— Знаю. Звичайна історія. Однак я навчився викручуватись. У цю пору року все не так погано: я можу знайти свіжі продукти в крамницях і в придорожніх торговців. Хліб і ще якісь дрібниці — от, власне, і все, що мені треба. Але я дуже вдячний, коли отак запрошують. Це надзвичайно приємно.

Вона потяглася вздовж стола й увімкнула маленьке радіо лише з двома програмами. Його динаміки були затягнуті рудуватою тканиною.

— «А час — в моїй кишені, погода — спільник мій…» — заспівав голос під гітару, що схлипувала на другому плані.

Франческа притишила звук.

— Я дуже добре нарізую овочі, — сказав він.

— Гаразд, ось вам дошка, ніж у шухляді внизу. Я хочу їх потушкувати, тож краще нарізуйте кубиками.

Він стояв за два кроки від неї, опустивши очі й кришачи моркву, капусту, пастернак та цибулю. Франческа чистила картоплю над раковиною, гостро відчуваючи коло себе чужого чоловіка. Вона ніколи раніше не замислювалася, що, чистячи картоплю, треба робити стільки скісних рухів ножем.

— Ви граєте на гітарі? Я помітила футляр у вашій автівці.

— Зовсім трохи. Вона — мій компаньйон, якщо можна так сказати, не більше. Моя дружина виконувала народні пісні задовго перед тим, як цей стиль став популярним. І мене до цього привчила.

Франческа злегка скулилася на слові дружина. Чому, вона й сама не знала. Він мав право бути одруженим, але це до нього чомусь зовсім не пасувало. Вона не хотіла, щоб він був одружений.

— Вона не витримала довгих відряджень, коли мене не було вдома місяцями. І я її не звинувачую. Вона пішла від мене дев’ять років тому. За рік надіслала документи на розлучення. Дітей ми не мали, тож процедурі ніщо не заважало. Одну гітару вона забрала, а другу, дешевшу, лишила мені.

— Ви щось знаєте про неї?

— Ні, нічого.

Він замовк, і Франческа більше ні про що не запитувала. Однак вона відчула якусь егоїстичну полегкість і знов здивувалася, чому це взагалі її хвилює.

— Я двічі був в Італії, — промовив він. — Звідки ви родом?

— З Неаполя.

— Ні, туди я так і не дістався. За першим разом їздив північними регіонами, уздовж річки По. Знімав там. А за другим — був на Сицилії.

Франческа й далі чистила картоплю. На мить вона згадала Італію, не перестаючи відчувати присутність Роберта Кінкейда.

Хмари відпливли на захід, розбивши сонячне сяйво на промені, й розтяглися врізнобіч. Він визирнув у вікно над раковиною й сказав:

— Боже світло. Компанії, що виробляють календарі, люблять таке. І численні релігійні журнали теж.

— Ваша робота видається мені цікавою, — промовила Франческа.

Вона відчувала потребу підтримати нейтральну розмову.

— Так і є. Я дуже люблю свою роботу. Люблю дорогу, люблю творити картини.

Вона завважила, як він сказав слово «творити».

— Ви творите картини, а не просто знімаєте?

— Авжеж. Принаймні я так ставлюся до свого діла. Ось у чому різниця між фотографами-аматорами й тими, хто заробляє цим на життя. Коли я закінчу працювати над мостом, який ми сьогодні бачили, на фотографіях буде зовсім не те, що ви думаєте. Я завжди творю картину: міняю об’єктиви, знімаю з різних ракурсів, обираю загальну композицію. А найчастіше поєдную це все. Я не можу сприймати речі такими, якими вони є. За їхньою допомогою я прагну передати свій світогляд, розкрити свою душу. Намагаюся в образах віднайти поезію. Журнал, звичайно ж, має власний стиль і вимоги, які я поділяю не завжди. Правду кажучи, майже ніколи не поділяю. І це дратує видавців, хоч саме їм вирішувати, що потрапить на сторінки, а що ні. Гадаю, журналісти просто потурають смакам своїх читачів, а хочеться, щоб час від часу вони кидали публіці виклик. Я кажу їм про це, а вони сердяться. Ось у чому проблема, коли заробляєш на життя мистецтвом. Працюєш на ринок, а він — масовий ринок — покликаний задовольняти посередні смаки. Там панують цифри. Така реальність. Але, як я вже казав, це дуже обмежує. Журнал, щоправда, дозволяє мені залишати в себе невикористані знімки, тож принаймні я маю цілі теки власних фотографій, які мені подобаються. І коли-не-коли якийсь інший журнал купує одну-дві з них. Або я можу написати статтю про навідані місця й дібрати до неї сміливішу ілюстрацію, ніж ті, що їх полюбляє «Нейшенел джіоґрафік». Іноді в мене виникає бажання написати нарис під назвою «Переваги дилетантства» для всіх, хто мріє заробляти на життя мистецтвом. Ринок знищує творчу пристрасть більше, ніж щось інше. Чимало людей хоче бачити перед собою безпечну картину світу. Люди прагнуть безпеки — журнали й виробники дають їм цю безпеку, дають відчуття однорідності, дають щось знайоме і зручне, не кидаючи викликів. Зиск, передплати і таке інше підгортають під себе мистецтво. Усіх нас женуть батогом по великому колу одноманітності. Прихильники ринку завжди згадують когось під назвою «споживачі». Так і уявляю собі портрет маленького товстуна в обвислих шортах-бермудах, у гавайській сорочці й солом’яному капелюсі, прикрашеному пивними кришечками, який стискає повні жмені доларів.

