— Даруйте, я не читала ваших творів, — сказала вона, певно неправильно зрозумівши моє сум’яття.

— Не вибачайтеся. Ніхто не може всього знати. Крім того, я аж ніяк не чекаю цього від людей, яких відвідую.

Заспокоєна, вона припинила крутити кораловий браслет навколо свого худого зап’ястя і посміхнулася до стін.

— Утім, весь свій час я присвячую тому, що читаю й перечитую. Особливо останнє. Я багато перечитую. Шедеври розкриваються лише після третього чи четвертого разу, хіба ні?

— А як ви визначаєте шедевр?

— Я не проминаю тих самих уривків.

Вона взяла оправлений у шкіру ґранатового кольору том і схвильовано його розгорнула.

— Наприклад, Одіссея. Я розгортаю твір на будь-якій сторінці й насолоджуюся. Вам подобається Гомер, месьє?

— Ну… звичайно.

По тому, як її райдужна оболонка потемніла, я зрозумів, що вона оцінила мою відповідь як легковажну, а то й розв’язну. Тож спробував розгорнути більш підхожу думку.

— Пригадую, як часто я ототожнював себе з Уліссом, бо він виявляться радше хитрим, ніж розумним, бо не квапиться повертатися додому, обожнює Пенелопу, не зневажаючи жодної з гарненьких жіночок, які трапляються йому в мандрах. Власне, в цього Улісса так мало доброчесності, що я відчуваю себе близьким до нього. І вважаю його сучасним.

— Думка, що аморальність сучасна, цікава, хоч і наївна… З кожним поколінням молодим здається, що ґандж придумали саме вони: яка зарозумілість! У якому стилі ви пишете свої твори?

— У своєму. Вони не вписуються в жоден стиль.

— Дуже добре, — підсумувала вона професорським тоном, підтвердивши, що я таки склав іспит.

— Чи дозволите подарувати вам свою книжку?

— А… ви привезли книжки з собою?

— Ні. Натомість, я певен, що в книгарнях Остенде…

— Ах так, книгарні…

Вона вимовила це слово так, немовби воно нагадало їй якусь давно забуту річ.

— Бачите, месьє, це — бібліотека мого батька, викладача літератури. Серед цих видань я живу з дитинства, не відчуваючи потреби поповнити його зібрання. Тут іще стільки творів, яких я досі не переглянула. Скажімо, он там, за вами, Жорж Санд, Діккенс… мені залишилося відкрити по кілька їхніх томів. У Віктора Гюґо також.

— Характерним для генія Віктора Гюґо є якраз те, що завжди знайдеться якась сторінка Віктора Гюґо, якої ти ще не читав.

— Точно. І мені спокійно жити ось так, під захистом, в оточенні велетнів! Саме через це тут немає… новинок.

Повагавшись, вона вимовила «новинки» обережно й неохоче, ледве ворухнувши губами, немов якесь вульгарне, а то й непристойне слово. Слухаючи її, я збагнув, що справді йдеться про комерційний вислів, придатний для назви якоїсь модної речі, але не підхожий для означення літературного твору; також усвідомив, що в її очах я — лише автор «новинок», такий собі постачальник.

— Хіба після виходу романи Доде чи Мопассана були не «новинками»? — запитав я.

— Час поставив їх на належне місце, — заперечила вона так, немовби я бовкнув якусь грубість.

Мені так хотілося нагадати їй, що наразі власне вона показала свою наївність, утім, відчуваючи себе не вправі суперечити своїй господині, я обмежився діагностикою причини свого дискомфорту: ця бібліотека не дихала, вона застигла, наче музей, сорок-п’ятдесят років тому, і не розвиватиметься, доки її власниця відмовлятиметься влити сюди бодай трохи свіжої крові.

— Вибачайте мою нескромність, месьє, ви приїхали один?

— Я приїхав, щоб оговтатися після розлуки.

— О, пробачте… мені дуже прикро… я завдаю вам болю, нагадуючи про це… пробачте.

Сердечність, переляк і несподівана знервованість підкреслювали її щирість, вона докоряла собі за те, що з головою занурила мене у вир неприємних спогадів. І, затинаючись, розгублено додала:

— Остенде — чудова місцина для любовних страждань…

— Невже? Гадаєте, я зможу тут одужати?

Вона пильно глянула на мене, наморщивши брови.

— Одужати? Ви розраховуєте на одужання?

