Невдовзі вона повернулась до попередньої теми:

— На цвинтарі я загнала собі скабку, якої зразу не помітила. На нозі почалося нагноєння, отут-о, трохи вище кісточки. Я мала серйозну операцію, зі знеболенням. Лікар сказав, що від такого можна навіть померти.

Коли крекери було з’їдено, пляшку спорожнено, а за вікнами стемніло, ми пішли до спальні, Фіолетова розклала на ліжку дорогоцінності тітки Марії. Таким чином на палубі старого криголама з’явилися золоті каблучки з різнокольоровими камінцями, знайомі перлові намиста і запонки, а також два масивні платинові годинники.

«Нахабство і оргія», — думала я, дивлячись на це все.

— А чи ви часом не бачили чорної шкатулки з профілем Шопена? — запитала я.

Замість відповіді Фіолетова театральним жестом висунула всі шухляди тумбочки.

— Ці руки нічого не крали, — засміялась вона, простягаючи до мене долоні.

Ми разом піднялися по східцях на старе ліжко, поволі випили прострочене шампанське, при цьому граючи в бридж і розмовляючи про всяку всячину, зокрема про невдале вирішення питання освітлення дядькової і тітчиної спальні: самотня лампочка під стелею світила надто слабко, щоб розігнати пітьму у великій кімнаті, а при світлі двох сліпих бра обабіч ліжка годі було прочитати бодай рядок. Не вдавалося при них і порозглядати альбоми з фотографіями, де білозуба пара з променистими усмішками була сфотографована на тлі різноманітних пам’яток найщасливішої країни на земній кулі, а також на тлі пам’яток інших соціалістичних країн, як-от Польща, Болгарія чи Монголія.

— Дядя був страшний кобель, — зізналася Фіолетова. — Трахав усе, що рухається. Тьотя знала, але закривала очі. Така в них була угода.

У відповідь я тільки зітхнула. Ми грали далі.

Коли я вранці прокинулась, поруч не було ні Фіолетової, ні порожніх пляшок, на тумбочці чекала в дружньому тоні написана записка і ключі. Я пальцями вичесала пір’я з волосся, вийшла надвір. Світило сонце, хрустів, танучи сніг, було чути, як із дзенькотом падають бурульки, віддалік співали трамваї. Я не повернула в бік Личаківської, пішла сходами, що вели до Кайзервальду, і по дорозі рахувала сходинки, бо загадала нове бажання і вірила, що воно збудеться, якщо їх виявиться більше ніж сто.

— Я піду з тобою! — сказала я їй своїм звичаєм, та цим разом вона погодилася без заперечень. Вона щойно покупалася, а тепер закінчувала малюватися перед дзеркалом у ванній. У руці вона тримала коробочку з написом «Ленинградский», потрошки спльовувала на прямокутний брикетик туші, розмішувала малесеньким пензликом, а тоді наносила на свої довгі вії — крім неї, ні в кого таких не було, хіба що в Снігурочки, але в тої були накладні. Піниста вода утворювала у ванні вир, і мені здавалося, що потік із її запахом хоче мені щось сказати, але затинається, бо сильна течія випихає його під землю, у Полтву, яка, як відомо, зливається з двома іншими підземними річками точнісінько під нашим будинком. Ми жили на вододілі, одначе вода в кранах була за графіком, з’являлася між шостою і дев’ятою ранку, і хто спізнювався, мав обходитися тим, що знайдеться у відрах і каструлях. На зіпсованій пральній машині лежала програма на червень: сьогодні, четвертого, ставили «Кармен», з Маріанною Астаф’євою в титульній ролі.

Я пішла до кімнати, чула, як Аба ввімкнула телевізор.

— Трагедія в Башкири, — говорив диктор у новинах, — витікання газу… вагони, скинуті з рейок… сотні жертв… опіки…

— Що сталося? — запитала я.

— Два поїзди злетіли в повітря, в газопроводі, що проходив біля колії, було витікання газу. Коли поїзди розходилися, стався вибух. Налічують сотні жертв.

— Де?

— Під Уфою.

Стоячи у дверях, я бачила в кадрі вагони, скинуті з насипу, відірвані двері, побите скло і купу залізяччя, тоді на екрані з’явилися завади, з них виринуло обличчя популярного телеведучого Влада Лістьєва:

— Учора московський стадіон «Олімпійський» тріщав по швах під час концерту легендарної рок-групи «Пінк Флойд», яка вперше в історії СРСР відвідала…

Кольорові смужки проковтнули вусатого Лістьєва, повернулися кадри з Башкирії.

— Спочатку Чорнобиль, тепер цей вибух, — зітхнула Аба. — Що нас іще чекає?

