Після розпаду імперії будівля цирку на Городоцькій почала занепадати. На фасаді шматками відлуплювалася штукатурка, а тротуарні плити біля входу розкришилися, втративши свою колишню форму, утворилися виступи, вибоїни і викривлення. Так, як воно буває з людьми, чиї обличчя під старість розкривають усю правду про їхні життєві вибори, — і тут також дитяча ідилія, позбавлена змоги прикидатися такою й далі, оголила всю свою пронизливу бридоту. Лице Маріанниної матері — кульгавої недійшлої художниці — Микола втік із похорону ще й тому, що хотів уникнути необхідності дивитися на це лице.

Ми проминули цирк, піднялися на пагорб, увінчаний витонченим храмом.

— Наступний мій експонат — це листи, — сказав Микола. — У дні, коли поляки й українці вбивали один одного, двоє архиєпископів писали один одному листи, які кур’єр проносив через лінію фронту.

Над собором святого Юра майорів біло-червоний прапор. «У Шептицького — Польща, а в мене — Україна, — писав архиєпископ Юзеф Більчевський. — Хай би братовбивча війна чимшвидше ся скінчила, бо ж по всім чекає нас Суд Божий». «Під час обшуку в моєму палаці, — скаржився у відповіді Шептицький, — польські солдати переглянули все приватне листування». Більчевський на це відповідав, що не може спати, бо українські кулі влучають у його вікна, і пропонував, щоб у найближчу неділю всі троє, вони й архиєпископ Теодорович, «кожен у своєму соборі місто і країну довірили Найсолодшому Серцю Господа Ісуса, з проханням відвернути від нас громадянську війну й анархію». Відрізок між двома пагорбами і справді невеликий, від святого Юра можна блискавично збігти вниз, а тоді залишається ще тільки трошки вгору, до палацу біля підніжжя Високого замку. Йти прямою дорогою не було змоги, всюди барикади й патрулі, всюди стріляють, тому кур’єр ховався в бічні вулички, в купи неприбраного від початку війни листя, у якийсь момент йому здалося, ніби він ступає не по листю, а по листах, які він у цю війну носив із одного пагорба на інший, від Шептицького до Більчевського — і назад. Надворі листопад, рано темніло, з відкритих дверей святої Анни чулося «Королево Польщі, молися за нас», пахло димом, до вільної Польщі було і ближче, і далі, ніж будь-коли. На одному пагорбі йому шептали, що в Шептицького за вівтарем є телефон, безпосередньо з’єднаний з руським фронтом, а на другому переконували, що Більчевський наказав встановити у своїй спальні електричний дзвінок, виведений у помешкання кліриків. У попередні роки у листопаді було повно снігу, а цього року — ні, цікаво, чи тоді, коли сніг нарешті випаде, люди у Львові й далі вбиватимуть одні одних? На бічних вуличках робилося тісно, безстрашний ліхтарник проїжджав на велосипеді з довгою металевою тичкою, відчиняв скельця-дверцята і запалював газ у ліхтарях, а кур’єр думав про листи, які проносив у внутрішній кишені плаща, він не посмів би їх розпечатати, навіть якби йому до голови приклали пістолет, і не хотів знати, про що вони, лиш би архиєпископи й далі писали один одному, лиш би й далі возносили над вулицями свою молитву, яка плавно переносила кур’єра з одного пагорба на інший і робила невидимим для солдатів по обидва боки фронту. «Та що ж це за варварство — українці на захоплених ними вулицях замазують польські написи багнюкою і нищать пам’ятники», — обурювався Більчевський у листі до Шептицького.

Я на це зауважила, що під кінець дев’яностих років таблички з назвами вулиць знову були замазані білою фарбою: радянські назви усунуто, а нових досі ніхто не вигадав.

— Отже, виходить, що та війна ще не закінчилася, що вона триває далі? — запитала я.

У відповідь Микола усміхнувся — і вперше цього дня подивився мені у вічі. Тоді мені подумалося про рефрен французької пісні, який найкраще передавав те, що між нами відбувалося: «Je t’aime, moi non plus». «Я тебе кохаю, я тебе також ні».

Із Городоцької ми повернули в одну з вуличок із замазаною табличкою.

— Тут стався нещасливий кидок гранати, — сказав Микола.

