Навіть Меґі знала, чому мати поїхала до Омбри. Реза подивилась їй у вічі. Вони були пильні, немов донька стривожено запитувала, що вона вчинить далі. А що, як Меґі дізнається, що вона ходила й до Орфея? Чи зрозуміє вона, що причиною був тільки страх за батька?

Перше ніж вони рушили далі, почав накрапати дощ. Вітер жбурляв їм в обличчя крижані краплини, а над замком здіймалося таке темно-червоне сяєво, немов Ворон посилав їм навздогін засторогу. Дорія з наказу Принца лишився замітати сліди, і Мо поїхав уперед. Коли він раз обернувся, то дивився на Меґі, а не на неї, і Реза була вдячна дощеві, який нікому не давав побачити сліз на її обличчі.

— Пробач мені, — щиро мовила Реза.

«Пробач мені». Два слова, і вона раз у раз шепотіла їх, але Мо відчував за ними, що вона думала насправді: вона знов ув’язнена. Каприкорнова фортеця, гірське село, тюрма в Сутінковому замку — скільки в’язниць. А тепер її цупко тримає книжка, та сама книжка, що якось уже полонила її. І коли вона спробувала відчепитися від неї, книжка притягла її назад.

— І мені пробач, — мовив він, і повторив ці слова не менше, ніж вона, хоча знав, що вона чекала зовсім інших слів: «Гаразд, Резо, повертаймося. Невдовзі ми з'ясуємо як!» Але він нічого не сказав, і невимовлені слова породили мовчанку, добре відому їм відтоді, як Реза втратила голос.

Зрештою вони лягли спочивати, хоча надворі вже сіріло, бо були виснажені страхом, який опанував їх обох, і тим, чого вони не сказали одне одному. Реза швидко заснула, і, дивлячись на її сонне обличчя, Мо пригадав роки, коли він із тугою сподівався мати коли-небудь змогу дивитись, як вона спить. Але навіть ця думка не заспокоїла його, і зрештою він лишив Резу саму з її сновиддями.

Мо ступив у ніч, пройшов повз вартових, що відсахнулися від сморідного духу фарб, яким і досі тхнув його одяг, і пішов уздовж ущелини, де містився табір, немов Чорнильний світ міг підказати йому, що діяти, якщо він слухатиме досить уважно.

А про дії, яких прагнув він сам, Мо знав аж занадто добре…

Зрештою він сів над ставком, що колись був велетневим слідом, і придивлявся до дракончиків, які роїлися над каламутною водою. В цьому світі існували маленькі крилаті дракончики, і Мо полюбляв сидіти тут, придивлятися до їхніх химерних постатей і уявляти собі, яким великим мав бути велетень, щоб лишити такий слід. Кілька днів тому він разом з Меґі зайшов до одного ставка, щоб з’ясувати глибину сліду. Він засміявся, згадавши про це, дарма що йому було не до сміху. В душі він і досі відчував здригання, яке полишає вбивство.

Цікаво, а Чорний Принц відчуває його після довгих років розбишацького життя?

Ранок вставав, вагаючись, наче змішував чорнило з молоком, і Мо не міг сказати, як довго він просидів, чекаючи, поки світ Феноліо скаже йому, що буде далі, як раптом до нього тихенько озвався знайомий голос.

— Ти не мусиш бути сам! — сказала Меґі й сіла поряд із ним на білу від паморозі траву. — Небезпечно відходити так далеко від варти.

— А ти? Я мав би бути суворішим батьком і забороняти тобі бодай на один крок відходити без мене від табору.

Меґі поблажливо усміхнулася і обняла батькові коліна:

— Дурниці! Я завжди маю з собою ніж. Фарид навчив мене орудувати ним.

Якою дорослою видається його донька. Він просто йолоп, що завжди прагне захищати її.

— Ти помирився з Резою?

Стурбований погляд Меґі збентежив Мо. Інколи було б набагато легше, якби він жив сам із донькою.

— Авжеж. — Мо випростав палець, і на нього опустився дракончик, що, здавалося, був із синьо-зеленого скла.

— Ну? — запитально дивилась на нього Меґі. — Вона просила обох, правда? І Феноліо, і Орфея.

