Фабіан знов оглянувся на лелече гніздо. Через його край перевішувалося двоє білих крил, що помалу ворушилися в повітрі. Вони не скидалися на лелечі, бо не мали чорних цят. А всім же відомо, що в дорослого лелеки на крилах є чорні цяти. У лелечат не дуже великі крила, до того ж самі птахи світло-сірої масти, тож навряд чи це лелеча. Може, гусак? Певно, йому довелося сісти в лелече гніздо під час бурі?

Аж тут Фабіан згадав, як той хтось сказав «цур тобі пек». Гуси, як звичайно, так не кажуть. Чи, може, то йому вчулося? Але ж він і справді бачив у лелечому гнізді гусака. І хлопець заходився його манити:

— Гусю-гусю-гусь, а йди-но сюди, гусю-гусю-гусь…

— Та годі тобі гуськати, — обірвав його сердитий голосок.

Фабіан од переляку мало не проковтнув язика. Крила того, хто був у гнізді, заворушилися ще більше, і раптом звідти висунулося маленьке рученя. Фабіан сахнувся й заціпенів із подиву. За одним маленьким рученям показалося й друге. Хлопець затамував віддих, побачивши, як між рученятами й білими крильми вистромилася голова з рудуватим скуйовдженим чубом. Невже то хлопчик… чи, може, дівчинка? Але яким це робом те маля опинилося в лелечому гнізді? Фабіан роззявив рота, не в змозі навіть писнути. Дитина дивилася на нього з невдоволеною міною на личку.

— Який це телепень надумався мене звідси виманити? Ану стули пельку, бо зараз тут буде протяг!

Фабіан закрив рота, але не знав, що відповісти. Йому на думку спало єдине запитання:

— На якому це гусакові тебе занесло в лелече гніздо?

Малий засміявся — достоту так само нахабно, як і ворона, що вистрибувала поміж вежами старовинної церкви.

— Гусакові?! А хай тобі абищо, почуєш таке, то й крила повідпадають! Ти що — ніколи не бачив ангела?

Фабіан ковтнув слину. Він не йняв віри своїм очам. Йому, бувало, доводилося чути у церкві та в школі щось про ангелів і бачити їх на малюнках у збірках казок. Насправді ж ангелів на світі не було. Цей, що сидів у лелечому гнізді, очевидно, був не ангел, а малий шалапут, який удосвіта привласнив на горищі чийогось гусака. Якщо це не так, то, виходить, Фабіан і досі перебував у полоні сну. Ну авжеж, так і є. Він спав. Учепившися двома пальцями в руку, хлопець щосили себе вщипнув.

— Йой! — скрикнув він, несподівано жахнувся й затулив долонями обличчя.

Якусь хвилю Фабіан стояв у такій позі й не ворушився, намагаючись опанувати собою. Урешті-решт сторожко розсунув пальці й зиркнув крізь них. Істотка й досі звисала з гнізда: в неї були схрещені рученята, два білі крила за плечима й схилена набік голівка — геть чисто як у тих намальованих блискучих ангеликів, що ніколи не мали ніг. Атож, істотка теж мала дві пухкенькі схрещені ручки, кучерявого скуйовдженого чубчика, личко, мов у ляльки, і два білі ангельські крила… ні, гусячі крила… Либонь, хтось просто бере його на глузи?

— Агов, ти, там нагорі! — гукнув Фабіан. — Якщо ти ангел, то доведи це!

— А як? — спитала істотка. — Цього досить? — і вона енергійно замахала крилами, що були в неї за плечима.

— Та ну, — відповів Фабіан, — таке зуміє перший-ліпший дурний гусак. Спустися до мене, і я тебе гарненько роздивлюся!

— Саме цього я й не можу зробити, — засмучено відповіла істотка. — Здається, я загубив свої стернові пера. Без них я не можу літати, як належить. Тож і сиджу в цьому гнізді, мов той пень. Лелек теж немає вдома, інакше котресь із них спустило б мене донизу. Жаль, я таки хотів би залагодити там одну справу.

— Тоді випростайся, — сказав Фабіан, — щоб я побачив тебе на повен зріст.

Істотка поволі випросталася, обережно здіймаючи за плечима крила. В такій позі вона скидалась на дитину п’яти-шести років, одягнену в куценьку білу сорочину вільного крою. Крила в неї справді були завбільшки з гусячі й, видно, міцно причеплені до дитячої спинки.

— Може, я тобі й повірю, — не зовсім упевнено мовив Фабіан. — Але як ти опинився в лелечому гнізді, коли не можеш літати?

