— Якщо Сойка не тут, полякаємо трохи Бальбулюса, га? Підемо назад до нього, і ти пустиш вогонь, щоб він лизнув його книжки! — Якопо вимовляв ім’я Бальбулюса з такими ревнощами, ніби говорив про старшого брата, якому віддавала перевагу мати.

Обличчя молодого солдата почервоніло від напруги, поки він зсунув убік нижню половину віка. Мо заліз у саркофаг із ножем у руці. Мерця там не було, але Мо все одно затамував віддих, випроставшись у холодній тісній заглибині. Труну, безперечно, було призначено для якогось невисокого чоловіка. Невже Віоланта викинула звідти його кістки, щоб ховати своїх шпигунів? Коли солдат знову поставив на місце розбите віко, пітьма була майже повна. Тільки через кілька дірочок, що формували візерунок квітки, всередину заходило трохи світла й повітря. Мо, дихай тихесенько. Він затис у руці ножа. На жаль, жодним кам’яним мечем, що їх тримали в руках мерці, годі було скористатися. «Ти вважаєш, що варто ризикувати своєю шкурою задля кількох розмальованих козячих шкур?» — запитував його Батист, коли він просив його пошити йому вбрання і пояс.

Ох, Мортимере, який ти дурень! Хіба ти не відчував, який цей світ небезпечний? Але ті розмальовані козячі шкури виявились напрочуд гарні.

Стукіт у двері. Гуркіт засува. Виразно долинають голоси. Кроки… Мо спробував роздивитися що-небудь крізь дірочку, але бачив тільки іншу труну і чорний поділ Віолантиної сукні, що зник, коли вона пішла. Ні, очі не допоможуть йому. Мо опустив голову на холодний камінь і слухав. Як гучно він дихає. Чи створює він якийсь підозрілий шум серед мерців?

«А що, як Ворон об’явився саме тепер аж ніяк не випадково? — запитував він себе. — А що, коли Віоланта чекала тільки на нього? „Не кожна донька любить свого батька“. А що, коли Бридка таки хоче зробити батькові особливий подарунок? Дивись, кого я піймала для тебе. Сойку. А вирядивсь, як ворона. Невже він думав, ніби когось одурить?»

— Ваша Високосте! — Воронів голос лунав під склепінням так, немов він стояв коло самої домовини, де лежав Мо. — Вибачте, що ми порушили вашу жалобу. Але ваш син неодмінно хотів, щоб я зустрівся з одним гостем, якого ви приймали сьогодні. Він гадає, ніби то мій давній і дуже небезпечний знайомий.

— Гостем? — Віолантин голос був не менш холодний, ніж камінь під головою Мо. — Тут єдиний гість — смерть. Небагато користі — попереджати про неї.

Boрон моторошно засміявся:

— Ні, звісно, ні, але Якопо розповів мені про відвідувача з плоті і крові, якогось палітурника, високого, з темним волоссям…

— До Бальбулюса сьогодні приходив один палітурник, — перервала його Віоланта. — Бальбулюс давно шукав кого-небудь, що більше тямить у цьому ремеслі, ніж палітурник з Омбри.

Що це за звуки? Звичайно. Якопо стрибає по керамічних плитках підлоги. Вочевидь пустує, як і всі діти. Стрибки наблизились. Яка велика спокуса — взяти й підвестися. Важко лежати й не рухатися, немов справжній мрець, тоді як ти ще дихаєш. Мо заплющив очі, щоб не бачити камінь навколо себе. Дихай, Мортимере, якомога тихіше, нечутно, як феї.

Стрибки припинилися десь зовсім близько.

— Ти заховала його! — Голос Якопо линув до Мо, ніби звертався тільки до нього. — Вороне, може, огляньмо домовини?

Ця ідея, здається, дуже спокушала малого, але Ворон нервово засміявся:

— Ні, в цьому немає потреби, якщо розповісти твоїй матері, з ким вона має справу. Цей чоловік може бути тим самим палітурником, якого так розпачливо шукає ваш батько.

— Сойка? Сойка тут, у замку? — у голосі Віоланти звучав такий подив, що й сам Мо повірив у нього. — Аякже! Я завжди казала батькові: коли-небудь цього розбишаку занапастить його власна відчайдушність! Не кажи нічого Миршавцеві! Я сама хочу піймати Сойку, щоб мій батько нарешті зрозумів, кому належить трон Омбри! Ти посилив охорону? Ти послав солдатів до Бальбулюсової майстерні?