— Так, хочу, щоб загоїлися рани.

— Сподіваєтеся, що вам із цим поталанить?

— Звісно, що так.

— Дивно, — прошепотіла вона, розглядаючи мене так, наче ніколи доти не бачила.

Останні планки сходів зарипіли під вагою племінниці. Задихана, вона постала перед нами і, склавши короткуваті руки на безформних грудях, урочисто мені заявила:

— Ну от, можеш поселятись! Всі кімнати твої, там угорі. Вибирай собі кімнату сам. Йди за мною, будь ласка.

— Ґерда проведе вас, шановний месьє. Відтоді, як у мене проблеми зі здоров’ям, я займаю тільки перший поверх. Це дає мені змогу віддати другий поверх вам, там вам буде дуже зручно. Можете брати книги, якщо потрібно, за умови, що поставите їх на місце.

— Дякую.

— Ґерда принесе вам сніданок у кімнату, якщо ви не встаєте надто рано.

— О пів на десяту мене цілком влаштувало б.

— Чудово, тоді до побачення і приємного перебування.

І звідки те навіювання взялось? Я відчув, що вона належить до жінок, які чекають, щоб їм поцілували руку. Так доречно: щойно я підійшов, як вона простягнула мені руку, над якою я схилився згідно зі звичаєм.

Племінниця розглядала нас, як двох блазнів, тоді знизала плечима, вхопила валізи і рушила вгору розхитаними сходами з лакованого дерева.

Коли я виходив із салону, голос Емми ван А. мене зупинив:

— Месьє, я тут міркую над вашими словами, щойно ви сказали, що сподіваєтеся на загоєння. Нехай вас не бентежить моя реакція: це було схвалення. Я вам цього бажаю. І навіть буду цьому дуже рада.

— Дякую, мадам ван А., я також буду цим утішений.

— Бо якщо ви від цього відійдете, то, в будь-якому разі, все те було нічого не варте.

Я сторопів.

Вона уважно поглянула на мене й безапеляційно заявила:

— Від головного кохання отямитися неможливо.

На цьому її руки запустили коліщата візка, і за три секунди вона знову застигла перед вікном, у тій самій позі, в якій я її перед тим застав.

Нагорі я побачив інтер’єр, декорований із безперечним смаком, трохи перевантажений і жіночний, старомодність якого додавала йому шарму.

Після оглядин я вибрав кімнату «із блакитними синицями», названу так через тканину, якою було обтягнуто стіни, вицвілі тони бавовняного полотна в японському стилі надавали їй невловимої вишуканості. Влаштовуючись, я намагався вхитритися, щоби серед безлічі дрібничок вивільнити місце для своїх речей, але цей декор, як барокова скульптура з черепашок, мав сенс лише в їхній незліченності.

Ґерда порадила мені кілька ресторанів, вручила в’язку ключів і пішла, бо мала на велосипеді подолати десяток кілометрів, що відділяли її від домівки.

Я зупинив свій вибір на найближчому до вілли «Цирцея» готельному ресторані, але прогулянку відклав на завтра. І геть сп’янілий від морського повітря, заснув, тільки-но випростався під важкими стьобаними перинами, що вкривали моє ліжко.

Спустившись уранці вниз після принесеного Ґердою ситного сніданку — гриби, яйця, картопляні крокети — я не здивувався, побачивши Емму ван А. на посту, біля вікна.

Оскільки вона не почула, як я спускався, а денне світло нестримно заливало кімнату, я зміг краще розгледіти риси та поведінку моєї господині.

Навіть нічого не роблячи, вона не виглядала незайнятою. Різні почуття відображались у зіницях, думки морщили й розгладжували її чоло, вуста втримували тисячі слів, що хотіли б із них злетіти. Ущерть виповнена багатим внутрішнім життям, Емма ван А. ділила себе між романом, розкритим на колінах, і хвилями мрій, що заполонювали її, тільки-но вона підводила голову і скеровувала погляд на бухту. Здавалося, наче курсують два кораблі — корабель її думок і корабель книги, і в кожного свій шлях. Вряди-годи, коли вона опускала повіки, їхні струмені на якусь мить зливалися в єдиній хвилі за кормою, далі ж її корабель плив своїм курсом. Вона читала для того, щоби не дрейфувати одній, читала не для того, щоби заповнити духовну порожнечу, а для того, щоби супроводити надто потужну творчу думку. Література служить кровопусканням, аби не допустити лихоманки…