— Угадай із трьох разів, — сердито відказав ангел. — Як би я сюди по-твоєму сам злетів? Верхи на лелечій спині? Чи спустився зі шпиля дзвіниці? Може, я заліз ізнизу?

— Невже ти… впав? — спробував схитрувати Фабіан.

Цей ангел явно не сприймав жартів, тож, мабуть, краще триматися з ним обачно.

— Так, я впав, — відповів ангел. — І коли ти придумаєш, як мене звідси дістати, то дізнаєшся чому.

Фабіан на хвильку замислився. Насамперед йому треба подбати, щоб ангел не звалився з даху церкви. Чи коли хто-небудь чув про ангелів, які б не вміли літати? Які ні з того ні з сього падали б із неба? Та ніхто в світі такого зроду не чув! Проте на вигляд цей ангел був не дуже страшний, попри те, що й говорив він, і поводився не так, як би належало поводитися ангелові. Фабіан мав спробувати спустити цю химеру донизу.

— Стривай, — сказав він ангелові, — я пошукаю мотузку.

Ангел скрушно зітхнув і однією рукою підпер голову, а другою тим часом роздратовано застукотів об край гнізда.

— Авжеж, — сказав він. — Однак я не маю вибору.

Фабіан чимдуж збіг східцями вниз і знайшов двері, що вели до підвальних приміщень. Там містився чималий мурований склеп із давніми лицарськими похованнями, посеред якого тулилася маленька комірчина, що правила за склад. Хлопець знав: у ній лежали запасні мотузки до церковних дзвонів.

Фабіан відімкнув двері й виявив, що в підвалі темно, як у вусі. Він піднявся в церкву й знайшов побіля вівтаря свічку й сірники. Потім знов спустився вниз і став шукати при світлі великої воскової свічки. Поки він ішов, мерехтливі відблиски світла малювали під склепінням і на стінах довгі, грайливі тіні. Фабіан зупинився. Навіть якщо він бував тут безлік разів і знав усі без винятку скульптури, саркофаг та надгробки, його пойняли такі відчуття, як і за перших відвідин. Хлопець ковтнув слину, зціпив зуби й, не відволікаючись ні на що, перетнув велике підвальне приміщення. Під дверима, що вели до складу, він відставив од себе свічку й трохи пововтузився з в’язкою ключів. Двері зі скрипом відчинилися. Фабіан боязко оглянувся й ступив у комірчину. В кутку лежали мотузки. Він згріб їх в оберемок, але вони були такі важкі й такі довгі, що неможливо було тримати свічку й водночас нести мотузки. Йому довелося свічку поставити, оскільки вона ось-ось мала погаснути. Врешті-решт він успішно вибрався зі склепу, й масивні двері за ним зачинилися. Він заходився тягнути важенні мотузки крутими східцями на вежу. Напівдорозі зупинився перевести дух і виглянув у маленьку вікнину надвір. Там уже зовсім розвиднілося, й усе містечко було осяяне вранішнім сонцем.

Вранішнє сонце! Церковні дзвони! Таж він мав збудити органіста Птахоспіва й разом із ним дзвонити на заутреню! Йому треба живенько спустити ангела додолу. Фабіан наддав ходи й невдовзі вже був на терасі вежі. Ангел сидів у лелечому гнізді, відкинувшись назад і заклавши руки за голову, й мружився проти сонця.

— Чудовий день, еге ж? — спитав він. — І це після такої ночі? Просто не віриться! Ну, ти, я бачу, знайшов мотузку. І що нам робити далі?

— Зараз я на одному краю мотузки зав’яжу вузла й кину цей край тобі, — відповів Фабіан.

— Гаразд, — згодився ангел. — Хоч мені й не ясно, що ти задумав, та все-таки я тебе послухаюся.

Фабіан прив’язав мотузку дзвона до запасної мотузки. Потім на одному її кінці зробив великого вузла й пожбурив його до лелечого гнізда, але промахнувся. Вузол стукнувся об штатив, і, перш ніж зник за краєм балюстради й замелькав у повітрі, Фабіан устиг його перехопити.

— Е-е-е-ет, — сказав ангел. — Дав маху. Мо’, колись і докинеш!

Фабіан удав, ніби не почув тих слів. Він закинув мотузку ще раз. Тепер уже вона долетіла до гнізда, й ангел примудрився її впіймати.

— Ось вона! — радісно гукнув він.

— Ану прив’яжи її міцно до штатива, — крикнув Фабіан йому у відповідь.

А сам узяв мотузку з другого кінця й міцно прив’язав її до ручки дверей, — і тепер уже вона була натягнута між дверима та гніздом.