Фарид страшенно втомився. Йому аж зводило руки, коли він вів віслюка через двір до стайні. Назад. Назад, на службу до Орфея. З набагато більшою охотою він поклав би голову на коліна Меґі або сидів би коло багаття з її батьком і Чорним Принцом. Але задля Вогнерукого він щоразу повертався сюди. Щоразу.

Фарид випустив з заплічника Пронозу, що виліз йому на плече, і задивився на зорі, наче міг там побачити вкрите рубцями обличчя Вогнерукого. Чому він не з’являється йому у сновиддях і не каже, як можна повернути його? Невже мертві ніколи нічого не роблять для тих, хто любить їх? Чи, може, Вогнерукий приходить тільки до Роксани, як і обіцяв, і до своєї доньки? Ні, якщо Бріану й провідує якийсь небіжчик, то тільки Козимо. Інші служниці казали, що вона шепоче уві сні його ім’я, а інколи шукає його рукою, наче він лежить поряд.

«Можливо, він не з’являється мені в сновиддях тому, що знає про мій страх перед привидами», — думав Фарид, піднімаючись сходами до тильних дверей. Через парадні двері, що виходили просто на майдан, на якому стояв будинок, ходив, звичайно, тільки сам Орфей і його багатенькі покупці. Слуги, шпільмани й постачальники були змушені шукати собі шлях серед гною на подвір’ї й калатати в дзвін, що висів коло непоказних дверей.

Фарид бамкнув тричі, проте ніхто ніде не ворухнувся. Ім’ям усіх джинів пустелі, де той Бугай? Таж він не має ніяких інших обов’язків, як тільки відчиняти двері. Чи він знову хропе, мов пес, під дверима Орфеєвого покою?

Коли засув нарешті відсунувся, виявилося, що двері йому відчинила Бріана, а не Ос. Вона вже два тижні працювала на Орфея, але Сироголовий, мабуть, і не здогадувався, чия донька пере йому білизну й чистить горщики. Орфей був такий сліпий.

Бріана мовчки відчинила двері, і Фарид так само мовчки пройшов повз неї. Вони й слова ніколи не казали одне одному, крім тих, яких не наважувались вимовити: «Мій батько загинув через тебе. Задля тебе він лишив нас, тільки задля тебе». «Бріана звинувачує тебе за кожну сльозу своєї матері», — так шепнули йому на вухо, коли вони перший день разом працювали в Орфея. «За кожну сльозу!» — і навіть сьогодні, повернувшись до неї плечима, йому здавалося, ніби потилицею він відчуває її погляд як прокляття.

— Де ти був так довго? — Ос схопив Фарида саме тоді, коли хлопець намірявся зійти в підвал, де він спав. Проноза форкнув і зіскочив із плеча. Ос рукою мало не потрощив куниці ребра. — Він уже сто разів запитував про тебе! Змусив мене шукати тебе в кожному клятому завулку! Я через тебе цілу ніч не спав!

— Невже? Та ти спиш, скільки хочеш!

Бугай ударив його в обличчя:

— Не будь такий зухвалий! Уперед, твій пан чекає тебе.

Сходами згори їм назустріч спускалася служниця. Проминаючи Фарида, вона зашарілася. Як її звати? Дана? Вона була миленька і вже не раз пригощала його ласими шматочками м’яса, коли Ос знову забирав у нього страву, і Фарид за те кілька разів цілував її на кухні. Але вона й наполовину не була така гарна, як Меґі. Або Бріана.

— Сподіваюся, він дозволить мені відшмагати тебе! — шепнув йому Ос, перше ніж постукати у двері до Орфеєвого кабінету.

Орфей саме так називав свою кімнату, дарма що набагато частіше користався нею, щоб залізти якійсь служниці під сукню або напихатися ласими стравами, що їх куховарка мала готувати будь-якої години дня і ночі. Але цієї ночі він справді сидів за письмовим столом, низько схилившись над аркушем, а тим часом його пара скляних чоловічків приглушено сперечались, як краще мішати чорнило: справа наліво чи зліва направо. То були брати, Яшма і Айзенґлянц, не схожі між собою, як день і ніч. Айзенґлянц, старший, полюбляв повчати молодшого брата й верховодити. Фарид йому за те вже не раз залюбки скрутив би скляні в’язи. Він сам мав двох старших братів, і саме вони були однією з причин, чому він утік з дому і приєднався до розбійників.

— Ану тихо! — гримнув Орфей на скляних чоловічків, що сварилися між собою. — Які ви сміховинні! Справа наліво, зліва направо! Ви краще дивіться, щоб, мішаючи, знову не залити мені чорнилом увесь стіл.

Айзенґлянц — ну звичайно! — докірливо подивився на Яшму. Якщо хто й заливав чорнилом письмовий Орфеїв стіл, то тільки молодший брат, і тепер старший поринув у похмуру мовчанку, а тим часом Орфей знову поставив перо на папір.