— Гм, ні… — вочевидь розгубився Ворон. — Я думаю… В Бальбулюса його вже немає, він…

— Що? Йолопе! — Віолантин голос став суворий, як у батька. — Треба опустити в брамі опускні ґрати. Негайно! Коли батько дізнається, що Сойка був у цьому замку, в моїй бібліотеці, і просто поїхав звідси… — Скільки погрози звучало в її голосі, що лунав у холодному повітрі. Атож, вона розумна, її син мав слушність.

— Сандро! — Напевне, то один з її солдатів. — Скажи варті на головній брамі опустити ґрати. Нехай ніхто не виходить із замку. Чуєш, ніхто! Я лише сподіваюся, що ще не пізно! Якопо!

— Що? — У дзвінкому голосі вчувалися страх і впертість — і крапелька недовіри.

— Коли Сойка побачить, що браму закрито, де він може заховатися? Ти знаєш усі криївки в цьому замку.

— Авжеж! — Тепер у голосі Якопо відчувалося, що йому сподобалися лестощі. — Я їх усі тобі покажу.

— Добре! Візьми нагорі трьох вартових коло тронної зали й поведи їх до найкращих криївок, які знаєш. А я поговорю з Бальбулюсом. Сойка! В моєму замку!

Ворон щось бурмотів. Віоланта гостро урвала його й наказали йти з нею. Кроки й голоси чулися щораз далі і зрештою стихли. Але Мо здавалося, ніби вони й далі лунають на безкінечних сходах, що вели нагору, геть від мерців, назад до світу живих, до денного світла, де можна дихати.

Навіть коли знову стало зовсім тихо, він знай лежав кілька нестерпних митей і пильно прислухався, аж поки йому здалося, ніби він чує, як дихають мертві. Потім уперся рукою в кам’яне віко — і похапцем схопився за ніж, знову почувши кроки.

— Сойко!

То був тихесенький шепіт. Розбите віко відсунулось убік, і солдат, який допомагав йому сховатися, простяг руку назустріч.

— Нам треба поквапитись! — шепотів він. — Миршавець забив на сполох. Вартові стоять усюди, але Віоланта знає про виходи з цього замку, яких ще не знайшов навіть Якопо. Сподіваюся, — додав він.

Мо, вилізаючи з саркофага, і далі тримав ніж у руці, ноги йому заніміли від тісняви.

— Скількох ви вже вбили? — запитав молодий солдат, дивлячись на Мо, і в його голосі відчувалася майже шаноба. Неначе вбивство було не менш високим мистецтвом, ніж Бальбулюсове мистецтво. Скільки років йому може бути? Чотирнадцять? П’ятнадцять? Він видавався молодшим за Фарида.

Скількох? Що відповісти на таке запитання? Ще декілька місяців тому відповідь була б дуже легкою, і він, можливо, навіть гучно розреготався б, почувши таке безглузде запитання. А тепер тільки мовив:

— Не так багато, як лежить отут, — проте не знав, чи відповідає істині ця відповідь.

Солдат поглянув уздовж мерців, немов рахував їх.

— А вбивати неважко?

Цікавість у його очах виразно свідчила, що він не знає відповіді, попри меч на поясі й кольчугу на грудях.

«Так, — думав Мо. — Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить… Але тільки потім».

Юнак і далі дивився на нього.

— Занадто легко, — відповів Мо. — Вмирати важче.

Дарма що кам’яний сміх Козимо сповіщав щось інше.

— Хіба ти не казав, що треба поквапитись?

— Так-так, безперечно, — почервонів юнак під білим лискучим шоломом.

У ніші за трунами сидів на сторожі кам’яний лев із гербом Омбри на грудях, — мабуть, єдиний герб, який не розбив Миршавець. Солдат устромив меч між ошкірені зуби, і стіна склепу розкрилася так, щоб в отвір міг пролізти дорослий чоловік. Невже Феноліо не описав цей хід? Мо пригадав слова, читані дуже давно, про одного з предків Козимо, якого цей хід не раз рятував від ворогів. «І слова знову рятують Сойку, — подумав він. — Гаразд, а чом би й ні? Адже він зроблений з них». І все-таки провів рукою по каменю, немов щоб пальці могли пересвідчитися, що стіни склепу не паперові.

— Хід закінчується вище від замку, — прошепотів юнак. — Вашого коня Віоланта не змогла вивести зі стайні. Це надто упадало б у вічі. Але там чекає інший кінь. У лісі аж кишить солдатами, тож будьте обережні! А це я маю віддати вам.