— Хапале, запитую тебе ще раз, — тихо проказав Чорний Принц. — Скільки дітей загине, коли ми отак визволимо їх? І чи зможемо ми врятувати бодай кілька?

Хапало не відповів, а тільки дивився на Мо. Потім сплюнув, обернувся і мовчки подався геть, за ним пішли Ґекон і з десяток інших розбійників. А Реза мовчки взяла написаний пергамент і почала складати його так, щоб Яшма міг поставити печатку. Її обличчя не виражало нічого, було мов камінь, скидалося на обличчя Козимо Вродливого в омбрійському склепі, але руки їй тремтіли, і то так, що Батист зрештою підійшов до неї і склав пергамент замість неї.

Три дні. Так довго Мо пробув і в білих жінок — три безкінечні дні, коли Меґі думала, що батько загинув, цього разу без вороття — з вини матері і Фарида. За ці три дні вона й словом не озвалася до них. Вона проганяла Резу, коли та підходила до неї, кричала на неї.

— Меґі, чому ти так дивишся на матір? — запитав Мо першого ж дня, коли повернувся. «Чому? Бо білі жінки забрали тебе через неї», — хотіла відповісти вона, але промовчала. Меґі знала, що чинить несправедливо, проте відчуженість між нею і матір’ю не минала. Фарида вона теж не могла простити.

Він стояв коло Вогнерукого і був єдиним, хто не видавався пригніченим. Ну, звичайно. Хіба Фарид переймається тим, що її батько невдовзі віддасть себе на ласку Свистуна? Вогнерукий повернувся. Більше ніщо не має значення. Фарид був спробував примиритися з дівчиною: «Меґі, все вже минулося. З твоїм батьком нічого не сталося — і він привів Вогнерукого!» Отож це все, що його цікавило! І він завжди таким буде.

Яшма капнув на пергамент сургучу, і Мо приклав печатку, вирізьблену колись для книжки, зшитої з Резиних малюнків. То була голова єдинорога — печатка палітурника за обіцянку розбійника. Мо віддав листа Вогнерукому, обмінявся кількома словами з Резою та Чорним Принцом і підійшов до Меґі.

Коли Меґі була ще маленька й діставала батькові лише по лікоть, вона часто, коли боялася, засувала батькові голову під руку. Як давно це було!

— Яка на вигляд Смерть? — запитала вона його, коли він повернувся. — Ти бачив її?

Спогад про Смерть, здається, не лякав його, проте його погляд одразу полинув кудись далеко, дуже-дуже далеко…

— Вона має багато постатей, але голос жінки.

— Жінки? — здивовано перепитала Меґі. — Та Феноліо б ніколи не дав такої великої ролі жінці!

А Мо засміявся й відповів:

— Меґі, я не вірю, що Феноліо написав Смерті її роль.

Меґі й не дивилася на батька, коли він зупинився перед нею.

— Меґі, — озвався він, узявши її за підборіддя та піднявши його, аж поки вона глянула на нього. — Не сумуй отак, прошу тебе!

Позаду Мо Чорний Принц відвів убік Батиста і Дорію. Меґі уявляла собі, які вказівки він даватиме їм. Ватажок послав їх до Омбри, щоб вони поширили серед зневірених матерів чутку, що Сойка не кине напризволяще їхніх викрадених дітей. «А свою доньку кинув!» — думала Меґі й знала, що Мо побачив докір у її очах.

Батько мовчки взяв її за руку й повів геть від наметів, геть від розбійників, геть навіть від Рези, що й досі стояла коло багаття. Мати стирала собі чорнило з пальців, терла і терла їх, а Яшма співчутливо дивився на неї, наче вона могла отак стерти і вже написані слова.

Мо зупинився під дубами, крислате гілля яких напиналося над табором, мов небеса з дерева й позолоченого листя. Взяв Меґі за руку й водив по ній вказівним пальцем, наче дивувався, як вона виросла. А втім, її руки й досі була набагато менші за його. Дівочі руки…

— Свистун уб’є тебе.

— Ні. А коли спробує, я тоді залюбки покажу йому, який гострий ніж у палітурника. Батист знову зробив мені криївку для ножа, і, повір, я дуже зрадію, коли цей дітовбивця дасть мені нагоду випробувати його на ньому, — відповів Мо, і ненависть тінню залягла на його обличчі.

Сойка.

— Ніж тобі нічим не допоможе. Він все одно тебе вб'є. — Які дурні її слова. Наче в упертої дитини. Але вона так боїться за нього.

— Меґі, троє дітей уже загинули. Піди до Дорії, і нехай він тобі ще раз розповість, як їх усіх зігнали. Вони загинуть усі, якщо туди не піде Сойка!

Сойка. Таке враження, ніби він каже про когось іншого. За яку дурепу він вважає її?

