Хоча Станіслава сама схиляла доньку до цього подружжя, проте зненавиділа Олександра в ту ж таки мить, коли він переступив поріг квартири в ролі її зятя. Протягом наступних багатьох років спільного життя вона належно розпорядилася цією ненавистю, оселила її в кожній кімнаті, у кухні й у ванній, виплекала в кожному предметі домашнього господарства, зготувала в кожній страві, вмістила в кожне промовлене слово. Це була руйнація масштабів атомного вибуху. Дідусь весь час був сумним і помер замолоду. Абі діагностували хронічну хворобу. Мама народилася не внаслідок любові — тому й загинула.

— Мамо, ти зруйнувала моє життя.

Жодні бунтівничі слова так ніколи і не прозвучали. Донька послухалася матері, за що та почала зневажати її ще більше. І так воно тривало роками: мовчання однієї викликало зневагу іншої — і навпаки, мовчання зжилося зі зневагою, цей сплав до кінця життя з’єднував матір і доньку сильніше, ніж багато років тому — той факт, що тіло однієї з них з’явилося і розвинулося в тілі іншої. Але ось народилася внучка — і зробила спробу вирватися з цього ембріонально-маткового ув’язнення.

— Бабцю, я подала документи на вокальний факультет консерваторії.

— Мови не може бути.

— Чому, бабцю?

— Бо в тебе нема таланту. Ти все життя будеш жити в злиднях.

— Бабцю, я прийняла рішення стати співачкою. У мене є талант. Чуєш?

— Я зараз відкрию вікно і буду кричати на всю вулицю, що рідна внучка мене катує. Зараз сюди прийде міліція.

— Я сама відкрию тобі вікно. Кричи! Кричи голосніше! Давай!

Мама не панькалася з найважливішими словами.

Останній зальотник з’явився у Прабабки вже на пенсії, через багато років після смерті зятя. Самотній учитель гри на скрипці готував для неї дієтичні обіди і водив на прогулянки. Їй подобалося, як він для неї грав, за найдрібніші провини вона била його по лиці. Незважаючи на вмовляння, вона так і не погодилася переселитися до нього: не хотіла «кидати сім’ю». Я пам’ятаю день похорону цього добросердого чоловіка — Прабабка не поїхала на цвинтар, а чекала, коли знайома принесе їй що-небудь із поминок. Було літо, Прабабка в чорних мереживних рукавичках і капелюшку з вуаллю сиділа охляп на стільці, а я сновигала навколо неї в одних лише рожевих трусиках. У якусь мить вона роздратовано сказала:

— Ти — безсоромниця! Подивися в дзеркало, як ти непристойно виглядаєш. Ці труси геть облягаючі, видно все, що в тебе між ногами!

Тоді я підійшла до дзеркала і переконалася, що вона права, хоча раніше мені б це і на думку не спало.

Я здмухнула пил із лібрето і розклала їх за датами видання. Неосвітлена поверхня стіни з боку подвір’я стала морем, а я — аквалангістом, який шукає в ньому перли. Моя прабабця була нереалізованою оперною співачкою, моя бабця — нереалізованою художницею, моя мама була реалізованою оперною співачкою, я буду реалізованою художницею, моя донька буде нереалізованою оперною співачкою або реалізованою художницею, донька доньки буде, залежно від того, що вибере моя донька, або реалізованою оперною співачкою, або реалізованою художницею, нереалізованість схрещена з реалізованістю дає реалізованість, як у математиці. Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом, а я ж бо раніше думала, що Прабабки в цьому ланцюжку немає. Вона була нереалізованою оперною співачкою, тому Аба — нереалізована художниця, а моя Мама, хоч і була примадонною, померла.

Аба повернулася по решту паперів, взяти всю купу за раз вона була не в змозі.

— На старість вона співала в Катедрі, — зауважила я.

— Дуже рідко — і тільки в будні. У неї була подруга в катедральному хорі.

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Господи, хто перебуватиме в оселі Твоїй, хто проживатиме на Твоїй святій горі? Той, хто в досконалості ходить і чинить по правді, хто говорить правду у своєму серці. Прааааведник проживатиме на Твоїй….

