Райн кивнув головою, хоча, здається, його сумніви не розвіялися.

— Що ви знаєте про Вовчий Замок? — допитувався Фелікс.

Фабіан відкашлявся.

— Тільки те, що знають усі — що його спалив граф Фенріс. Після того, як лицар Вовк повернувся додому в домовині, в його роду вже не було нікого, хто міг би доглядати замок, і ніхто не хотів брати на себе відповідальности. До того ж церква мала такий великий авторитет, що здебільшого гроші витрачалися на храми, а не на будинки й замки. Після всіх воєн країні знов треба було зіпнутися на ноги. Тож роки спливли, а з Вовчим Замком так ніхто нічого й не зробив.

— І зрештою в тому вже не було потреби, — кивнув головою Понтус.

Фелікс хихикнув.

— Ти ніби чешеш із підручника історії, — сказав він Фабіанові. — Чудово. Тепер запам’ятай усе, що вивчив, і користуйся цим. Але так само важливо набувати нових знань. Тож годиться знати, де вони містяться!

Це нагадувало якусь нову загадку. Де містилися ті нові знання, що могли б стати їм у пригоді?

— Гаразд, — мовив Фелікс і підвівся. — То ви готові до прогулянки?

Дівчина задумалася.

— Мені треба піти додому перевдягнутися, — відповіла вона.

— Дурниці, — сказав Фелікс. — У тебе зручні черевики, це найголовніше. А хіба є що краще за біле вбрання!

Він відчинив двері на галерею і перший почав спускатися в церкву. Райн ступав одразу ж за ним, не зводячи з осяйних білих крил завороженого погляду.

— Дивися, але не чіпай, — суворо сказав Фелікс, ніби відчув, що знов комусь закортіло доторкнутися до його крил. — Я боюся лоскоту!

Райн злякано відсахнувся.

Спустившись до бокових дверей, ангел озирнувся.

— Зараз я стану невидимий, — сказав він. — Хотів би попередити заздалегідь, щоб ви, бува, не злякалися. Фабіане, показуй дорогу.

І він розчинився в повітрі. Фабіан бачив таке й раніше, тож не вельми здивувався, а решті трьом аж перехопило дух.

— Я буду весь час поруч, — почули вони голос ангела. — Ходімо звідси.

На чолі з Фабіаном вони вийшли за місто до високого, лісистого гірського пагорба, де стояв Вовчий Замок. Їм треба було пройти добрячий шмат дороги вгору, а потім ще підійматися крутосхилом по зарослій травою стежці, де хтозна-скільки років не ступала людська нога. Ніхто не вибирався до Вовчого Замку на екскурсії, і дітям заборонялося там гратися. Руїни, правду мовити, були небезпечні. З них весь час звалювалися донизу брили каміння й щось відривалося, до того ж ходили чутки, що там водилися привиди.

Якийсь шмат дороги їм видався і справді приємним. Усюди щебетали пташки, дзуменіли комахи й пахли квіти, дерева та кущі. Але чимдалі ліс густішав і темнішав. Стежка ставала все непролазніша, на ній було повно замшілих валунів, колючих чагарів і повалених вітром дерев, обвитих плющем. Здавалось, навіть похолодало, мовби цей теплий ясний день не міг пробитися вниз через густі крона дерев.

— Колись це був доволі широкий шлях, — почули вони голос Фелікса, й зненацька ангел з’явився край старовинного муру ліворуч від стежки. — І на ньому вистачало місця і людям, і коням, і волам, і возам. Тут весь час товклася сила-силенна люду й рогатої худоби, які йшли з замку й міста.

Вони на якусь мить зупинилися й прислухались. Пташиного щебету вже не чулося. Всюди залягла мертвецька тиша — густа, сира й холодна.

Понтус здригнувся.

— Може, вернемося назад? — нерішуче спитав він. — Щось мені тут не подобається.

— Нізащо в світі! — відрубала Роза. — Якщо ми вже так далеко зайшли, то йтимемо й далі. А ти, як хочеш, вертайся. Але я піду далі! — вона з викликом глянула на хлопців.

Фабіан і Райн кивнули головами. Понтус трішки збентежився.

— Той, хто боїться, не робить нічого ганебного, — сказав Фелікс. — Який ти сміливий, що зізнався! Але поки що тут нема нічого страшного, крім вашого власного страху.

