Чорний Принц підвівся. Його волосся було вже не таке довге, як тоді, коли Реза вперше побачила його. Через три дні від смерті Вогнерукого він зголив собі волосся на голові, саме такого обряду вимагали звичаї цього світу після смерті друга. Адже на третій день, як вважали, душа померлого потрапляє в царство, з якого вже немає вороття.

— Ми знали, що Свистун має прийти коли-небудь, — промовив Чорний Принц. — Змій не міг не помітити, що його свояк лишає собі більшу частину зібраних податків. Але, як ми чули, він прийшов не тільки за податками. Ми всі надто добре знаємо, навіщо потрібні діти по той бік хащі.

— Навіщо? — дуже лунко прозвучав голос Меґі поміж чоловічих голосів. Чуючи його, годі було здогадатися, що він уже не раз кількома словами міняв долю цього світу.

— Навіщо? Сойчина донько, штреки в срібних копальнях дуже вузькі, — відповів Хапало. — Тож радій. Ти вже завелика, щоб стати там у пригоді.

Копальні. Реза мимоволі сягнула рукою туди, де росла ще не народжена дитина, і Мо поглянув на неї, неначе подумав те саме.

— Звичайно. Змієголов уже й так забагато дітей послав у копальні. Його селяни почали боронитися. Свистун саме придушив там одне повстання. — Батистів голос був не менш утомлений, ніж голос Принца. Розбійників було замало проти всієї несправедливості. — Діти вмирають під землею дуже швидко, — вів далі Батист. — Просто диво, що Змій не прийшов сюди раніше, щоб забрати наших дітей-безбатченків, які мають тільки беззахисних, беззбройних матерів.

— Тоді ви повинні одразу заховати їх! — сказав Дорія таким безстрашним голосом, який можна мати тільки в п’ятнадцять років. — Так само, як заховали врожай!

Реза побачила, як на вуста Меґі прокралася усмішка.

— Заховати, але надійно! — глузливо засміявся Хапало. — Казкова пропозиція. Ґеконе, скажи жовторотому, скільки дітей є тільки в самій Омбрі. Ти ж знаєш, це хлопець із села, він навіть не вміє рахувати.

Здоровань хотів був підвестися, але Дорія кинув застережливий погляд, тож брат знову сів. «Я можу підняти малого однією рукою, — полюбляв казати Здоровань, — але він у сто разів тямовитіший за мене».

Ґекон вочевидь і не здогадувався, скільки дітей є в Омбрі, не кажучи вже про те, що в лічбі він розумів не більше.

— Авжеж, їх багато! — промимрив він, тимчасом як ворона на його плечі вчепилася йому у волосся, мабуть, сподіваючись знайти декілька вошей. — Мухи та діти — це єдине, чого в Омбрі й досі подостатком.

Ніхто не засміявся.

Чорний Принц мовчав, а з ним мовчали й решта розбійників. Якщо Свистун хоче дітей, він забере їх.

На руку Рези сів вогненний ельф. Вона зігнала його й так затужила за домом Елінор, що їй розболілося серце, неначе його припік ельф. Вона тужила за кухнею, де завжди гурчали завеликі холодильники, за майстернею Мо в саду і кріслом у бібліотеці, в яке можна сісти й відвідувати чужі світи, не боячись загубитися в них.

— Може, це тільки приманка, — проказав Батист серед тиші. — Знаєте, Свистун любить підкладати приманки і достеменно знає, що ми просто не дамо йому забрати дітей. Можливо, — Батист поглянув на Мо, — можливо, він сподівається отак нарешті зловити Сойку!

Реза побачила, як Меґі мимоволі ближче присунулась до Мо. Проте її обличчя лишилося незворушним, немов Сойка був кимсь іншим.

— Ще Віоланта казала мені, що сюди невдовзі приїде Свистун, — повідомив Мо. — Але про дітей не згадувала.

То був Сойчин голос — голос, що одурив Змієголова і чарував фей. Але на Хапала він не справив такого враження. Йому він нагадав тільки про те, що колись і він сидів там, де тепер сидить Сойка, — поряд із Чорним Принцом.

— Ти розмовляв із Бридкою? Ну, дивина! Тож ось що тебе спонукало піти до Омбрійського замку. Сойка провадить переговори з донькою Змієголова. — Хапало недовірливо скривив грубе обличчя. — Звичайно, вона нічого не сказала тобі про дітей! Навіщо? Не кажучи вже про те, що вона, напевне, нічого про те не знала! Бридка в замку має не більше влади, ніж кухонна служниця. Так було завжди, і так буде й далі.

