Стефані пішла разом із групою. Там, мірою того, як аналізи проясняли ситуацію, перелякана Стефані дізналася про серйозність того, що трапилося з Карлом. По кількох тижнях прогноз лікарів щодо його життя залишався стриманим, так само, якщо не більше, як тоді, коли його привезла машина швидкої допомоги. Всі надії покладалися на операції, що їх професор Бельфор збирався незабаром зробити.

Окрім болю, Стефані відчула сором. У палаті 221, куди вона летіла щодня, щоб там пережити найчудовіші моменти свого існування, Карл переживав свої найгірші, можливо, останні, миті. Лежачи непорушно на ліжку, з тілом, під’єднаним до гумових рурок і флаконів із рідинами, самотній у невеличкій кімнаті, покинутий на милість інтернів і студентів медицини, які аналізували й коментували, він нічогісінько не мав, нічого не робив, більше не жив, а виживав завдяки технічній підтримці. Вона розгнівалася на себе через свій егоїзм, назвала себе чудовиськом, такою ж несерйозною, нікчемною й кокетливою, як і Карлові коханки.

Того дня, щоби себе покарати, вона несподівано втрималася від відвідин його палати і зробила так, що його доглянули без неї.

У вівторок, прийшовши до Карла, вона побачила, що він дуже ослаб. Він справді спить? Вона підійшла ближче, нахилилася над його обличчям, його ніздрі не відреагували. Тоді прошепотіла:

— Карле, це я, Стефані.

— О, нарешті…

Його голос ішов десь глибоко з тіла і тремтів від почуттів. Він, здавалося, був засмучений.

— Чотири дні без вас — це неймовірно довго.

І хоча й сліпий, повернув голову до неї.

— Я постійно про вас думав. Я вас чекав.

— Щодня?

— Щогодини.

Він казав серйозно, не обманюючи. Вона розплакалась.

— Пробачте. Я більше не піду.

— Дякую.

Вона знала, що цей абсурдний діалог не має нічого професійного: вона не повинна давати таких обіцянок, пацієнт не має права їх вимагати. Проте, ця дивна обставина давала змогу оцінити приязнь, яка їх єднала. Якщо не можна було сказати, що вони кохають один одного, то, принаймні, можна було припустити, що вони один одного потребують.

— Зробіть мені приємність, Стефані.

— Авжеж, Карле, чого ви хочете?

— Візьміть дзеркало та опишіть мені свої очі.

«Яка невдала ідея, пожалкувала вона, у мене лише банальні карі очі». Шкода, що він не попросив зробити це в її мами, яка так пишалася своїми блакитними очима.

Стефані принесла кругле дзеркало з побільшувальним ефектом, вмостилася на краєчку ліжка і подивилася на свій відбиток.

— Очне яблуко дуже біле.

— Як яєчний білок?

— Як білизна емалі, що виглядає глибокою, щільною, як сметана, загусла після перебування в печі.

— Дуже добре. Далі…

— Чорна облямівка, заторкнута невеличким завитком, обрамляє райдужну оболонку та увиразнює відтінки кольору.

— О… розкажіть.

— Там є коричневий, брунатний, бежевий, рудуватий, червоний, інколи з’являються спалахи зеленого. Там набагато більше барв, ніж видається.

— У деталях зачаївся Бог. А зіниця?

— Дуже чорна, дуже чутлива. Вона округлюється, скорочується, застигає, потім розширюється. Дуже балакуча ця зіниця, дуже виразна.

— Дивовижно… Ваші повіки тепер.

Гра тривала далі. Брови, вії, розміщення волосся на голові, мочки вух… Керована поглядом цього сліпого Стефані відкрила нескінченні нюанси видимого світу, непідозрювані багатства свого тіла.

У роздягальні, перед тим як піти, вона помітила перед своєю шафкою букет рожевих і бузкових півоній, обрамлений елеґантними зеленими гілками, менш яскравими, ніж світло-зелені. Вона підняла його, щоб віддати на рецепції, ні на мить не уявляючи, що він призначений для неї, аж тут із нього випала картка, на якій каліграфічними літерами було написано: «для Стефані, найчудовішої з медсестер».

Від кого цей знак шани? Вона марно оглядала шовковий папір обгортки, доторкнулася до квітів, оглянула стебла, але не знайшла жодного підпису чи якоїсь підказки.

Прийшовши додому, вона поставила дарунок навпроти свого ліжка, щоб їх споглядати, певна, що вони від Карла.

