Телефонний дзвінок пролунав несподівано, різко порушивши тужливі роздуми. То була Оленка, колега по роботі, яка з часом впевнено набрала статусу подруги. Чи не хоче Любочка випити по філіжаночці кави в їхній кав’ярні?

Жінка знову зиркнула у вікно й здригнулась. Там же так холодно і мокро! Так не хочеться кудись іти з теплого затишного житла. Але ж то була Оленка, а їм було дуже цікаво разом. У процесі спілкування в них виявилось багато спільних інтересів. Спілкуючись, вони обмінювались енергетиками, наповнюючи одна одну чудовим настроєм. Так, звісно, вона приїде зараз! Зустрінуться в кав’ярні, щоб не чекати й не мерзнути на вулиці. На душі стало веселіше.

Хоча у Львові Любка жила більш як півроку, серце її щоразу завмирало, коли вона опинялася в центральній частині старого міста. Вона не могла насититися ним, його граційністю та винятковою атмосферою. Її досі вражали ці вузенькі вулички, дбайливо вимощені бруківкою й перетнуті трамвайними коліями. Подумати лишень: як вдається розминутися транспорту, який рухається назустріч один одному цими тісними вуличками так швидко? Спочатку це трохи лякало жінку, але з часом вона до цього звикла.

Погляд її ковзнув на трамвай, котрий саме зупинився поряд маршрутки, у якій була вона. Тієї ж миті серце обімліло: у вікні навпроти вона побачила Коханого. Спершу Любка трохи засумнівалась, чи то справді він, адже іноді впізнавала його риси у перехожих. Схиливши голову, він сидів коло вікна. Його задумливий погляд, сповнений якоїсь безмежної печалі, був спрямований десь у бруківку. Краплі дощу, що стікали по склу, додавали його образу ніжності й таємничості водночас. Господи, він був прекрасний! Це обличчя вона відтворювала у своїй пам’яті мільйони разів…

Раптом він підвів голову й повернувся в бік Любки — мабуть, відчув її проникливий погляд. Їхні погляди зустрілися. Так, звісно, це він! Господи, це ВІН! Любка провела рукою по склу, немов намагаючись стерти стікаючі струмочки, що заважали чітко його бачити. Він дивився на неї кілька секунд, затим різко підвівся й, озирнувшись ще раз на Любку, щез у натовпі пасажирів. Трамвай рушив далі. Маршрутка, у якій була вона, теж рушила, але… в іншому напрямку…

Серце жінки готове було виплигнути з грудей. Як ошпарена, зіскочила вона з сидіння, кинулася до дверей і натиснула кнопку сигналу водію. Звичайно ж, він не зупиниться тут, адже до зупинки ще далеко… Від безпорадності її тіло стало немов ватяним, рухи й думки уповільнилися, як уві сні, коли треба було чимдуж тікати, а воно ставало неслухняним і неповоротким. Що з нею? Проте… їй треба вийти! Їй негайно треба вийти! Вона щосили тиснула на кнопку, але водій, здавалося, не звертав уваги на її настирні прохання. Господи, тільки б він зупинився, тільки б зупинився! Вона мусить Його побачити! Мусить побачити Його ще раз!!!

Маршрутка нарешті зупинилась. Двері відчинились, і Любка кинулася стрімголов назад, шукаючи очима трамвай. Краплі холодного дощу плескотіли по її обличчю, але, здавалося, жінка того не помічала. Вона мчала тротуаром, маневруючи між перехожими, котрі ховалися під парасолями.

Де ж той трамвай? Важко збагнути, куди він рушив, адже тут… роздоріжжя… Якою дорогою він поїхав? Може, цією? Любка в розпачі спинилася й озирнулася в один бік, у який запросто міг поїхати трамвай. А може, цією? Любка розвернулася й безпорадно глипнула в інший бік. Однак трамвая ніде не було. Вона вдивлялась у численних перехожих, котрі снували під розкритими парасолями, що так заважали!

Якийсь час вона металася з одного боку в інший, але все було марно… Невже вона не зустріне його?! Невже він не впізнав її? Просто підвівся, щоб вийти на наступній зупинці, та й усе. Але чому в душі тліло відчуття, що він дивився на неї так, немов хотів зустрітись зараз? Немов так само хотів вийти з транспорту, як і вона, щоб кинутись щодуху назустріч?

Любка стояла на роздоріжжі й раптом відчула, як їй холодно. Вона була мокра від дощу, адже парасоля, мабуть, залишилась у маршрутці. Постоявши ще якийсь час, попленталася до найближчої зупинки й сіла у трамвай, який довезе її до кав’ярні, де на неї чекає Оленка. Вона мусить зустрітися з нею, адже обіцяла. Та й не може вона в такому стані повертатися додому.