— Хапале, я вже не раз тобі казав, — суворіше, ніж звичайно, озвався Чорний Принц, — Віоланта має більшу владу, ніж ти гадаєш. І більше людей, дарма що всі вони дуже юні. — Він кивнув Мо: — Розкажи їм, що там діється в замку. Настала пора дізнатися і їм.

Реза поглянула на Мо. Невже Чорний Принц знає щось таке, чого не знає вона?

— Атож, Сойко, розкажи нам нарешті, як ти цього разу вибрався живим! — Тепер голос Хапала був такий неприховано ворожий, що декілька розбійників стривожено перезирнулися. — Це вже межує з чарами! Спершу тебе випустили цілим з Сутінкового замку, а тепер уже з Омбрійського замку, хоча там, за Миршавця, дмуть суворіші вітри. Тільки не кажи нам, що ти і його, щоб визволитися, зробив безсмертним!

Дехто з розбійників засміявся, але їхній сміх був моторошний. Реза добре знала, що чимало їх і справді вважають Мо за своєрідного чарівника, за одного з тих людей, чиї імена краще вимовляти пошепки, бо вони начебто розуміються на чорній магії й можуть одним поглядом зачарувати звичайних смертних. Таж як інакше можна пояснити, що чоловік, який виринув нізвідки, краще орудує мечем, ніж більшість їх? А ще може писати й читати.

— Змієголов має небагато радості від свого безсмертя! — докинув Здоровань.

Дорія сів поряд з ним, прикипівши похмурим поглядом до Хапала. Ні, хлопцеві справді не подобався його рятівник. Натомість його приятель Люк ходив за Хапалом і Ґеконом, мов собака.

— Ну то й що? Що це нам дало? Свистун грабує і вбиває ще лютіше, ніж доти. — Хапало сплюнув. — Змій безсмертний. Його свояк майже щодня вішає кого-небудь із нас. А Сойка йде до Омбри й повертається живий і цілий!

Стало тихо, дуже тихо. Для багатьох розбійників угода, яку Сойка уклав у Сутінковому замку зі Змієголовом, була більш ніж моторошна, дарма що зрештою виявилося, що саме Мо перехитрував Срібного князя. Але все-таки Змієголов безсмертний. Він раз у раз розважається тим, що дає першому-ліпшому чоловікові, якого зловив Свистун, меча до рук і заохочує штрикати йому тіло, щоб потім самому поранити напасника тим мечем так, щоб той помирав дуже довго і встиг прикликати білих жінок. Саме так Змієголов повідомляв, що він уже не боїться доньок Смерті. Навіть якщо це означало, що він і далі уникав підходити до них надто близько. «Смерть — Змієва служниця» — саме так він звелів написати срібними літерами на брамі Сутінкового замку.

— Ні. Я не мав потреби робити Миршавця безсмертним, — холодним, украй холодним голосом відповів Мо Хапалу. — То Віоланта вивела мене з замку живим і цілим. Після того як попросила мене допомогти їй убити її батька.

Реза поклала руку на живіт, наче могла таким чином не пустити тих слів до вух ще не народженої дитини. Але в її голові крутилася тільки одна думка: Чорному Принцові він розповів, що сталося в замку, а мені — ні. Вона пригадала, яким ображеним видавався голос Меґі, коли Мо нарешті розповів, що він зробив із книжкою з чистими сторінками, перше ніж передав її Змієголову. «Ти намочив кожну десяту сторінку? Але ж такого не може бути! Я ж усякчас була біля тебе! Чому ти нічого не сказав?» Хоча Мо всі довгі роки мовчав про те, де була її мати, Меґі все-таки вірила, що він врешті-решт не матиме від неї ніяких таємниць. Реза в таке не вірила. Проте їй стало прикро, що чоловік більше довіряє Чорному Принцові, ніж їй. Дуже прикро.

— Бридка хоче вбити свого батька? — з невірою в голосі запитав Батист.

— Що тут дивного? — озвався Хапало так гучно, ніби мав говорити за всіх. — Адже вона — Змієве поріддя. І що ти, Сойко, відповів їй? Що ти спершу маєш почекати, поки твоя клята книжка вже не захищатиме його від смерті?

«Він ненавидить Мо, — думала Реза. — Люто ненавидить». Але погляд, яким Мо зміряв Хапала, був не менш ворожий, і Реза не вперше запитала себе, чи раніше вона просто не помічала гніву в ньому, а чи гнів з’явився недавно, як і рубець на грудях.

— Книжка ще довго захищатиме батька Віоланти, — з гіркотою в голосі мовив Мо. — Змієголов дібрав способу врятувати її.