— Так. Проте сказала, що не домовилася з жодним. — Дракончик вигнув тоненьке тіло. Воно було вкрите маленькими лусочками.

— Звичайно, ні. А що вона думала? Феноліо вже не пише, а Орфей дорого коштує. — Меґі зневажливо наморщила чоло.

Усміхнувшись, Мо розгладив його:

— Припини, інакше лишаться зморшки, а це було б трохи зарано, еге ж? — Як він любив її обличчя! Як любив. І хотів, щоб воно було щасливе. Більш нічого він не хотів так у світі.

— Меґі, скажи мені чесно. — Донька вміла брехати набагато краще, ніж він. — Ти теж хочеш назад? — Вона опустила голову і пригладила рівні коси за вухами. — Меґі! — Донька й далі не дивилась на нього.

— Не знаю, — тихо відповіла вона нарешті. — Можливо. Дуже важко так часто відчувати страх — страх за тебе, страх за Фарида, страх за Чорного Принца, за Батиста, за Здорованя, і, — вона підвела голову і глянула на батька, — знаєш, Феноліо написав сумну оповідь. Можливо, від цього й усе лихо. Просто сюжет такий…

Атож, сюжет… Але хто переповів його? Феноліо — ні. Мо глянув на іній на своїх пальцях. Холодний і білий. Як білі жінки… Інколи він прокидався, бо йому причувалося, ніби він чує їхній шепіт. Інколи знову відчував їхні холодні пальці на своєму серці, а інколи, так, інколи він майже прагнув побачити їх знову.

Мо глянув угору на дерева — чимдалі від усього білого. Сонце вже пробилося крізь ранковий туман, і на майже голому гіллі спалахнули, немов тьмяне золото, останні листочки.

— А що з Фаридом? Хіба він — не причина лишитись?

Меґі опустила голову, докладаючи всіх зусиль, щоб її голос видавався байдужим:

— Фаридові однаково, чи я тут. Він думає тільки про Вогнерукого. А відколи той загинув, стало ще гірше.

Бідолашна Меґі. Закохалася не в того юнака. Але відколи кохання запитує про таке?

Меґі, знову подивившись на батька, щосили намагалася приховати свій смуток:

— А ти що думаєш, Мо? Елінор скучила за нами?

— За тобою і матір’ю — безперечно. А за мною — не знаю. — Він удав голос Елінор: — «Мортимере! Ти не поставив Дікенса на місце. І як таке може бути, що я мушу пояснювати палітурникові, що в бібліотеці не їдять мармеладу?»

Меґі засміялася. Що ж, принаймні звеселіла. День у день її дедалі важче розсмішити. Але наступної миті її обличчя знову споважніло:

— Я дуже скучила за Елінор. Я скучила за її домом та бібліотекою й кав’ярнею над озером, куди вона завжди водила мене їсти морозиво. Я скучила за твоєю майстернею й тим, як ти водив мене вранці до школи і по дорозі перекривляв, як Елінор і Даріус сваряться між собою, а також за моїми подружками, які завжди любили ходити до мене, бо ти вмів розсмішити їх… Я б так хотіла розповісти їм про все, що сталося з нами, навіть коли вони, природна річ, не повірять жодному моєму слову. А втім, певне, можна взяти з собою як доказ скляного чоловічка.

Якусь мить Меґі видавалася далекою, дуже далекою, немов її повернули назад не слова Феноліо чи Орфея, а її власні. Проте батько й донька і далі сиділи на березі ставка серед омбрійських пагорбів, і одна фея залетіла Меґі в коси і шарпнула їх із такою силою, що дівчина аж зойкнула, і Мо чимшвидше прогнав дрібну істоту. То була одна зі строкатих фей, Орфеєве створіння, і Мо здавалося, ніби на її крихітному обличчі він побачив відбиток зла, притаманного її творцеві. Зі щасливим хихиканням фея понесла свою біляву здобич-волосинку до гнізда, що, як і вона, теж мінилося всіма барвами. На відміну від блакитних фей, Орфеєві створіння, коли надходила зима, не впадали в сплячку. Здоровань навіть стверджував, що вони обкрадають своїх блакитних родичок, коли ті сплять у гніздах.