Ґерда пішла куховарити.

Я, зі свого боку, ніяк не міг вирішити, що робити. Залишатись у себе чи піти заспокоїти Емму? Мені було не по собі, що я змусив її страждати. Краще збрехати, ніж її засмутити.

О сьомій годині, скориставшись тим, що Ґерда пішла додому, я спустився у вітальню.

День добігав кінця, в бібліотеці, що поринула в півсутінь, вона сиділа на звичному місці з почервонілими повіками. Я поволі підійшов до неї.

— Мадам ван А…

Мої слова зависли в тиші, що панувала в кімнаті.

— Чи дозволите сісти?

Цілковита відсутність реакції породила в мені відчуття, що я став беззвучним, прозорим. Проте, хоча вона не відреагувала ні словом, ні поглядом, за надміру скороченими м’язами, з того, як вона обмежила поле зору, я відчував, що вона помітила мою присутність, і вона їй неприємна.

І тут мені спало на думку рішення, яке могло вивести з кризи.

— Мадам ван А., мені страшенно прикро через те, що тут трапилось, я повністю несу за це відповідальність. І не розумію, що на мене найшло. Напевно, спрацювала заздрість. Так, цілком певно. Ваше минуле настільки феєричне, що я відчув потребу сказати, що воно неправдиве, що ви його вигадали. Бачите, таким звичайним людям, як я, складно усвідомити, що можуть відбуватися речі, настільки… неймовірні. Прошу прийняти мої вибачення. Я позеленів від суперечностей. Мені захотілося потоптати ваше щастя, і я кричав, що воно нереальне. Ви мене чуєте?

Вона повернулася до мене, її обличчя поступово осяяла тріумфальна посмішка.

— Заздрили? Справді заздрили?

— Так. Боюсь, що послухавши вас, кожен казився би від заздрості й бажання…

— Я про це не подумала.

Вона з симпатією мене роздивлялась. Я далі наполегливо відновлював довіру.

— Очевидно, саме через це ви ніколи нікому не відкривалися: воліли не розпалювати гострих бажань.

— Ні. Мене стримувала якраз моя обіцянка. А ще — думка, що мене вважатимуть божевільною.

— Божевільною… З якого дива?

— Є повно бідолах, які мають таке нудне життя, що розповідають байки, і, зрештою, починають у них вірити. Втім, я їх розумію.

Таємничість слів… Вони, немов ті птахи, що сідають на гілку, а дерево того навіть не відчуває. Таким чином Емма ван А. описала свій випадок, сама себе не впізнавши, немовби йшлося про хворобу, яка заторкує інших.

Я відчув, що вона заспокоїлася. Зовсім несподівано я теж відчув спокій.

Отак, у мовчанні, я й покинув Емму ван А. одну.

Наступного дня голосіння Ґерди розбудило мене о восьмій тридцять: вона щойно знайшла свою тітоньку в ліжку мертвою.

Упродовж дня санітари, лікар, сирени, поліціянти, дзвінки, грюкання дверей, ходіння туди-сюди та звуки підтвердили те, що ми виявили, ввійшовши до неї у спальню: Емма ван А. не витримала нового серцевого нападу.

Ґерда вела себе бездоганно: засмучена, але діяльна, вона зайнялась усім разом зі мною, запитавши, чи не хочу я скоротити своє перебування. Оскільки я вирішив залишитися, вона подякувала мені від себе й тітоньки Емми, начеб я виявив їй особисту милість, тоді як насправді я не знав, куди подітись.

Емму ван А. одягли, нафарбували і поклали на ліжко, очікуючи, доки доправлять домовину.

Я далі ходив на прогулянки, які давали мені дивну розраду. Море сьогодні було велично сумним, завуальованим у сірі тони. До Остенде я приїхав із наміром вилікуватися від розриву, подумки малюючи тиху, ностальгійну, неясну місцину, туман, у пасмах якого я зможу заховатись. Яка помилка! Остенде не було розпливчастим — не більше, ніж поезія, яка теж не є чимось розпливчастим — і все-таки я одужував. Емма ван А. викликала в мене сильні емоції і якимось дивним чином поставила на ноги.

Немов привілеєм, я насолоджувався цими останніми митями, які ми з Ґердою досі відчували на віллі «Цирцея».

О п’ятій племінниця принесла мені чай і пробурмотіла.

— Нотаріус покликав мене, щоб ознайомити з розпорядженням про похорон: про нього треба дати повідомлення у двох бельгійських, нідерландських, данських та англійських щоденних газетах. Вона таки справді була божевільною!

— Ви це зробили?

— Нотаріус зробив це сам.

— Хто спадкоємець?

