Аба повернулася додому після обіду, з очима, підведеними темно-вишневими синцями. У них я помітила щойно прийняте рішення відтепер присвятити мені все своє життя. Ось що вона розповіла мені про похорон:

— Хвиля людей, що несли труну з Мамою в бік Личаківського цвинтаря, наростала на очах. Коли її початок уже доходив до середини вулиці Пекарської, і до процесії почали приєднуватися студенти-медики — з усіх будівель інституту по черзі, — кінець усе ще звивався десь у районі площі Галицької. Перешіптувалися, що міліцейські кордони вже чекають біля цвинтаря, але хіба це могло якось вплинути на рух цунамі?

Приблизно на рівні Музею патанатомії, де вже багато років у банці з формаліном спочивають стійкі до змін державного ладу руки штатного міського ката, оркестр зрезигнував із Шопена. Не починали і звичайних радянських маршів. Сталося так, що трубачі заграли заборонену «Червону калину»:

Духовим вторував наростаючий спів — драматичний і злий. Жінки витягували з-під плащів ікони — і ось побляклі від багаторічного лежання в підвалах та на горищах лики святих Юрія та Миколая, а також архангела Михаїла зринули вгору.

— Ганьба катам Маріанни! — вигукнув хтось.

— Ганьбаааааа! — відгукнулися тисячі горлянок.

— Ми помстимося за Маріанну?

— Клянеееемось!

Ніби на підтвердження цих слів чоловіки з вудками почали обережно ними потрясати, розгортаючи водночас прикріплені до древець заборонені синьо-жовті прапори. Процесія посувалася вперед, невблаганно наближаючись до трьох арок головного входу на цвинтар. На перпендикулярній до Пекарської вулиці Мечникова вже перекрили рух трамваїв, а вздовж усього периметру цвинтарної огорожі було виставлено ланцюг міліціонерів, прикритих рядом бронетранспортерів. Попри це — демонстрація просувалася вперед.

У мить, коли ті, хто ніс труну, порівнялися з коліями, диригент, невисокий і лисий, швидко підняв свої великі долоні вгору. Це був знак, який усі вмить розшифрували. Люди затягли «Ще не вмерла Україна».

Міліціонери теж ніби чекали цього моменту. Як за сигналом, вони почали виривати жінкам із рук ікони, вишарпувати прапори, що їх тримали чоловіки. Це, своєю чергою, привело в рух добродіїв у чорних шкірянках, з великими вівчарками на повідках. Вони рвонули в бік людей, які втікали у бічні вулички, ховаючи кольорові плахти стягів за пазухи, на бігу викидаючи вудки. Упійманих заштовхували в машини.

Аба запам’ятала хлопця з прапором, який, шукаючи куди втікати, кинувся у бік телефонної будки, але позаяк там уже хтось був, вискочив на дах. Там він почував себе в значно більшій безпеці, тож, затиснувши древко прапора між ногами, став весело крутити міліціонерам дулі. Чоловік у чорному кинув коротку команду, і за кілька секунд видресируваний пес був уже на даху будки. Яким був фінал цієї сценки, Аба побачити не встигла: процесія зайшла на територію цвинтаря і потяглася вгору, проминаючи могили Марії Конопніцької, Івана Франка і Соломії Крушельницької. В’ячеслав Чорновіл, який того дня мав чорні тіні під очима, всю дорогу йшов нарівні з труною. Вперше в житті він, здавалося, не помічав, що його людей цькують собаками, б’ють палицями, забирають у міліцію. Він ішов, дивлячись прямо перед собою. Напевно, думав про те, що це він мав загинути, а не Маріанна.

До місця насправді дійшло небагато, переважно ті, хто знав Маму особисто. Звідси, з пагорба, було видно розгромлений Цвинтар «орлят», петлю сьомого трамваю і затишні вілли Погулянки.

— Український народ може пишатися своєю донькою Маріанною, яка віддала за нього життя, — піднесено сказав Чорновіл, і нікому не спало на думку згадати, що Мама де-факто до українського народу не належала.

