— Ну, тоді після інституту?

— Ти коли-небудь чула слово «распределение»? Після інституту ніхто не отримував роботи у Львові. Я на кілька років потрапила у глухе село під невеликим містечком — під Самбором. Щось там малювала, але мені був потрібен учитель. А позаяк учителя не було, я так і залишилася на любительському рівні.

У цьому селі вона вперше виявила, наскільки їй не вистачає Львова. Розлогого каштана, який ріс на подвір’ї їхнього дому і щовесни застромляв на їхній балкон дедалі грубіші гілки — ніби хотів простягнути їй велетенську руку допомоги і перенести туди, куди сама вона потрапити не могла.

Коли в сорок четвертому вони оселилися у Львові, її життя складалося із запахів і звуків, а про кольори доводилося подбати самій. У кімнаті її матері стояло піаніно, вечорами крізь шпарину під дверми звідти долинав сморід тютюну і дзенькіт посуду, а також гупання військових чобіт і цокання дамських каблучків упереміж із голосним сміхом. Вона зачиняла двері, замотувала голову рушником і малювала портрети оперних дів, портрети знайомих, малювала молодого чоловіка з орлиним профілем.

— Твої фарби смердять. Коли малюєш, не забувай зачиняти двері, — чула вона від матері.

Одного ранку Станіслава стояла в кухні в халаті, міцно підпираючи своє вихудле тіло з обох боків долонями, ніби хотіла запобігти його неминучому руйнуванню. Вона кричала:

— Передай своєму кавалерові, який годинами вистоює під нашими вікнами, хай знайде собі іншу! — а тоді в’їдливо докинула:

— Шопен!

Аба дивилася на неї — і відчувала, як від нестерпно болісного жалю в неї підкошуються коліна: війна закінчилася так багато років тому, а мати й досі виглядала як жертва недоїдання, і вигляд її тіла щоразу викликав у Аби екзальтацію. Тож Аба із запалом сказала:

— Так, мамусю! Буде так, як ти схочеш!

— Ти кохала того Шопена?

— Цссс! — Аба сердилася, махала руками. — Яке це має значення? Я повернулася до Львова, почала працювати в лікарні, часто понаднормово. Потім вийшла заміж, народила доньку. Ти ж знаєш, відразу після пологів я захворіла на ревматоїдний артрит.

Кольори почали переважати тільки через багато років — тоді, коли вона отримала квартиру в будинку з вітражем. Вона записалася на вечірні курси графіки і живопису для студентів, не боялася виглядати смішною. Казала, що «літає» на ці заняття. Розгойдувалася, спираючись на здоровішу ногу, і вистрілювала своє тіло вперед — таки справді літала. Тоді якраз вона і намалювала більшість картин, які висіли у нас на стінах.

— Що ти думаєш про цей букетик? — вона показала мені ескіз на розкладеному мольберті, замкнувши свою дорогоцінну шкатулку з малюнками. Букет соняшників мені подобався, але тон, яким запитала Аба, був дитячим і невпевненим. Тоді я подумала, що так само, як мої ляльки є ніби-співачками, так і Аба є художницею — чи то є ніби, чи то ніби є.

Тієї зими, а то був дев’яносто дев’ятий рік, людям на голови почали обвалюватися балкони, і прогулянки попід будинками стали небезпечними.

— Пам’ятай про голову, — говорили кожному, хто виходив із дому.

«Учора на Н-ській вулиці з третього поверху будинку номер шість балконна штукатурка звалилася на голову жінці, яка проходила внизу, — прочитала я в газеті. — Попри невелику вагу цих архітектурних елементів, жінка опинилася в лікарні з серйозною травмою. Працівники районної адміністрації сьогодні усунули всі виступаючі елементи старовинного фасаду, щоб запобігти таким випадкам у майбутньому». Я уявила, як у Миколи від гніву звужуються очі та як він вирушає на пошуки сплюндрованого фасаду. «Ніхто не може порахувати, скільки в нашому місті небезпечних балконів», — заявили депутати міськради, легітимізувавши таким чином подальші балконопади. Іноді балкони обвалювалися разом із людьми, які на них стояли, траплялося, що, падаючи з верхнього поверху, вони по дорозі змітали всі наступні, аж до самого низу.

Те, що залишалося після балконопадів, усували рідко, ще рідше дбали про ремонт вирв, які в результаті з’являлися на фасадах: у місті, як і в нашій квартирі, діяв принцип, що всяка зміна є проявом Провидіння і Божої волі. Микола стверджував, що це навіть на краще: втручання ремонтників призвело б до латання шляхетної сірості кольоровим пластиком, що було значно гірше для міста, ніж повільний самостійний занепад.