Я на пальчиках увійшла до кімнати Мами, відкрила її шафу, взяла червону міні-спідницю і чорні колготи. Мама не коментувала моїх інновацій із модним вбранням, вона саме розмовляла з кимось по телефону, її чоло було наморщене — хоч Аба раз за разом повторювала, що якщо вона не почне дбати про свою міміку, то скоро виглядатиме як стара баба. Коли ми вийшли з дому, вона обігнала мене на сходах, а я завмерла на нашому поверсі біля вітражного дуба: свинцеві рамки, які його оточували, були коліями, і ними їхали два довжелезні пасажирські потяги. Я занепокоєно стежила за їхнім пересуванням: зіткнуться чи ні, згорять чи ні, злетять у повітря чи вціліють?

— Швидше! — гукнула Мама знизу.

Сонце безжально розігрівало вулицю. Мені хотілося морозива у вафельному стаканчику, але я мусила підпорядковуватися Маминому ритму, інакше мене би викинуло за борт корабля, який, не зупиняючись, помчить уперед: Мама не їла солодкого.

Ми пройшли повз Будинок профспілок із великим написом «Хай живе КПРС!», тоді повз брудні стіни готелю «Інтурист», ми пливли колишнім руслом колишньої річки Полтви, і разом із нами пливла Міцкевичева колона, книгарня «Дружба» та напис «Вперед до комунізму!», який виростав із її факела. Ми влилися в проспект Леніна і на рівні етнографічного музею наскочили на Клумбу. «Страйк», «демократизація», «українська мова» — читала я слова, висмикнуті з заголовків газет, прикріплених кнопками до дерев, а серед усього цього клекотали голоси літніх чоловіків. «Тільки б вони її не впізнали», — думала я, але було надто пізно: дідок у бавовняній шапці з козирком, з-під якої стирчали жмутики волосся, саме брав її під руку.

— Дорога пані Маріанно, — говорив він скрипучим голосом, — я вірю в можливість вільних виборів. Ви будете нашою кандидаткою до Верховної Ради СРСР.

Вона люб’язно дивилася на дідка, її зелені очі з золотими блискітками навколо зіниць світлішали — і для нього, для нього струменів її коханий для мене голос, водночас вона вивільняла лікоть з міцно стиснутих пожовклих пальців. Ми пішли, він залишився, проводжаючи нас нерухомим козлиним поглядом, на якийсь момент я відчула до нього навіть щось на кшталт співчуття.

Що з того, що тут колись текла річка, якщо жоден із розпечених каменів про це вже не пам’ятає, що з того, що, згідно з переказами, рибальські човни колись плинули водами Полтви до самого Балтійського моря? Я взяла під руку свою русалоньку і намагалася не відставати від неї, ми були майже одного зросту, наші тіні рухалися попереду нас, поки їх не ковтнула тінь Леніна, оточена кущами троянд. Я дивилася на п’ять роз’єднаних літер його прізвища і думала, що їх можна було б написати в інший спосіб, нехай би, як у каліграфічному прикладі, утворили безперервну лінію, по якій поїдуть два пасажирські потяги. Ле-нін-Ле-нін-Ле-нін… Нін-ел-нін-ел-нін-ел…

— Швидше!

Ми обійшли театр зліва, піднялися східцями службового входу, за нами зачинилися засклені двері з переплетенням кутих орнаментів, у їхньому лабіринті заплуталися пучки сонячних променів. Вахтерки порозкладали свої опасисті тілеса на незручних стільцях, тілесами стікали поли синіх халатів, прикриваючи відкорковану пляшку горілки під столом. Мамі дали ключі від гримерки, я пішла до сходів, але Мама подала мені знак рукою, і я згадала, що в березні директор викинув її з її ж таки гардеробної і перемістив у підвал, тепер у Маминому розпорядженні була репетиційна кімната недавно померлої ударниці. Ми ступали довгим коридором без вікон, проходили повз ряд однакових білих дверей, з-за кожних долинав звук іншого інструмента, але я чула тільки ударні.

У кімнаті вона кинула сумочку на стілець, запалила сигарету, поставила галочку на сьогоднішній виставі у розкладі на стіні. Я навмання розгорнула книжку в сірій обкладинці, що лежала на шафі: «На початку XX століття на світовій оперній сцені панували четверо чоловіків: Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Тітта Руффо. І тільки одна жінка зуміла піднятися до їхніх висот — Соломія Крушельницька. Але якщо йдеться про міру особистості, то вона значно вища за цих знаменитостей». Мама струшувала попіл просто на килим: нагорі вона ніколи не показувалася із сигаретою. Вона вийняла з шафи сукню Кармен з посірілим та обтріпаним мереживом. Натомість червона спідниця, та, що на мені, була зовсім нова.