Наступного дня новий букет — так само з півоній, але жовтих і червоних, — чекав на неї перед її шафкою. Такий самий текст на картці. Та сама стриманість відправника.

Вона одразу піднялась у палату 221 і під час розмови з Карлом намагалася вивідати, чи він справді є тим щедрим постачальником. Оскільки їй не пощастило вловити якогось знаку, вона несподівано запитала:

— Чи це вам я маю подякувати за букет квітів учора й сьогодні?

— Мені прикро, що я про це не подумав. Ні, це не я.

— Присягаєте?

— На свій великий сором, так.

— Тоді хто ж?

— Як? Ви не підозрюєте, хто до вас залицяється?

— Не маю уяви.

— Жінки безумні! Щоб відкрити їм на нас очі, потрібно стільки часу… На щастя для чоловіків, природа придумала квіти…

Стефані надулася, відчуваючи радше прикрість, ніж зачарування, тим паче, що дарунки не припинялися: біля її шафки щодня з’являлася нова квіткова композиція.

Відповідно Стефані довелося розплющити очі на чоловіків, які оточували її в лікарні Сальпетрієр, і зачудовано констатувати, що тих, хто до неї усміхається, чимало.

Спершу вона відчувала себе наляканою. Як! Виходить, довкола неї стільки спокусників, стільки самців, що дивляться на неї як на жінку? Чи це вона не помічала їх раніше? Чи це вони помітили її тільки після пригоди з Карлом? Шокована, майже травмована, вона вагалась, якої поведінки їй дотримуватися: попередньої — ходити з опущеною головою, уникати зустрічних поглядів, стримувати посмішку — чи нової, щирої, невимушеної, яка найменше її пересування перетворювала на роман, даючи поштовх сотні візуальних контактів, пропонуючи десяток можливостей зупинитись.

У такий спосіб з групи санітарів-носильників вона вирізнила обличчя Рафаеля. Складно визначити, що її одразу вразило: палкі очі юнака чи прикріплена на халаті півонія. Стефані здригнулась і збагнула: цей знак показує, що перед нею — її анонімний залицяльник.

Призупинившись, вона закліпала очима, розкрила рот, спробувала знайти якісь слова, що не йшли на думку, потім засумнівалась, подумала, що помилилась, тоді прискорила ходу і втекла.

Утім, вона знову наразилася на Рафаеля в товаристві його колег, коли вони зустрічалися поглядами, її щоразу заливала хвиля жару.

Що робити? Як себе вести? Стефані не знала, як діяти, тим паче, що нічого не чекала від хлопця. Він завдавав їй клопоту. Чи ж може вона підійти до нього і сказати: «Дякую, а тепер годі»?

Марі-Терез підсунула їй свою думку, коли вони йшли в їдальню.

— Я певна, що Рафаель, санітар, їсть тебе очима, Стефані.

— Он як? Він нічогенький…

— Жартуєш? Він — найгарніший хлопець у лікарні. У нього вії єгипетської принцеси. Дівчата від нього божеволіють. Усі позеленіють, якщо ти його підчепиш.

— Я? Чому я?

— А квіти! Всім про це відомо, дівчинко. Він геть ошалів від тебе.

— Тобі не здається, що він замолодий?

— Замолодий для кого? Йому стільки, скільки тобі.

Марі-Терез мала рацію. Відкривши свою звабливість для Карла, сорокачотирирічного чоловіка, Стефані спонтанно зарахувала себе до старших, віднесла до категорії сорокарічних і вирішила, що відповісти на залицяння молодика не зовсім пристойно і надто сміливо.

Цей тиждень виявився неспокійним. Стефані проводила не дуже багато часу з Карлом, який після нової операції стомлювався дуже швидко, тим паче, що побачивши випадково, як він веде себе з іншими медсестрами, вона збагнула, що з нею він себе виснажує, намагаючись бути дотепним, проникливим, бентежним, що йому коштувало неймовірно тяжких зусиль. До того ж, вона боялася зайвий раз виходити в коридор, щоб не наразитися на Рафаеля.

У наступні суботу й неділю, хоча вона не повинна була працювати, Стефані пішла до лікарні. Вона одяглась якнайкраще, переконана, що Карл це поцінує, й обновила навіть недавно придбану мереживну білизну. Проте, помітивши в холі кількох колишніх коханок, повернулася й перемінила свою блузку з індійського шовку та спідницю з джерсі на робочу блузу й штани, і вже тоді як медсестра піднялася на поверх.