Урешті-решт вони завернули у свій завулочок їхній будинок хоч був старий, та пофарбований у красивий старомодний рожевий колір. Великі сходи з двох сторін вели вгору до зелених вхідних дверей. На кожній сходинці стояли великі вазони з червоними пеларгоніями, вони були й на горішньому сходовому майданчику — тіснилися одне біля одного впритул. Віта мала так би мовити «легку руку», й тому все навколо неї квітувало. Особливо вона кохалася в червоних квітах, прикрашала пеларгоніями будинок і знадвору, і зсередини. Багато хто, очевидно, дивувався зі старомодного рожевого будинку, але Віті він подобався саме таким.

Будинок купався у вранішньому сонці, й червоні квіти сяяли так, як ніколи досі не сяяли. Зненацька Франс зупинився.

— Що то блищить у найнижчому квітковому вазоні? — спитав він.

Фабіан відсторонив батька вбік. Справді у вазоні щось блищало! Він кинувся до сходів. Перо стриміло між червоними квітами рівнесенько, як струнка, наче там і росло. Воно сяяло на сонці, і Фабіан зрадів, що ніхто не знайшов його раніше за нього. Схопивши перо, він засунув його під куртку, туди, де лежало перше.

Батько підіймався слідом за ним.

— Ну, Фабіане? — спитав він. — Може, знайшов скарб?

Фабіан усміхнувся.

— Та як сказати, — відповів він. — Як сказати.

За сніданком батько й мати з гордістю говорили про те, як уміло впорався Фабіан із дзвонами.

— Можеш заміняти мене коли-завгодно, — сказав Франс, напихаючи рот їжею. — От якби нам знайти цього пана Фікса, що так великодушно тобі допоміг! А загалом треба навчити такої майстерности Птахоспіва.

Віта налила чоловікові кави, а Фабіанові молока.

— Наїдайся, синку, — сказала вона. — У неділю приємно посидіти за столом і смачно поснідати.

Франс задумливо наминав скибку хліба, намащену варенням.

— Мене тільки дивує ось що, — сказав він. — Чого це сьогодні в церкві не було бурґомістра Креспа? Він же ніколи не пропускає недільної відправи!

— Може, він захворів, — мовила Віта, стенаючи плечима. — До того ж там був його секретар.

Фабіан пив молоко. Раптом йому на думку спали слова Оксамитового Лицаря: «Сподіваюсь, що контракти будуть підписані якомога швидше… допомогти бурґомістрові написати текст…»

Що за справи міг мати їхній бурґомістр із тими химерними чоловіками? А що як вони якось пов’язані з тією лиховісною думкою? Фелікс повинен про це знати, і то негайно ж, тоді, може, вони разом і з’ясують, що й до чого.

— Дякую за сніданок! — сказав Фабіан, допивши молоко. Потім він відсунув стілець, витер серветкою рота й поклав її на стіл. — Мені треба бігти.

І перш ніж батько й мати щось іще йому сказали, він уже був надворі.

На сходовому майданчику хлопець зупинився, аби пересвідчитись, що обидва стернові пера лежали на місці — кожне в своїй кишені.

— Феліксе, гайда! — шепнув він їм.

Не встиг він навіть ойкнути, як став легкий і поплив сходами донизу. Тоді перелякано гепнувся додолу на нижню сходину. Там він спантеличено сидів, зважуючи всі за і проти. Це була правда. Авжеж, Фелікс йому казав, що людина, маючи стернові пера, зможе трішки літати. Але ще годилося б знати, як ними кермувати, бо інакше можна опинитися де завгодно. Краще всього якомога швидше податися до церкви й віддати їх Феліксові.

Минаючи пекарню, Фабіан згадав про марципани. «Мені не буде виправдання, якщо я вернуся до Фелікса без них», — подумалось йому. Він сягнув рукою в кишеню штанів і вийняв рештки своїх кишенькових грошей. То була не бозна-яка сума, але її, мабуть, вистачить на невеличкого марципанчика. Він відчинив двері пекарні, й відразу ж весело дзеленькнув дзвіночок, який сповіщав про те, що хтось заходить. З кімнати, де стояла піч, вийшла Понтусова мати. Витираючи фартухом борошно з рук, вона підбадьорливо всміхнулась до Фабіана.

— Та невже ж це наш новий дзвонар? — радісно вигукнула вона. — Як дивовижно ти дзвонив! У тебе, певно, вроджений талант! То що тобі дати сьогодні?