«Фариде, ти мусиш навчитися читати!» — як часто казала йому Меґі ці слова. Кілька літер вона таки насилу втовкмачила йому: Б — як береза, Р — як розбійник («Бачиш, Фариде, ця літера є і в твоєму імені!»), М — як Меґі, Ф — як факел (хіба не дивно, що твоє ім’я починається з тієї самої літери?), а В… В — як Вогнерукий. А решта літер завжди плуталися між собою. Як можна навіть бачити оті химерні маленькі штучки з гачкуватими члениками, що стирчать на всі боки? АОУІКТНП… Йому починала боліти голова, тільки-но він приглядався до них, але ж треба ще вчитися їх читати! Бо ж як інакше можна з’ясувати, чи справді намагався Орфей приписати Вогнерукого назад?

— Шматочок, лише шматочок! — Орфей із прокльоном штовхнув Яшму вбік, коли маленький скляний чоловічок підступив ближче, щоб посипати пісочком свіже чорнило на папері. Потім з лютим виразом на обличчі роздер на клапті щойно списаний аркуш.

Така картина була знайома Фаридові. Орфей дуже рідко бував задоволений тим, що записував на папері. Він жмакав, дер на клапті, жбурляв у вогонь уже написане, погрожував скляним чоловічкам і забагато пив. А коли йому дещо вдавалося, ставав ще нестерпніший. Він тоді надимався, ніби волова жаба, гордо походжав по Омбрі, мов недавно коронований самодержець, цілував служниць вологими, самозакоханими вустами й оголошував, що другого такого, як він, немає.

— Нехай вони спокійнісінько називають старого Чорнильним Ткачем! — горлав він на весь дім. — Атож, таке ім’я пасує йому. Він простий ремісник. А от я — чарівник. Чорнильний Чарівник, атож, отак мене треба називати! Мене так і називатимуть колись!

Але цієї ночі чари, здається, знову не вдавалися йому.

— Жаб'ячий крекіт! Гусячий ґелґіт! Дерев’яні слова! — лаявся він, не підводячи голови. — Словесною юшкою, атож, ось чим сьогодні ти, Орфею, загидив папір: водявою, пісною, огидною, слизькою юшкою!

Обидва скляні чоловічки похапцем злізли вниз по ніжках письмового столу й почали збирати роздерті клаптики.

— Пане! Хлопець повернувся, — доповів Ос, і нічий голос не міг звучати так упокорено, як його. Голос присідав не менш охоче, ніж його дебеле тіло, проте пальці й далі, мов м’ясисті лещата, стискали Фаридові потилицю.

Орфей повернувся до них із похмурим обличчям і глянув на Фарида так, немов нарешті знайшов причину своєї невдачі.

— Де ти в біса був? Невже тинявся увесь час із Феноліо? Чи, може, допомагав батькові своєї коханої прокрастися до замку й вийти з нього? Так, я чув про його найостаннішу пригоду. Мабуть, завтра про неї вже співатимуть першої поганенької пісеньки. Той йолоп палітурник грає жалюгідну роль, яку написав йому старий, і, мабуть, грає зі зворушливою пристрастю. — В Орфеєвому голосі змішувалися заздрість і зневага, як траплялося дуже часто, коли він говорив про Чарівновустого.

— Він нічого не грає. Він — Сойка. — Фарид із такою силою наступив Осові на ногу, що здоровань аж відпустив його потилицю, і відпихнув Оса назад, коли той хотів знову схопити його. Забурчавши, Бугай підніс величезного кулака, але Орфей поглядом наказав йому припинити.

— Справді? То тепер ти вже приєднався до зграї його шанувальників? — Орфей поклав на стіл новий аркуш і прикипів до нього очима, немов міг таким чином заповнити його потрібними словами. — Яшмо, що ти там робиш унизу? — запитав він скляного чоловічка. — Скільки разів вам казати? Клаптики можуть підмести і служниці. Нагостри мені ще одне перо!

Фарид підняв Яшму на письмовий стіл і заслужив його вдячну усмішку. Молодший скляний чоловічок був змушений виконувати всі неприємні завдання, про це дбав його брат. Загострювання пер було одним з найнеприємніших, бо невеличкі леза, якими користалися скляні чоловічки, вкрай легко вислизали. Лише кілька днів тому Яшма глибоко загнав лезо в тоненьку, мов сірник, руку, і Фарид дізнався, що й у скляних чоловічків кривавляться рани. Але кров Яшми була, звичайно, прозора. Вона капала на Орфеїв папір, мов рідке скло, і Айзенґлянц затопив у вухо молодшому братові й назвав його незграбним недоумком. Фарид за те змочив йому пивом пісок, яким він харчувався. Відтоді прозорі, мов вода, Айзенґлянцові кінцівки (якими він так пишався) стали жовті, наче коняча сеча.