Сльози розпачу злилися з краплями дощу й стікали по її обличчю. Шанс, якого так чекала Любка, було безнадійно втрачено. Кого звинувачувати в цьому? Дощ? Водія маршрутки? Долю? Жінка не знала. Вона лише картала себе за те, що не змогла використати надану Небесами можливість зустрітися з Коханим.

Що тепер? Скільки їй чекати наступного шансу? А чи буде він узагалі?..

— Любочко, що з тобою трапилось?! — Оленка вискочила з-за столу назустріч Любці, котра мов тінь увійшла до кав’ярні. — Будь ласка, чай з цитриною, — мовила вона до бармена, обійняла подругу й повела її до столика.

Оленка була нижчою за Любку, але її внутрішня сила дозволяла їй владувати над нею. В хорошому сенсі. Вона відчувала відповідальність за подругу, яка довірилась їй з першого дня знайомства. Її русяве коротко підстрижене волосся завжди було бездоганно укладене «під каре». Зі світло-сірих очей, підфарбованих блакитними тінями, точились доброта й розуміння; пухкі губи зазвичай щиро всміхались співрозмовнику.

— Я щойно бачила його… — втупившись порожнім поглядом у підлогу, прошепотіла Любка.

— Кого???

— Ти… ти не знаєш, я не розповідала тобі про нього… думала, вважатимеш мене божевільною…

— Люба моя, що ти таке кажеш? Божевільною? Радше з’їхала з глузду я, витягнувши тебе з теплої домівки в таку негоду! Розказуй, кого ти щойно бачила і що цей негідник із тобою зробив! — тон Оленки не терпів заперечень.

— О-о-о… із чого ж почати? — Любка помалу приходила до тями. Вона зняла мокру куртку, обтерла серветкою обличчя й волосся, затим обхопила руками гарячу чашку з чаєм, котру поставив перед нею офіціант. — Тільки пообіцяй мені, що не вважатимеш мене божевільною, благаю!

— Все гаразд, заспокойся. Із божевіллям ми, здається, визначились. Давай, пий чай і все за порядочком. Поспішати немає куди. Ти мусиш зігрітися й обсохнути, — голос подруги пом’якшав.

— Я кохаю одного чоловіка. Кохаю так сильно, що без нього починаю втрачати себе. Він — мій всесвіт, і… він теж мене кохає. Дуже.

— Та це ж просто чудесно, Любочко!

— Так. Але є одна проблема. Ми зустрічалися… лише у снах…

Оленчині очі заокруглились від подиву.

— Так, це звучить дуже дивно, але, повір, я відчуваю, що ми — дві половинки одного цілого, як би не банально це звучало! Господи, усе ж таки це звучить так по-шаблонному непривабливо і примітивно… дві половинки… Ці слова є зовсім не ті, які я хотіла би сказати зараз. Слів, якими можна описати його, нас, наше почуття — таких просто не існує.

Жінка так захопилася розповіддю, що не помічала, з якою цікавістю зиркали на неї відвідувачі із сусідніх столиків. Вона немов увійшла в транс, поринула в той світ, про який розповідала зараз своїй подрузі. І лише гаряча чашка з чаєм, що ошпарювала їй долоні, трохи приземляла. Оленка, заслухавшись Любчиною розповіддю, теж занурилась разом із нею в той Прекрасний Світ Мрій. Вираз її обличчя вже не був здивованим — вона щиро раділа за подругу й чудово розуміла її почуття.

— Він — реальний!!! Ми бачилися два рази тут, у Львові! — продовжувала та. — Перший раз ми не зрозуміли, що то — МИ. Я лиш наступного дня збагнула, що бачила його! А другий раз був щойно…

— А що ж сталось? Де ж він?! — не стримавшись, вигукнула Оленка.

— Я їхала в маршрутці, а він — у трамваї. І їхали ми у різні сторони! — схлипнула Любка, і з її очей знову покотилися сльози. — Транспорт на якусь хвильку зупинився в заторі, ми опинилися навпроти… дивилися одне на одного і хотіли зустрітися… Я можу присягнути, що він теж мене шукав! Але цей дощ… Ми не змогли… Ми розминулися…

— Та ти що!!! — Приголомшена подруга сплеснула долонями. — Яка ж халепа! А де? Де ви бачились? У якому трамваї він їхав?

— На Городоцькій. Номера трамвая не знаю. Не подивилася. Помітивши його у вікні, я не могла відвести від нього очей. І він… він так дивився на мене! — Жінка дістала з сумочки серветку й безутішно втирала сльози, що знов покотилися по обличчю. — І тепер мені здається, що такого шансу мені вже не випаде. Скільки ж їх має бути? Не випадають же вони безліч разів!