— Я залюбки взяв би марципанів, — невпевнено відповів Фабіан. — Але в мене обмаль кишенькових грошей. Чи вистачить їх хоч на одного?

Він виклав ті монети, що мав, на прилавок. Пекариха всміхнулася:

— Будуть тобі марципани, — сказала вона. — І платити, звичайно ж, не треба. Той благовіст вартий чималенько марципанів.

І вона поклала в пакет п’ять марципанових фігурок і простягнула його Фабіанові.

— Прошу, — сказала вона. — І ще раз дякую за благовіст.

Фабіан красненько подякував і позадкував до дверей. Почувши, як там знов задзеленчав дзвіночок, він обернувся і буцнувся лобом просто в живіт бурґомістрового секретаря з жовтим, як віск, обличчям.

— Дивися під ноги, хлопче! — невдоволено буркнув чоловік, відпихаючи його вбік.

Здавалося, що пекариха відразу спохмурніла.

— Щось бажаєте? — коротко спитала вона.

Секретар підійшов до самого прилавка й перехилився через нього.

— Мені треба десять тістечок із кремом, — відповів він, потираючи долонями. — Для важливої зустрічі ополудні.

— Десять тістечок із кремом до полудня?! — сторопіла пекариха. — І це ви кажете мені тільки тепер?

— Ви так справно все печете, що повинні впоратися, — скрипучим голосом сказав секретар, силкуючись вдавати із себе привітну людину.

Одначе пекариха була не з тих, що клюють на лестощі.

— Мабуть, ви несповна розуму! — зірвалося в неї з язика. — Прийти в неділю вранці й…

Далі Фабіан уже не слухав. Він згріб із прилавка монети й зник за дверима. Тістечка з кремом? Хай їм абищо, це, очевидно, має бути важлива зустріч. А тепер треба бігти до Фелікса, — чим раніше, тим краще.

Була тільки одинадцята ранку, і містечко ще й досі дрімало під літнім сонцем. Фабіан мчав тихими вуличками старого міста й чув, як стукотіли його підошви по бруківці.

Дорогою він дивився на красиві старовинні будинки, які дуже добре знав. Їх було пофарбовано в різні кольори, щоправда, незвичних відтінків. Упродовж багатьох століть фарби змішували за особливими рецептами й кодами, які не виходили за межі міста. Кожне покоління мало своїх змішувачів фарб, які змішували фарби, що підходили одна одній, і роздавали готову суміш тим, хто лаштувався фарбувати оселі. Тепер той титул носив Рінус Фабер, Турдів батько. Він успадкував його від свого батька, який у свою чергу дістав його у спадок від свого. Так тягнулося сотні років. Франс замінив свого батька, ставши дзвонарем, а Фабіан повинен був успадкувати місце дзвонаря після Франса… але чи успадкує? Невже Турд стане після Рінуса змішувачем фарб, а Понтус після свого батька пекарем?

А що коли їм хотітиметься робити щось інше?

Більше Фабіан не заглиблювався в свої роздуми, бо саме завернув на церковний майдан і, загледівши водограй, нараз пригадав барельєф із дитячим личком. Він підбіг до водограю, щоб роздивитися його ближче. Попри те, що барельєф був старий і потрісканий, сумніву не було. Там проглядалися риси Феліксового обличчя, а за головою дитини, очевидно, лопотіли крила. О, він змусить те ангельське створіння все йому пояснити! Як могло таке статися, що його мармиза зображена на водограї, якому, властиво, цілих сімсот років? Фабіан здригнувся. То було трішки неприємно. Майже таке саме неприємне відчуття пойняло його й до самого ангела. Одначе «неприємно» не конче означало якусь небезпеку, подумав Фабіан, тож, зібравшися з духом, він знов подався на дзвіницю.

Фабіан пішов до головного входу й попхнув важкі скрипучі двері. Він прошмигнув досередини, і двері за ним знов зачинилися з глухим грюкотом, що прокотився луною по всій церкві й мовби нагорнув його своїми хвилями. Потім запала глибока тиша. Фабіан стояв у великій церкві сам як палець.

Без людей церква була зовсім інакша. Перед ним простягнувся чималий неф із лавами обабіч. Посеред нефу височіла колона з ангелами, щільно обліплена крилатими створіннями всіляких видів. Зараз сонячне проміння падало сюди в інше вікно й освітлювало Уриїла, ангела сонця, що містився на маківці колони. Здавалося, то саме він і світився. Блакитне склепіння було блакитніше, ніж будь-коли раніше, а на ньому і сонце, й місяць і зірки теж навперебій випромінювали світло.