— Ти сказав шпільманам, щоб вони прийшли пополудні?

Фарид тільки кивнув головою, несучи позаду Орфея важку торбу.

— Учора ми бачили справжній взірець огидності, — мовив Орфей, коли Ос підсаджував його на коня. — Немов пугало, що раптом заговорило! А з його майже беззубої пащі знову виходило тільки найгірше: вродлива князівна кохає бідного шпільмана, ля-ля-ля, вродливий княжич закохується в селянську дівчину, ля-ля-ля… Жодного путящого слова про білих жінок.

Фарид слухав тільки наполовину. Він мав не дуже добру думку про шпільманів, відколи більшість їх стала співати й танцювати для Миршавця і не обрала знову за свого короля Чорного Принца, бо він аж занадто відкрито боровся проти окупантів.

— І все-таки, — розповідав далі Орфей, — те пугало знало кілька нових пісень про Сойку. Мені таки коштувало грошей видобути їх з нього, і він співав їх так тихо, наче Миршавець власною високою персоною стояв під моїм вікном, але одну з них я таки ще не чув. Ти впевнений, що Феноліо не пише знову?

— Цілковито впевнений. — Фарид поклав торбу на друге плече й тихенько засвистав крізь зуби, як завжди посвистував Вогнерукий. З-поза однієї шибениці вискочив Проноза з мертвою мишею в пащі. Тільки молодша куниця лишилася з Фаридом, а Ґвін жив коло Роксани, немов не хотів покидати місце, куди найімовірніше повернувся б Вогнерукий у випадку, якби смерть таки випустила його зі своїх блідих рук.

— А чому ти такий упевнений? — запитав Орфей, гидливо скрививши вуста, коли Проноза вискочив Фаридові на плече і зник у його заплічнику. Сироголовий гидував куницею, але терпів її, мабуть, тому, що колись вона належала Вогнерукому.

— Скляний чоловічок Феноліо сказав, що той уже не пише, а він, зрештою, має знати про це, еге ж?

Розенкварц ненастанно нарікав, яким тяжким стало його життя, відколи Феноліо жив не в замку, а знов у Мінервиній мансарді, і навіть Фарид проклинав щоразу круті дерев’яні сходи, коли Орфей посилав його зі своїми запитаннями до Феноліо: що за землі лежать на південь від озера й межують із королівством Змієголова? Чи князь, що панує на північ від Омбри, родич дружини Змієголова? Де живуть велетні, чи вони, може, вимерли? Чи їдять хижі риби русалок?

Інколи Феноліо не пускав до себе Фарида, коли той уже насилу подолав усі круті сходинки, а інколи так упивався, що ставав надміру балакучим. У такі дні старий виливав на Фарида таку зливу інформації, що в хлопця гуділо в голові, коли він повертався до Орфея, а той і собі починав розпитувати його. Фарид мало не божеволів. Але щоразу, коли Орфей і Феноліо намагалися поговорити безпосередньо, через кілька хвилин у них завжди доходило до сварки.

— Добре. Все тільки ускладнилося б, якби старий знову віддав перевагу словам, а не вину! Його останні ідеї призвели до непоправної плутанини. — Орфей узявся за повід і глянув на небо. Заповідався ще один вогкий, дощовий день, сірий і сумний, мов омбрійські обличчя. — Розбійник, що надягає маски, книжка, що дарує безсмертя, князь, що повернувся з того світу! — Похитавши головою, він повернув коня на стежку до Омбри. — Хтозна, що йому ще спаде на думку! Ні, нехай Феноліо спокійнісінько собі пропиває ту дрібку розуму, яка ще лишилася в нього. Я сам подбаю про сюжет. Я розумію його набагато краще, ніж він.

Фарид знову не слухав, виводячи з кущів віслюка. Нехай той Сироголовий патякає. Йому байдуже, хто з них двох напише слова, які повернуть назад Вогнерукого. Аби тільки це сталося нарешті! І тоді нехай увесь цей клятий сюжет іде під три чорти.

Коли Фарид вискочив на кощавий круп віслюка, тварина, як і завжди, спробувала вкусити його. Орфей їхав верхи на одному з найкращих коней Омбри: Сироголовий, попри незграбну постать, був добрим вершником, але, звичайно, бувши скнарою, купив Фаридові віслюка, кусливого і такого старого, що облисів на голові. А Бугая і два віслюки не витримали б, тож він, з обличчям, аж мокрим від напруги, трюхикав поряд з Орфеєм, мов завеликий собака, вниз і вгору по вузеньких стежках, що тяглися по пагорбах навколо Омбри.