— Ті, хто її вбив, думають, що задушили нашу пісню. Але навіть сьогодні вони могли переконатися, що ні, бо ця пісня звучить чимраз голосніше! — і тої ж миті, ніби передражнюючи його слова, знизу завили міліцейські сирени: демонстрантів усе ще забирали. У чистому липневому небі ширяв білий лелека. Нині Мама вже не була загорнута в прапор: заплямленим кров’ю полотном її накрили, як простирадлом. Грабарі замкнули труну й обережно почали спускати гріб у могилу. Тоді Аба розплакалася. Набагато пізніше я взнала, про що вона тоді думала. Власне, про те, що вагітна жінка стає легшою, коли врешті-решт народжує, так само й мати, яка віддає дитину землі, починає важити трохи менше. Можливо, саме тому Аба зуміла без нічиєї допомоги спуститися крученими стежками цвинтаря вниз, туди, де великі оранжеві цистерни з написом «Вода» лили на побоїще щедрі та буйні фонтани. Її ноги, скручені артритом в негарну дугу, переступали енергійніше, ніж звичайно. Поспішали до мене.

Того дня трапилася ще одна річ — у мене почалися перші місячні. Однак, усупереч очікуванням, замість маєстатичного дощу із багрянцю та карміну, на мою білизну лягла мітка з двох скромних брудно-коричневих смужок. Світ виглядав іншим місцем, ніж я собі уявляла.

Значно пізніше я довідалася, що була не єдиною дезертиркою з похорону Мами. І йдеться аж ніяк не про фальшивих друзів з театру чи ще когось, хто не прийшов, бо боявся за власну шкуру. Йдеться про людину, що, як і я, готова була поділитися з Мамою кожною краплею власної крові. Йдеться про Миколу.

Разом із похоронною процесією він дійшов до середини вулиці Пекарської, а тоді непомітно звернув у бічну вуличку, яка перетинала спершу Маяковського, а тоді Зелену. Він мешкав на Льва Толстого. Вздовж усієї цієї вулиці росли старі дуби, які, наче опори, підтримували склепіння невидимого храму — за його відчуттям, набагато придатнішого, щоб оплакувати Маріанну, ніж тісна і задушлива колона, що прямувала на цвинтар.

Багато років він думав про занедбану віллу на Толстого як про людське тіло: двокімнатне помешкання на першому поверсі, знайоме йому з народження, було животом; майстерня в підвалі, яка декілька років тому відійшла йому від батька, — частиною тіла нижче пояса; горище, яке колись визначило напрям його фахових зацікавлень, — головою. (Був іще перший поверх, де розташувалася квартира сусідок; це місце він, думаючи про дім, ігнорував). Раптом прийшло усвідомлення, що він вже ніколи, ніколи не розповість Маріанні історію, що трапилася на горищі, і в ту мить йому здалося, що куля снайпера замість її грудей розносить на ошмаття його голову.

Він відімкнув ключем браму, зійшов сходами вниз, штовхнув одні двері, другі, треті, запалив світло, ліг на застелену старим пледом канапу. Незаймана поверхня ватману на підрамнику, темне озеро вінілу на програвачі, ще темніше море пооббиваного фортепіано, навіть крила книжок, розкиданих корінцями догори, — усе було як завжди.

«Смерть — неначе підвал, повний ескізів, — подумав він. — Коли помру, в майстерні знайдуть самі лиш етюди — так, ніби я нічого не довів до кінця. І старе фортепіано, на якому грав абияк».

З-над стелі голосно пролунав стукіт: поверхом вище хтось гупав чимось важким у підлогу.

— Не зараз! — роздратовано крикнув він.

Проте гупання не припинилося — розмірене, нав’язливе. Він дорахував до десяти ударів, а тоді верескнув:

— Мамо, дай спокій! Я не голодний!

На одній зі стін майстерні висіла фотографія молодої жінки, в іскристих очах якої світилася переконаність, що невдовзі її буде вознесено на небо. Це була не Маріанна.

Під впливом раптової думки він встав з ліжка, зняв фотографію і поклав її на стіл. Тоді приставив драбину до книжкового стелажу і почав знімати з найвищої полиці коробочки, обтягнуті темною матерією. Всередині були посортовані та попідписувані фотографії. Він виймав їх із коробочок і жбурляв на стіл, який невдовзі заповнили фрагменти обличчя в анфас і в профіль, скалки долонь і стіп. Якийсь час він тасував знімки, як карти. Скоро їх вкрило повзуче павутиння попелу з його сигарет.