Тієї зими стало абсолютно очевидним, що за минулі багато століть місто втомилося рости вгору, і що починається процес зсування вниз, немов нестримна лавина, яка тягне за собою перемелені в кашу нерівності місцевості, змішані з камінням і брилами землі. Було невідомо, чи вслід за балконами не посунуть в обвали, скажімо, дахи, а за ними — й цілі будинки, дороги і люди, чи їх стихія не вимете звідси деінде, у бозна-ким визначене місце.

Тієї зими було неможливо переміщатися швидко: підошви залегких, вічно промочених чобіт, які приходили до Львова в посилках із таких міфічних країн, як Швейцарія, ледве давали собі раду з брудними неприбраними кучугурами. Пенсіонерки шкутильгали з загіпсованими кінцівками. Вони нарікали найменше з усіх, бо пам’ятали гірші часи: війну, голод, етнічні чистки — і передчасну смерть чоловіків. Їхні досконало натреновані навички вкупі з біблійною ієрархією цінностей складалися у підвалини виживання значно гірше пристосованих до випробувань нащадків. І справді, в дев’яності роки смерть косила передусім сорокарічних.

— У мене таке враження, ніби мої ровесники сіли всі в один потяг і поїхали, а я залишився на пероні, — сказав мені тоді Микола.

Тієї зими ми бачилися спорадично, завжди під приводом дослідження історії якоїсь пам’ятки архітектури. Після зустрічі в Італійському дворику він уникав оперних спогадів: очевидно, відчув мою тривогу, але було вже пізно: вони впали як грім на мою бідну голову, це було і страшно, і хвилююче, й щемко, я не мала уявлення, як це все назвати. Я наново переживала смерть матері, але цього разу голод, викликаний її відсутністю, проростав із пристрасті до її коханця.

Кожні два-три дні планово вимикали світло. Цілі вулиці занурювалися в сутінки, а пізніше — в морок, у вікнах з’являлися маленькі вогники, я уявляла, що всередині лунає церковний спів, і тільки міліцейський відділок світився мирською електрикою. У темряві Аба вмикала на повну гучність «колгоспник»:

— Говорить Київ. Дев’ятнадцята година нуль нуль хвилин.

І далі — позивні Першої програми Українського радіо:

— Україна, Украї-і-і-на!.. Сьогодні Верховна Рада України ухвалила…

Аба також була пенсіонеркою з досвідом виживання: завжди мала під рукою кільканадцять грубих білих свічок, по кутках квартири стояли різномасті підсвічники, які вона вміла знаходити навпомацки, відсутність світла не була для неї бозна-якою подією.

— Спікер Верховної Ради України Олександр Мороз гостро розкритикував ініціативу керівника депутатської фракції «Народний Рух» В’ячеслава Чорновола…

Блакитне полум’я у віконці газової колонки у ванній асоціювалося мені з печерним вогнищем доісторичних часів. Роздягаючись, я відчувала свої пальці на тілі, наче чужі: вони сновигали, мов сліпі, по нерівній поверхні, наводили подушечками борозенки, нагадували про часи, коли мені було три роки. Я сиділа в цій самій ванні й цими самими пальцями торкалася цих самих ніг, западаючи у дивне напівзабуття.

Це мої ноги. Це. Мої. Ноги. Мої. Ноги. Ноги. Ноги.

Тоді вони були великі, рожеві, розпарені. Ніхто мене не запитав, чи я згодна, щоб вони виросли і стали волохатими ногами дорослої жінки. Вони самі так постановили, проігнорувавши мене — ту мене, яка жила всередині, і я могла тільки змиритися з прийнятим ними рішенням та спостерігати збоку за їхніми вибриками, як це сталося в Італійському дворику.

Те саме було з рештою мого тіла — спершу воно саме мене вибрало, а потім розрослося під моїми долонями, зробилося чимось зовсім іншим, ніж тіло Мами, доглянуте, як прегарна орхідея у вазоні, зрізане педантичним садівником — смертю. Я чула, що святий Франциск Асизький своє тіло роздягав аж до наготи і жбурляв себе у колючі чагарі, коли воно відмовлялося підкорятися, а я щипала себе за ноги, тіло ж однаково залишалося непохитно затятим у своїй розпаленій розбурханості, недарма святий назвав тіло «ослом». Я обливалася крижаною водою, щоб тіло замислилося над своєю поведінкою, немовби хотіла натиснути на гальмо, але тіло обирало інший шлях; саме воно — не я — сиділо на місці водія.