— Я, як вона обіцяла, я про це знала. Ще одне, вона вимагає триденного неспання, що нормально, та ще одну дивну річ: хоче, щоб її поховали з рукавичкою.

Я здригнувся. Звівши очі до неба, вона вела далі:

— Та рукавичка має бути в коробці з червоного дерева, що лежить усередині шафи для суконь.

Знаючи, про що йдеться, я не хотів іще більше затьмарювати образ тітки розповіддю про її манію.

Трохи згодом Ґерда знову прийшла до мене з розкритою коробкою, підозріло розглядаючи її вміст.

— Це ж чоловіча рукавичка, хіба ні?

— Так.

Племінниця сіла й почала міркувати, що для неї було нелегко.

— Значить, вона знала якогось чоловіка?

— Це лише чоловіча рукавичка, — лагідно поправив я.

Вона усміхнулася, вловивши мою думку.

— Авжеж, розумію.

— Невинна зустріч на якомусь балу. Решту вона вигадала. Чарівний незнайомець, в якого вона конфіскувала цю рукавичку, так і не зрозумів, що трапилося… Така моя думка, Ґердо!

— Я теж так думаю.

Я підвів голову і взяв том, що лежав у бібліотеці на видноті.

— Візьмімо цю казку, з неї легко побачити, що саме послужило їй підказкою.

Я розгорнув розкішне видання «Казок» Шарля Перро і вказав на розділ:

— Попелюшка. Тікаючи з балу, вона залишила за собою туфельку. Принц підбирає туфельку і, керуючись підказкою, йде на пошуки своєї зниклої партнерки.

Я взяв рукавичку.

— Це — рукавичка принца, яка заступила черевичок Попелюшки.

— Бідолашна тітонька. Нічого дивного, що її кохання живилося чарівними казками. Реальність була надто складною для неї, жорстокою, правда ж? Тітонька Емма була не лише калікою, вона була непристосованою. Вона завжди була лише мрійницею.

Я погодився, кивнувши головою.

— Годі насміхатися, — завершила вона, — я виконаю її останню волю. Хоч би як ця рукавичка опинилася тут, я покладу її на неї.

— Я піду з вами.

Ми зайшли до кімнати, де лежала Емма ван А. і де панувала вражаюча тиша; зізнаюся, що коли я вкладав цю рукавичку до рук старенької пані, якраз коло її серця, серця, яке билося лише у мріях, я був дуже схвильований, власне тому, що рукавичка служила опертям тієї фантазії.

На третій день по смерті Ґерда, її чоловік, діти і я попрощалися з Еммою ван А., потім ми грали в карти Таро й чекали працівників похоронної служби.

Коли пролунав дзвінок, я крикнув Ґерді, яка вийшла на кухню:

— Не турбуйтеся, я відчиню.

І був здивований, коли побачив перед дверима лише одного чоловіка.

— Добридень, ви один?

— Перепрошую, месьє, я потрапив до Емми ван А.?

Це запитання підказало мені, що я помилився щодо ідентичності відвідувача, тим паче, що далеко в кінці вулиці з’явився величаво повільний похоронний кортеж.

— Даруйте, месьє, я подумав, що ви працівник похоронної служби. Вам, звісно, відомо, що мадам Емма ван А. померла?

— Так, месьє, власне з цього приводу я й приїхав.

Обернувшись, він зауважив, що похоронники виходять з кортежу.

— Радий, що я прибув якраз вчасно. Чи я можу поговорити з вами віч-на-віч?

Елеґантний, вбраний у костюм бездоганного покрою з краваткою чоловік розмовляв із владним спокоєм людини, яка зазвичай змітає посталі перед нею перепони. Нічого не підозрюючи, я провів його в салон.

— Послухайте, месьє, — мовив він французькою, в якій майже не відчувалось акценту, — перейдімо одразу до справи. Я прибув сюди з незвичайною місією, суті якої я й сам не розумію. Дозвольте відрекомендуватись: Едмонд Вілліс.

Він помахав картою з гербом, якої я не встиг розгледіти, бо низьким голосом він вів далі:

— Упродовж п’яти років я працюю головним секретарем у королівському палаці. Коли мене знайомили з обов’язками, я отримав безглуздий наказ від свого попередника, який отримав його від свого попередника, а той від свого і так далі за хронологією. Можливо, він постраждав у переданні? Чи це було бажання заплутати інформацію? Але сьогодні ми так і не знаємо, хто в королівському домі стоїть біля витоків цього прохання… У будь-якому разі воно чітке: коли головний секретар палацу дізнається про смерть мадам Емми ван А., яка мешкає на віллі «Цирцея», у будинку № 2 по вулиці Рододендронів в Остенде, він повинен привезти цю рукавичку і покласти її обіч тіла до того, як домовину тієї пані буде закрито.