо ти знов згукуєш нас усіх на раду? Ми ж із тобою щойно говорили!

Світло дісталося й до Фабіана. Рафаїл належав каплиці зі склепом Фенріса. Виходить, це з ним Фелікс говорив, коли Фабіан зайшов у церкву. Фелікс виструнчився й віддав честь.

— Мені шкода, патроне, — відповів він. — Але мені дозволили вдаватися за порадою щоразу, як тільки я відчую, що хтось зі мною несправедливо обійшовся. І ось тепер я це відчуваю.

Рафаїл дивився на нього й супив чоло.

— Бачу, — сказав він. — Ти палаєш сліпучо-синім гнівом. То сила, якою треба користуватися з обачністю, бо вона може бути жахлива!

— Я думав, що складатиму простий і легкий іспит. Ніхто не попередив мене, що я стрімко впаду вниз від лиховісних думок, утрачу хист літати й змушений буду просити допомоги в простих смертних. Звісно, я навів у всьому лад. Одначе, здається, мені нелегко буде впоратися з Асмодеусом! Якщо то були його думки, то нема нічого дивного, що я гепнувся додолу! — І з Фелікса посипалися сліпучо-сині іскри.

Фабіан повністю забув про страх. Тепер у нього з’явилося багацько-пребагацько запитань. На свій подив він почув, що ангели сміялися. Сміх ангелів. Він був не такий приглушений, як у Фелікса, але й не такий, як людський. Здавалось, що під склепінням дзвеніла якась пісня. Одна її строфа, проникнувши в дзвіницю, вдарилася об найменший дзвін, і він озвався кришталево-чистим звуком, який із тремом розлігся по церкві.

— Не дивися так люто, Феліксе, — сказав Анаїл і поплескав Фелікса по руденьких кучерях. — Напевно, ти таки дістанеш легенького прочухана, оскільки зник без дозволу. Хіба Рафаїл не казав тобі триматися подалі від грози?

Фелікс дивився на нього й копилив губи. Сліпучо-синє світло стало трохи слабше.

— Казав, — відповів він. — Але здійнявся такий прекрасний шум! А мені завжди подобалося гратися з блискавками. Я просто не міг стриматися.

Аж тут слово взяв Касиїл. Він був високий і статечний, з довгим каштановим волоссям і барвистими крильми.

— Може, злість і гарна штука, — сказав він, — але не влучай нею по нас. Тобі потрібно берегти силу на Асмодеуса. Сімсот років він вільно валандався світом. Тепер одним із завдань твого іспиту буде завадити йому заподіяти шкоду, яку він надумався вчинити. Нехай він ніколи не заходить до каплиці зі склепом, бо тоді нам усім, Феліксе, буде непереливки. Запам’ятай це!

Фабіан нашорошив вуха, а Фелікс випростався.

— Асмодеус має загадку, — сказав він. — Я чув, як Кресп її читав. Знаєте, що в нього на думці?

— Ми знаємо все, Феліксе, — пролунала відповідь, — і ти теж помалу про все дізнаєшся. Тобі самому доведеться шукати відповідь. Одначе твій іспит може важити більше й бути важливішим, ніж ти думаєш. Не забувай про своїх помічників серед людей.

— Пам’ятай про церковні дзвони, — додав Ґабриїл. — Вони теж не втратили своєї сили. Якщо місто опиниться в небезпеці, вони здатні кликати на допомогу. Ти знаєш, як треба дзвонити.

— Асмодеус не боїться сюди з’явитися, але він знає, що в церкві його могутність слабшає. Тут забагато доброї енергії. Він збагнув, що ти зробив усе, щоб лабіринт діяв, і що тепер він йому не по зубах, — сказав Камаїл.

Фелікс задоволено хихикнув.

— Клас! — мовив він. — Коли б ви знали, як весело було дивитися на безпорадного бурґомістра, що метався по ньому як дурень. Наступного разу я поставлю його на коліна. От якби туди заманити Асмодеуса!

Ангели намагалися приховати усмішки. Фабіан розумів, що їм аніскілечки не хотілося перетворювати цю розмову на розвагу. Ангели багато в чому були зовсім не такі, як він собі їх уявляв. Мовби й схожі на мальованих у давніх книжках казок та бібліях, але поводилися геть інакше, ніж ті, про яких він читав і чув.

Рафаїл відкашлявся, і на його обличчі залягли суворі зморшки.

— Ну от, — сказав він. — Ми забезпечили тебе одним помічником. Попроси малого Фабіана пам’ятати усе, чого він навчився, і постійно збагачуватися знаннями. Не забувай про строк. У тебе є сім днів і сім ночей. Якщо ти вчасно не впораєшся із завданням, тобі доведеться чекати ще сімсот років, щоб скласти іспит на звання ангела-охоронця. Зрозуміло?

Фелікс кивнув головою. Сліпучо-синє світло майже зовсім зникло, лише інколи спалахував слабенький лиховісний пломінчик.

— Я старатимуся, — відповів він. — Цього разу мені пощастить!

Ангели один за одним погладили Фелікса по голівці.

— Годі, нараду завершено, — сказав Рафаїл. — Повертаймося на свої місця. — Він владно підняв руки, а Фелікс випростався й віддав честь.

Камаїл та Анаїл полинули на свої місця в церкві. Поволі вони знов обернулися на дерев’яні скульптури з порожніми поглядами. Четверо великих ангелів розійшлися по своїх двох каплицях. У дверях до каплиці Фенріса Рафаїл на хвильку обернувся до Фелікса.

— Пам’ятай про зелений промінь, — сказав він і зник.

Наступної миті скульптури вже висіли на стіні. Золотисте світло розтануло, і в церкві стало так, як і раніше. Фабіан усе ще стояв як зачарований на галереї, — він був наскрізь мокрий від поту, а його серце мало не вистрибувало з грудей.

Аж тут до нього долинув слабенький помах крил, і раптом перед ним опустився Фелікс. Вигляд у нього був поважний.

— Ти все бачив? — спитав він.

Фабіан мовчки кивнув головою. Пережиті враження стомили його до краю, але він мусив почути пояснення. Хлопець кілька разів ковтнув слину й схопив Фелікса за сорочку.

— Невже всі ангели у нашій церкві справжні? — важко дихаючи, спитав він. — Я думав, що ангели живуть на небі.

— А вони й там живуть, — відповів Фелікс. — А ці скульптури — подоби ангелів, на взірець тих, що створюють на комп’ютері. Коли ти запускаєш такого ангела в дію, вмикається відповідна програма чи, як у цьому випадку, справжні ангели. Таким чином найтямущіші можуть завчасу входити у безпосередній контакт із Штабом Усевишнього. Ти не думай, що тут щось нове, ви навіть встигли запустити це в комп’ютер.

— Найтямущіші? — здивувався Фабіан. — Про кого це ти?

— Як ти гадаєш, чому лицареві Вовкові заманулося наповнити церкву ангелами? Після випадку з графом Фенрісом він задумав узяти місто під Божу опіку й уклав із ангелами угоду. Він мав пряму лінію зв’язку зі Штабом Всевишнього доти, доки перебував тут і дотримувався узятих на себе зобов’язань. Але як тільки він відступився від свого слова і подався галасвіта, знов усе звелося нінащо, і Фенрісові пощастило дотла спалити Вовчий Замок. Одначе завдяки нам він не зміг нашкодити ні містові, ні храму, і його сила зійшла нанівець. Після Вовкової смерти ми й далі пильнували церкву й місто, і, правду кажучи, годі було без того обійтися. Проте Вовчий Замок рятувати було запізно. Я теж не склав іспиту.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: