Продавщиці в «красивому магазині» були вдягнені в темні вишиванки з кількома шнурами коралів, які починалися на їхніх шиях, а закінчувалися під склом довгих прилавків, за якими вони стояли; на цих коралях, як і на картинах, красувалися цінники з тризначними числами. Говорили вони зовсім іншою українською мовою, ніж продавщиці з продуктових, — вимовляли слова піднесено, ніби ці слова так само обтяжували їхні горла, як коралі — їхні шиї, ніби до кожного слова теж було причеплено цінник з тризначним числом. Я знала, що для нас тут усе задорого, але Аба щоразу починала з продавщицями одну і ту саму гру — розпитувала про ціни полотен, розглядала біжутерію і скляні вази, торкалася фарб і пензликів. Продавщиці відповідали неквапно та не виходили з-за прилавків, а я замислювалась, чи вони взагалі ходять додому, чи, може, їх замикають тут на ніч, ховаючи у спеціальні футляри, як віолончелі.

«Художка» була розташована у великому будинку, про який тоді ще ніхто не знав, що він скоро перетвориться на руїну, що з нього евакуюють усіх, включно з галімим кінотеатром на першому поверсі, і завдяки цьому будівля стане нищитися цілком офіційно, з часом до будинку долучиться Радянський Союз, і вони розпадатимуться паралельно, наввипередки, і їх ніщо не врятує від вмирання і бридкого розпаду в самому центрі Львова. Але будинок усе ж переживе імперію, перед самою його смертю молодь покриє понищені стіни кольоровими гаслами, а потім його відсутність стане для міста чимось на кшталт відсутності переднього зуба, невідомо лише, чи це сумний старечий вилом, чи тимчасовий недолік у період заміни молочних зубів постійними.

Коли я йшла в «художку» на свої перші заняття, все це не мало значення, я вчилася розкладати важкий дерев’яний мольберт, пришпилювала до нього кнопками свій перший аркуш ватману — і не завагалася зробити на його поверхні свою першу риску.

Форми скульпторських інструментів, з яких кожен по-своєму ввігнутий і кожен по-своєму випуклий, пластилін дощу за вікнами, наші лавки навколо ванни з глиною — ми сиділи на них у сірих фартухах з довгими рукавами. Чоловік, який приймав мене в «художку», видно, втратив палець на війні, якраз про війну він і бурмотів щось сам до себе, коли ходив коридорами і сміявся у свою чорну бороду. Того дня ми дістали від нього завдання — кожен мусив виліпити людську голову, ми мали слугувати одне одному моделями — а тоді він вийшов із класу. Ми працювали в тиші, раз у раз нахилялися до ванни, кожен виминав із глини свій власний футбольний м’яч, моєю моделлю була Ніна, а решту групи становили хлопці. У класі наростав гамір, невдовзі зграя хлопців покинула інструменти й оточила нас із Ніною тісним колом.

— Бей, бей, не жалей! — почав один. Решта злагоджено відповіли:

— Бей, бей москалей!

Вони вигукували цю приспівку по-російськи, вистрибували навколо нас, вимахували інструментами. Це була гра, а не бійка, зблизька я бачила їхні блазенські обличчя, їхні довгі язики, їхні рухливі пальці. Однак за мить виявилося, що вони не випускають нас із кола — ми опинилися в пастці. Хлопці безперервно скандували:

— Москалів — геть! Москалів — геть! Москалів — геть!

Перша вогка грудка влучила мені в голову, за нею — наступна, Ніні поцілили глиною в обличчя. Таким чином хлопці швидко позбулися шматків глини, які мали би стати головами, і лишилися ні з чим — тепер ми, дівчата, отримали доступ до ванни. У класі пахло, ніби в ботанічному саду ранньою весною, я черпала глину повними жменями, ліпила з неї гарматні ядра і начищала супротивникам голови. Прорвати блокаду мені вдалося на рівні найнижчого хлопця на прізвище Цитович, ватажка зграї, і тепер я, хоч і могла втекти, схопила його впоперек і втелющила йому у волосся глиняну паляницю. Я торкалась то теплої шкіри його голови, то холодної маси глини, «Цитович — живий», — промайнула пронизлива думка.

— А я й не знала, що я — москалька.

Ми сиділи в зачиненому туалеті, Ніна підозріливо дивилася на мене.

— Вони — рогаті!

— Чому?

— «Рогатий» — це, якщо інакше сказати, «рагуль».

— Що таке «рагуль»?

— «Рагуль» — це місцевий українець. Моя мама говорить: не випущу тебе з дому, якщо почнеш ходити з «рогатим» кавалером, із рагулем!

Учитель сміявся сам до себе, ховав лице у свої скалічені долоні, ми разом із ним повернулися в клас, а там, ніби нічого й не сталося, кипіла праця. Ряд різного розміру глиняних голів стояв на краю ванни й витріщався на нас.

Моя парасоля була дірява, тож я намокла і промочила ноги, однак далі вешталася по вулицях, загрузаючи в болоті на тротуарах, які під натиском води і багна, здавалося, втрачали твердість. Ніна вже думає про «кавалера», навіть розмовляла про це з мамою, невдовзі ходитиме під однією парасолею з високим юнаком, а не зі мною, вони разом підуть на морозиво, в кіно і до неї додому, а коли Нінина мама відчинить двері, то жахнеться, бо з-поміж його волосся витикатимуться розлогі оленячі роги, кручені бичачі — чи навіть довгий білий ріг єдинорога.

А Прабабка говорила: «місцеві». Нібито слово як слово, та вона вимовляла його по-особливому, різала ним, як ножем. «Місцевий» походить від «місце», а моє місце — Львів, тому я сказала: «Я також місцева», — вона ж у відповідь недобре засміялася; і так само сьогодні в туалеті з мене сміялася Ніна.

Події в «художці» означали для мене відкриття, що в кожного є своя національність. Раніше мені здавалося, що це стосується тільки особливо зацікавлених — наприклад, коли йдеться про Абу, яка безкінечно торочить про свою польськість. Що ж до інших національностей, то вже на першому уроці в першому класі ми мусили вивчити напам’ять гімн СРСР, в якому була строфа про Росію, що «сплотила навеки» в собі всі національності з п’ятнадцяти союзних республік. Тоді мені уявлялося, що Росія сховала їх у своєму великому череві, і їм там тепло і затишно. Одну серед «сплоченных» націй не називали ніколи — і Аба з Прабабкою завжди стишували голос, вимовляючи її назву: «євреї». Було ще тільки одне слово, просякнуте такою ж сильною тривогою, — «Бог». Слово «євреї» Аба вимовляла водночас боязко і з докором. Слово «Бог» — втягувала в легені разом із повітрям, яке пізніше, на етапі довгого глухого звуку «г», голосно видихала назовні: «Богггг». Це звучало так, ніби євреїв вона у чомусь звинувачувала, а Бог, своєю чергою, в чомусь звинувачував її.

— Я чистокровна полька, — казала Аба.

— Я українка, бо я так вирішила, — ствердила Мама.

— Москалів — геть! — кричали до мене хлопці.

— Я львівської національності, — повторив Микола услід за своїм учителем Валерієм Бортяковим. Оце останнє підходило мені найбільше.

З вікон «художки» не було видно Міцкевича, стирчали тільки голі ноги музи, котра прилетіла до поета на маленький острівець серед моря машин. Колись я була запитала Абу, чому поляки з Польщі не забрали і його, раз уже взяли і Фредра, і Собєського. Тоді вона пояснювала мені, що він занадто міцно вкомпонований у центр міста, тому разом із ним довелось би забрати цілу площу з усіма навколишніми будинками. Це був переконливий аргумент, я з полегшенням погодилась із ним, Міцкевич був урятований — він сам і його довге зелене волосся, він сам і його багатострунна ліра, він сам і його голонога муза, щодо якої я не була впевнена, чи це хлопець, чи дівчина, хтозна, може, то одне, то друге, а може, і одне, і друге водночас, тіло музи було прикрите розкішно-легкими шатами — цікаво, чи морозяними ночами поет знімав свій плащ, щоби зігріти ним музу? Цікаво також — можливо, колись колону увінчував не пензель, а заструганий олівець: я чула, що в давні часи Міцкевича прозивали «Олівцем».

— Довоєнним львів’янам знадобилося чимало часу, щоби призвичаїтися до цього пам’ятника, — розказував Микола.

Від Оперного ми йшли до Міцкевича, кружляли навколо нього, вивчаючи, яким чином він вкомпонований у силует того чи іншого будинку. Одного дня ми присіли на острівці, оточеному морем машин, і Микола розповів мені про одну подію з початку вісімдесятих років. Я давно на це чекала, але він рідко ділився зі мною важливими історіями зі свого життя — і нагадував цим колекціонера, який більше боїться за безпеку своїх експонатів, ніж отримує задоволення від їх розглядання.