— Це не твій сюжет, Мо! Нехай Чорний Принц рятує дітей.

— Що? Свистун уб’є їх усіх, коли спробує Принц. — В очах Мо було стільки гніву, що Меґі вперше зрозуміла: батько поїде до замку не тільки задля живих дітей, а й задля помсти за мертвих. Ця думка нагнала на неї ще більшого страху.

— Гаразд. Можливо, ти маєш слушність. Може, і справді немає іншого способу, — мовила Меґі. — Але дозволь мені принаймні поїхати з тобою! Щоб я могла допомогти тобі. Як у Сутінковому замку. — Здається, ніби лише вчора Рудий Лис укинув її до батька в камеру. Невже Мо забув, як добре йому було, коли вона перебувала поряд? Що вона врятувала його з допомогою Феноліо?

Ні, безперечно, ні. Але Меґі досить було поглянути на нього, щоб дізнатися, що цього разу він усе-таки поїде сам. Сам-один.

— А ти пригадуєш, як я колись розповідав тобі про розбійників? — запитав Мо.

— Звичайно. І їх усіх зрештою спіткало нещастя.

— А чому? Бо завжди те саме. Розбійник хоче захистити тих, кого любить, і за це його вбивають. Хіба не так?

«Ох, ну й хитрун її батько! То він і матері те саме казав? Але я знаю його краще за Резу, — думала Меґі, — і знаю набагато більше оповідок про розбійників, ніж вона».

— Як у тому вірші про розбійника! — вигукнула Меґі. Елінор читала їй цього вірша безліч разів. «Ох, Меґі, а чому ти бодай раз не хочеш прочитати його? — і досі чула дівчина її докірливе зітхання. — Батькові про це нічого не треба казати, але я б залюбки подивилась, як цей розбійник чвалує крізь мій дім!»

Мо прибрав доньці коси з чола:

— А що там у ньому?

— Його кохана застерігає його від солдатів, і він утік! Донька теж може застерегти.

— Авжеж! Доньки теж уміють дуже добре рятувати своїх батьків. Ніхто не знає цього краще за тебе, — несамохіть засміявся Мо. Вона любила його сміх. А що, коли вона вже ніколи не побачить його?

— А ти пам’ятаєш, що сталося з коханою в тому вірші, правда ж?

Меґі, звичайно, пам’ятала: «Сяйво місячне рушниці там розбили, в сяйві місячнім їй груди враз пробили». Розбійника солдати зрештою вбили теж. «Він лежить на вулиці в крові, в комірі мережанім на шиї».

— Меґі!

Донька обернулася до батька плечима. Вже не хотіла дивитися на нього. Вже не хотіла боятися за нього.

Хотіла тільки сердитись. Сердитись, як на Фарида, сердитись, як на Резу. Любов до когось — це завжди страждання. Нічого, крім страждання.

— Меґі! — Мо взяв доньку за плечі і розвернув її. — Припустімо, я не поїду, — чи сподобається тоді тобі пісня, якої співатимуть? «Одного дня Сойка зник, і вже ніхто ніколи не бачив його. Всі діти Омбри загинули, як і їхні батьки, на іншому краї хащі, а Змієголов завдяки книжці з чистими сторінками, яку йому оправив Сойка, панував вічно».

Так, батько має слушність. Ці слова були страшні, але Меґі знала пісню, де могли бути ще страшніші слова: «Сойка поїхав до замку, щоб урятувати омбрійських дітей, і загинув там. І, хоча Вогнеходець написав його ім’я на небесах вогненними літерами, щоб зірки шепотіли його щоночі, його донька вже ніколи не побачила батька».

Авжеж, так може статися. Але Мо чув іншу пісню.

— Меґі, Феноліо цього разу не напише нам щасливого кінця! — мовив він. — Я повинен дописати його — вчинками, а не словами. Тільки Сойка може врятувати дітей. Тільки він може написати три слова в книжці з чистими сторінками.

Меґі вже не дивилася на батька. Вона не хотіла чути його слів. Але Мо говорив далі, голосом, який вона так любила, який чула уві сні, голосом, що тривожився, коли вона хворіла, і розповідав про зниклу матір.

— Мусиш пообіцяти мені щось, — сказав Мо. — Ти маєш примиритися з матір’ю, поки мене не буде. Я можу не повернутися! Я не можу довіряти Орфеєвим словам! Але Принц і Здоровань охоронятимуть вас. Він пообіцяв мені, заприсягнувшись життям свого брата, а він, безперечно, набагато кращий охоронець, ніж я. Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, лишайся в розбійників. Не їдь до Омбри і не їдь до Сутінкового замку, раптом мене переведуть туди! Я не зможу думати від страху, якщо дізнаюся, що ти в небезпеці. Пообіцяй мені!