Меса тривала в сяйві оправлених у золото ламп, але її, як завжди, ніхто не запросив на сцену. Перед смертю на ній було дуже багато білої зморшкуватої шкіри, яка покривала її, немов пообтріпувана фата. Можливо, вдома, за зачиненими дверима своєї кімнати, вона стягувала її з себе, як царівна-жаба, і випускала зсередини струнку Чіо-Чіо-сан, яка виконувала свої найкращі арії, а ми ж собі думали, що це телевізор. Ми бачили сиве волосся з дитячим проділом посередині, окуляри з грубими скельцями, прикриті халатом слоноподібні ноги, по яких стікали цівочки сечі — кап-кап-кап, вона стежила, щоби джерело ніколи не висихало, йшла до кухні зі слоїком, прикладала до чайника палець з наманікюреним нігтем, наливала воду. До кінця життя вона дбала про манікюр.

В Аби були спухлі руки, вона тримала в них ганчірку, стирала пил з обличчя смарагдового Ісуса. Він усі ці роки дивився, як Прабабка ріже ковбасу на цераті, як насилу пережовує її рештками зубів, як лежачи дивиться чорно-білі фільми, слухав, як вона голосно пукає, зітхає, мугикає пісні. Чи, може, вечорами Ісус чекав, коли вона вимкне телевізор і, масуючи своїм древнім задком рипучі диванні пружини, сяде і широко повеслує руками в Його бік?

— В ім’я Отця і Сина, Єзуєзує…

А може, Він дивився, як на її щоках з’являються сльози, а вона зиркає з-під окулярів, перевіряючи, чи хтось їх помітив?

— Погана дочка, погана внучка, не запрошують матір до спільного столу! — нарікала вона. Казала це — кому: мені чи Йому? Чи Ісус чув, як вона обзивала свою доньку в кухні?

— Ідіотка! Дебілка! Скотина!

— Сама така, — відповідала їй Аба зі сум’яттям у голосі.

Мати зачіпала її задом у вузькому кухонному проході, навіть штовхала, з дірки в стіні на кривий лінолеум цівкою сипалася суха штукатурка.

— Курва безсоромна! — шипіла вона, чатуючи в передпокої на внучку, що поверталася з театру. — По яких підворіттях шлялася?

Ми були мов матрьошки, але тільки втрьох. Для неї не знайшлося місця в ланцюжку, вона була недоброю, ніхто не плакав, коли вона померла.

Відколи двірничку посадили, наше подвір’я почала замітати Люба. Вона ходила розчухрана з мітлою і совком у руках. У темний каналізаційний колодязь, у який діти двірнички виливали вміст свого відра, вона кидала сміття, а також трупики вбитих нею голубів. Їх поїдало чудовисько, що жило на самому дні, воно ж таки ковтало останні сонячні промені, що переповзали подвір’ям. Що ж, кімната Прабабки виходить на північний бік, у ній завжди було темнувато.

— Ці брошурки вже не мають ніякої цінності. Ми віднесемо їх до Оперного суто як історичну цікавинку, — сказала Аба про лібрето, повернувшись без фотографій, які їй нарешті вдалося десь сховати. — У цій кімнаті влаштуємо їдальню, — вела далі вона. — Тепер ми вже не будемо ходити з їжею з кухні в середню кімнату, завдяки цьому нам буде легше підтримувати килими в чистоті.

— Мене болить голова, думаю, зараз почнеться приступ мігрені, — промовила я тихим дитячим голоском, знаючи, як жалюгідно це прозвучало.

Микола не чув чи прикидався, ніби не чує, він прямував у бік вулиці Театральної, де запланував першу зупинку нашої прогулянки.

Стояла погідна червнева пообідня пора, а я думала, що цього літа мої вулиці було позбавлено тіні та вологості, мої вулиці потемніли і почали мене звинувачувати, щодня вивішуючи прапори з чорною стрічкою, звинувачували і його, назавжди загорнувши у веселку семи різновидів похмурості, тільки-от його це нітрохи не пригнічувало, навпаки, здавалося, ніби він підріс, я не сягала йому навіть до плеча, він здіймався вгору, ніби мав Персеєві крильця на своїх сандаліях художника, ніби він мав їх і на своїй сумці художника, яку завжди носив на плечі. Я тягнулася за ним зболена, ледве волочила ноги, повзла як черепаха. «Усе могло би виглядати інакше, якби ми залишилися друзями», — думала я. «Якби ви зберегли чистоту», — підказували світлі стіни Катедри, повз яку ми саме проходили, яку я почала уникати, бо ефірний Ісус усередині почорнів і лице мав ніби обвуглене.