Червоні яблука (неправильні циліндри і багатогранники), де-не-де покриті висипкою, трохи над’їджені птаством і хробаками, ідеальні для повидла, яблука з тарілки на підвіконні зупинили на собі останній у її житті погляд. За секунду до того вона підбігла до вікна, бо почула постріл — сторож з її будинку вистрелив у бік ворожого патруля, що проходив вулицею. У відповідь українці блискавично кинули гранату, яка вбила її на місці, і те, що ще мить тому було нею, тепер опадало на підлогу, й дошки в цю ж мить починали горіти. У квартиру ввірвався Черський — і розпластався на розсипаних яблуках. «Український хорунжий випадково вбив свою польську наречену», — повідомили потім газети. Як він жив далі після того кидка гранати? Про це не писалось ніде.

Протягом перших трьох років після пострілу Микола перебував у трьох сполучених стоп-кадрах: шерех тендітних долонь Маріанни, сходження під землю й обережне входження язиком у чужу ротову порожнину.

Далі ми пішли в бік вулиці Коперника.

Під час цієї війни Головна пошта кілька разів переходила з рук у руки, і коли поляки були всередині, а українці утримували блокаду ззовні, якийсь поляк вигадав систему зі шнурком. По натягнутому високо над вулицею тонкому шнурку, який з’єднував одне з вікон пошти з розташованим поблизу будинком на Крашевського, поволі сунулася скринька, таким чином ув’язненим на пошті солдатам передавали листи і їжу. Натомість якийсь українець зробив зі скриньки рухому ціль і почав стрілецькі змагання: якщо українці влучали, посудини з юшкою і другою стравою падали на бруківку. Поляки прикріпили до скриньки бюст Тараса Шевченка — і постріли негайно вщухли. Пізніше вибухнула пожежа — і обом сторонам стало очевидно, що вони повинні залишити будівлю, щоби допустити до роботи нейтральних пожежників.

Через три роки вогонь жалоби і самозвинувачень згас. Микола запустив волосся, розвинув кар’єру в Академії, одружився.

Іноді ця війна мала людське лице. Із заходом сонця починалося перемир’я і спільні учти. Польський динаміт пильнували українські офіціанти — і навпаки, було випито багато горілки і зроблено багато фотографій, які не ввійшли до патріотичних альбомів: польська легенда залишилася чорно-білою, українці своєї взагалі не створили. У казармах Фердинанда відбувся польсько-український бал, під час якого п’яні офіцери скаржилися один одному на масові дезертирства і визначали позиції, над якими наступного дня вони милостивитимуться.

— Ти знаєш, що тут починалася єврейська дільниця? — запитав Микола, коли ми повернулися на Городоцьку.

Я заперечила рухом голови.

— Євреї відіграли роль багатокутника, який нікуди не пасував. Вони становили одну третю мешканців міста, але поляки й українці воювали за нього над їхніми головами. Офіційно євреї залишалися нейтральними, утворена ними міліція носила білі нарукавні пов’язки. Але коли поляки зайняли місто, вони звинуватили євреїв у сприянні українцям і влаштували погром.

Ми дійшли до зруйнованого дитячого майданчика. Я сіла на нестійку гойдалку, на стіні висіла пам’яткова таблиця, з напису випливало, що колись тут стояла синагога, але невідомі здряпали шестикутну зірку якимось гострим предметом.

Того дня, коли бої за Львів закінчилися, вулиці, на яких жили євреї, запалали. Горіла також споруджена у сімнадцятому столітті синагога Хасідім Шуль, оздоблена урочистим ренесансним аттиком у львівському стилі. Опустилася завіса, що називалася «парохет», зроблена за зразком прикрашеної завіси, яка відділяла Святая святих від решти давно зруйнованого Єрусалимського храму, співав кантор, рабин піднімався на біму, але високогідна трибуна двигтіла і тряслася на всі боки. На її місці збудували карусель, гірку і гойдалки, які залишали на моєму одязі незмивні сліди іржі.

Усі Миколині наукові дослідження стосувалися вітражів, а лебединою піснею стала широко коментована робота про вітраж зі сходової клітки Маріанниного будинку. Це був різновид терапії — так ніби кольорові скельця, які він рятував від знищення, мали силу зарубцювати його власні рани. А потім на сходову клітку вийшла дівчина з її очима і шкірою — і ненадовго затьмарила собою вітраж.