Франческа тихо засміялася, подумавши про безпеку і комфорт.

— Проте я не надто скаржусь. Як я вже казав, подорожі мені до душі. Мені подобається бавитися з камерами. Я не люблю сидіти вдома. Реальність виявилася, може, й не зовсім такою, про яку співалося на початку, але, зрештою, пісня вийшла непогана.

Франческа припустила, що для Роберта Кінкейда то була звичайна повсякденна розмова. Для неї ж це було щось зі світу художньої літератури. Люди в окрузі Медісон так не говорили й не обмірковували. Найчастіше тут розмовляли про погоду чи про ціни на фермерську продукцію, про хрестини та похорони, про урядові програми й спортивні команди. І аж ніяк не про мистецтво та мрії. Не про реалії, що змушують музику мовчати й ховають мрії в скриню під замок.

Кінкейд скінчив нарізувати овочі.

— Можу я зробити ще щось?

Вона похитала головою:

— Ні, тепер уже моя черга.

Він знову сів і закурив, раз у раз прикладаючись до пляшки. Вона взялася куховарити, проте час від часу підходила до стола, щоб зробити ковток-другий. Жінка відчувала дію алкоголю, дарма що випила зовсім трошки. Напередодні Нового року вони з Річардом відвідували Ліджен-голл, де вживали якісь легкі трунки. А більше Франческа, здається, ніколи й не пила нічого хмільного. Та й удома міцні напої зберігалися нечасто. Хіба що пляшка бренді, яку вона купила колись у несподіваному пориві додати хоч трохи романтики в їхнє сільське життя. Однак вона й досі стояла невідкоркована.

Олія, дві з половиною склянки нарізаних овочів. Обсмажити до золотавої скоринки. Додати борошно й добре перемішати. Влити півлітра води. Покласти ще овочів і приправи. Тушкувати на повільному вогні близько сорока хвилин.

Упевнившись, що приготування йде своїм звичаєм, Франческа знову сіла навпроти гостя. У кухні запанувала інтимна атмосфера, створена куховарством. Вона вперше готувала вечерю для незнайомця. А він, стоячи поруч, нарізував капусту, і відчуття незвичності зникло, поступившись місцем чомусь близькому й теплому.

Роберт підсунув до неї пачку цигарок, поверх якої лежала запальничка. Жінка витрусила цигарку й заходилася коло запальнички, відчуваючи себе незграбою. Полум’я не було. Чоловік злегка всміхнувся, обережно взяв запальничку з її руки й двічі клацнув коліщатком, перш ніж загорівся вогник. Він тримав запальничку, поки жінка прикурювала. Вона завжди малася витонченою поряд із чоловіками. Та з Робертом Кінкейдом було все інакше.

Біле сонце обернулося на велике червоне кружало й зависло над кукурудзяними полями. Крізь кухонне вікно вона бачила сокола, який ширяв у вечоровому повітрі. Радіо передавало семигодинні новини й підсумковий огляд ринку. А Франческа дивилася поверх жовтої вогнетривкої стільниці на Роберта Кінкейда, який подолав довгий шлях, перш ніж дістався до її кухні. Довгий шлях, вимірюваний не тільки милями.

— Пахне вже добре, — сказав він, показуючи на плиту. — Пахне… спокоєм.

І глянув на неї.