— Гаразд. Феноліо більше не пише, — протяг Орфей, міркуючи вголос. Інколи здавалося, ніби він може упорядкувати свої думки тільки тоді, коли чує свій голос. — Але звідки ж походять ті всі розповіді про Сойку? Про вдів, яких він захистив, гроші на порогах злидарів, дичину на тарілках дітей-безбатченків… Невже це робота Мортимера Фольхарта, а Феноліо не написав йому для цього й кількох допоміжних слів?

Назустріч їм трапився віз. Орфей з лайкою загнав коня в терни, а Бугай, тупо посміхаючись, розглядав двох парубків, що навколішки стояли на возі з зав’язаними ззаду руками і змалілими від страху обличчями. Один мав ще ясніші очі, ніж Меґі, і обидва були не старші від Фарида. Звісно, що ні. Якби були старші, то пішли б із Козимо й давно б уже загинули. Але сьогодні вранці ця думка, мабуть, анітрохи не тішить їх. Їхні трупи можна буде бачити навіть з Омбри як повчальний приклад для всіх, кого голод спокушає поласитись на дичину, та Миршавців ніс не почує їхнього смороду.

Може, на шибениці вмирають так швидко, що білі жінки не встигають прийти? Фарид мимоволі схопився за спину, за місце, куди зайшов Бастин ніж. До нього вони теж не приходили, еге ж? Він не пам’ятає. Не пам’ятає й болю, а тільки бачить обличчя Меґі, коли він знову отямився, і пригадує, як повернувся й побачив простерте тіло Вогнерукого…

— А чому б тобі просто не написати, щоб вони забрали мене замість нього? — запитав він Орфея, але той тільки розреготався:

— Тебе? Невже ти віриш, ніби білі жінки обміняють Вогнехідця на такого забіглого злодія, як ти? Ні, маємо запропонувати їм якусь жирнішу приманку.

Торба, набита сріблом, ударилась об Орфеєве сідло, коли він підострожив свого коня, а Осова голова так почервоніла від напруги, що здавалося, ніби от-от лусне на м’ясистій шиї.

«Клятий Сироголовий! Так, Меґі, напевне, прожене його геть, — думав Фарид, б’ючи п’ятами віслюка по ребрах. — Краще тепер, ніж пізніше. Але хто тоді писатиме їй слова? І хто, крім Орфея, може повернути Вогнерукого з того світу?»

— Він не повернеться ніколи! — прошепотів сам собі Фарид. — Вогнерукий мертвий, Фариде. Мертвий. Ну то й що? Що це означає в цьому світі? Я ж повернувся.

Якби ж він міг пригадати, якою дорогою.

Ранок розбудив Меґі блідим світлом, що впало їй на обличчя, і таким холодним повітрям, яким вона ще ніколи не дихала. Навпроти її вікна феї щебетали, мов пташки, які навчилися розмовляти, а десь кричала сойка — якщо то була сойка. Здоровань так оманливо наслідував кожну пташку, що здавалося, ніби вона звила собі гніздо в його широких грудях і співає там. І всі пташки відповідали йому: жайворонки, пересмішники, дятли, солов’ї і Ґеконові приручені ворони.

Мо теж уже прокинувся. Меґі почула за вікном його голос, а потім і материн. Може, нарешті прийшов Фарид? Дівчина мерщій підвелася з солом’яного матраца, на якому спала (цікаво, як воно — спати в ліжку? Меґі вже майже не пригадувала), і підбігла до вікна. Вона вже кілька днів чекає Фарида. Він обіцяв прийти. Але на подвір’ї стояли тільки її батько-мати і Здоровань, що усміхнувся, побачивши її у вікні.

Мо допоміг Резі осідлати одного з коней, що вже чекали у стайні, коли розбійники повернулися. Коні були такі гарні, що безперечно належали колись котромусь зі шляхетних Миршавцевих приятелів, але Меґі не хотіла надто зосереджуватися на тому, як вони потрапили до рук розбійників, так само як і багато інших речей, які забезпечував їм Чорний Принц. Вона любила Чорного Принца, Батиста і Здорованя, але дехто з інших розбійників змушував її здригатися, скажімо, Хапало і Ґекон, дарма що це були ті самі люди, які врятували її та її батька-матір від Змієголова.