На цьому слові він повернувся до них спиною і так гайнув уперед, що його малі ноженята майже не торкалися землі. Діти, трохи присоромлені й знічені, подалися слідом. «Йому-то легко, — подумав Фабіан. — Він же ангел, і коли стомлюється сходити нагору, може літати. До речі, чи ангели коли-небудь стомлюються?»

Фабіан не встиг гарненько над цим поміркувати, оскільки вони саме вийшли з лісу. Перед ними лежали руїни Вовчого Замку.

Колись Вовчий Замок мав трохи показніший вигляд, — він височів над усім широким простором, скільки оком захопиш. Одну стіну вежі було зведено просто на вкритій чагарями скелі, з її верхівки навсібіч відкривався краєвид на зелену рівнину. Ворогів, які підступали з того боку, можна було помітити заздалегідь, а густий ліс і крутосхил сприяли тому, щоб підготуватися до оборони. А якщо ж вороги підступали зі спини, з лісів, то, очевидно, помітити їх було не так і легко. Мабуть, саме звідти й з’явилися палії у той злощасний день, коли замок було зруйновано дощенту?

Вибравшись на осоння, вони полегшено зітхнули. Понтус підійшов до кам’яної лави й присів на неї, щоб відпочити після сходження нагору. Роза примостилася поруч. Райн і Фабіан озирнулись на Фелікса.

— А що ми будемо тут робити? — спитав Фабіан.

— Гарне запитання, — відповів ангел, — на яке я не можу відповісти. Відповідь з’явиться сама. Лиш почекай.

Вони розглянулися навкруг. Місце було прекрасне, хоч і занедбане. Поміж кам’яними брилами буяла сила-силенна барвистих квітів. Жаху, що відчувався на лісовій дорозі, тут не було. Крім того, ніхто з них раніше не бачив міста з цього пагорба.

Вони знов повернулися очима до замку, щоб краще його роздивитися. Перед ними здіймались дві вежі: одна кругла з рештками парапету на верхівці, а друга чотирикутна, мовби переламана посередині. Деякі камінні плити ще й досі були чорні від сажі, що лишилася на них після пожежі сімсот років тому. Всюди валялося каміння та руїни. Природа взяла своє — в бійницях і пробоїнах росли трава й квіти, навіть дерева. Вежі було обнесено муром. Замок, напевно, був просто гігантський.

— То було унікальне суспільство, воно само нібито заснувало ціле містечко, — сказав Фелікс. — Лицар Вовк оточив себе безліччю слуг. Щоправда, він їх так не називав, оскільки не любив, щоб хтось комусь прислужував. Там було вдосталь людей, у яких за душею не водилося ні гроша, або тих, кого суспільство відкинуло геть. Лицар Вовк узяв їх усіх до замку, дав їм прихисток, став годувати, зодягати й винагороджувати за працю. Дехто з них трудився у стайні та хлівах, дехто стояв на чатах зі зброєю в руках, а ще дехто працював на кухні чи прибирав у замку. Кожен мав свої обов’язки. То було справді якесь ідеальне суспільство.

— Як це «ідеальне суспільство»? — спитав Понтус, що сидів на лаві оддалік.

— Це означає, що всі отримували за потребою, хоч би скільки працювали, — відповів Фелікс. — Людям добре велося, й вони були задоволені життям. Одначе в світі точилася війна. Лицар Вовк надумав піти воювати. Він попросив свого двоюрідного брата, графа Фенріса, погосподарювати в замку за його відсутности. І як тільки граф Фенріс там оселився, ідилія закінчилася. Він надав своєму власному війську немало пільг, обклав місто величезними податками й змусив усіх мешканців замку працювати задурно. Та все це ви, безперечно, знаєте. Коли ж лицар Вовк якимось дивом примчав додому, життя на певний час знов налагодилося. Фенріса кинули до в’язниці, а потім і зовсім прогнали. Але щойно лицар Вовк знов подався на війну, Фенріс скористався нагодою, проник у замок і підпалив його.

— І від спаленого дощенту замку лишилися самі руїни, — мовив Фабіан.

Він обдивився все довкола. Спробував уявити собі картину, що була тут колись. Щось спалахнуло в очах, і він раптом побачив, як вежі підвелися з руїн і на вітрі залопотіли барвисті стяги. До нього долинули чиїсь голоси, крики і сміх, і торохтіння коліс, і стукіт кінських копит. Тоді все стихло, мовби хтось вимкнув звук. Фабіан схопився за голову. Фелікс звів на нього пильний погляд.