На другому мосту справи йшли краще. Сама споруда притулилась у видолинку, і довкола неї ще курився ранковий туман. Трьохсотміліметровий об’єктив дав змогу зняти величезне сонце у верхньому лівому куті кадру, а решту місця заповнив міст і біла звивиста кам’яна дорога, що вела до нього.
А потім у його видошукач потрапив фермер, який правив упряжкою карих бельгійських коней, що тягли по білій дорозі фургон. «Стара гвардія, — подумав Кінкейд, усміхаючись. — Знамениті вийдуть фотографії. Треба тільки зняти все вертикально, і тоді на ясному небі можна буде надрукувати заголовок».
О восьмій тридцять п’ять Кінкейд уже склав апаратуру. Він був у доброму настрої. Ранкова праця мала свої переваги. Сільські пасторалі, традиційний стиль, але симпатично й солідно. А ту світлину з фермером та кіньми можна буде розмістити на обкладинці. Тому він і залишив місце вгорі для напису й емблеми. Видавці люблять таку продуману роботу. Завдяки їй він, Роберт Кінкейд, і діставав замовлення.
Він уже використав на мости сім котків плівки. На деяких, щоправда, були й інші кадри. Розрядивши всі три камери, він засунув руку в нижню ліву кишеню жилета, щоб дістати ще чотири котки.
— Чорт!
У його вказівний палець устромилася канцелярська кнопка. Він зовсім забув, що поклав її туди разом із папірцем, відкріпленим від моста Роузмен. Власне кажучи, про сам папірець він теж геть забув. Витягши з кишені клаптик паперу, Кінкейд розгорнув його й прочитав: «Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть „мотилі й зірки, до мотилів подібні“, то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити».
Він не зміг утриматися від легкої усмішки, уявивши собі, як Франческа Джонсон поспішає крізь темряву до моста з цією запискою й канцелярською кнопкою. За п’ять хвилин він був уже в місті. І поки працівник заправки «Тексако» заповнював бензобак його пікапа й перевіряв мастило, Кінкейд скористався платним телефоном на станції. Тоненька телефонна книжка була засмальцьована. Під ім’ям «Р. Джонсон» було два номери, проте один з них мав міську адресу.
Він набрав другий номер і став чекати. Франческа годувала собаку на задньому ґанку, коли в кухні задзвонив телефон. Вона схопила слухавку посеред другого дзвінка:
— Родина Джонсонів.
— Вітаю, це Роберт Кінкейд.
І знов, як учора, щось неспокійно заворушилось у її душі. Наче в груди вкололо і дивним відчуттям поповзло нижче, до живота.
— Прочитав вашу записку. Вільям Батлер Єйтс у ролі кур’єра — це чудово. Я приймаю ваше запрошення, однак приїхати зможу аж пізньої пори. Погода прегарна, і я планую познімати той… як він там зветься? Зараз… Ага, от, Кедровий міст… Звільнюся, певно, не раніше як о дев’ятій. А потім мені треба трохи причепуритися. Тож приїду о пів на десяту, а то й о десятій. Гаразд?
Ні, не гаразд! Вона не хотіла чекати так довго. Але у відповідь лише промовила:
— Так, звісно. Працюйте стільки, скільки треба. Це найважливіше. Я зготую на вечерю щось таке, що легко можна буде розігріти, коли ви приїдете.
І тоді Роберт Кінкейд сказав:
— Якщо хочете приєднатися до мене й подивитись, як я знімаю, то ласкаво прошу. Ви мені не заважатимете. Я можу заїхати по вас о п’ятій тридцять.
Франческа гарячково обмірковувала дилему. Вона поривалася поїхати з ним, однак її можуть побачити. І як вона пояснить це Річардові, коли той дізнається?
Кедровий міст був метрів за п’ятдесят від нової автомагістралі з бетонним мостом, трохи вище за течією. Навряд чи вона могла потрапити там комусь на очі. Чи все ж могла? Франческа вирішила все менш ніж за дві секунди:
— Так, залюбки. Але я поїду своєю машиною й зустріну вас на місці. Коли?
— Близько шостої. Побачимось тоді, гаразд? На все добре.
Решту дня Кінкейд провів у редакції місцевої газети, переглядаючи старі видання. Саме місто було гарне й затишне, з мальовничим майданом перед будинком суду. Роберт сів у затінку на лаві, щоб трохи підобідати фруктами й окрайцем хліба з кока-колою, купленою в кафе навпроти.
Коли він зайшов туди й попросив пляшку кока-коли, було вже з полудня. Жваві розмови там на мить стихли, і всі відвідувачі озирнулися на нього. Точнісінько як у барі на Дикому Заході за давніх часів з появою місцевого відчайдуха. Роберт терпіти не міг такої прискіпливої уваги до себе й завжди почувався ніяково, однак у маленьких містечках то була звичайна річ. Хтось новенький! Не такий, як усі! Хто він? Що він тут робить?
— Кажуть, що це фотограф. Його начебто бачили сьогодні вранці на Крутому мосту з купою фотоапаратів.
— Судячи зі знака на його пікапі, він із Заходу, з Вашингтону.
— Весь ранок виснув у редакції газети. Джим каже, що він переглядав папери, шукав якоїсь інформації про криті мости.
— Еге ж, молодий Фішер з «Тексако» каже, що якийсь чоловік зупинявся в них учора й розпитував, як проїхати до критих мостів.
— Що він узагалі хоче про них дізнатися?
— І чому, Бога ради, комусь у цілому світі закортіло знімати ті мости? Таж вони скоро обваляться всі.
— Певна річ, із довгим волоссям. Схожий на одного хлопця з Бітлз чи на тих… як їх там? Хіпі, еге ж?
Остання репліка зірвала бурю сміху за дальнім столиком і поряд з ним.
Кінкейд узяв свою кока-колу й вийшов, відчуваючи, як чужі очі впиваються йому в спину. Мабуть, він зробив помилку, запросивши Франческу. Звісно ж, він хвилювався за неї, а не за себе. Якщо хтось побачить її на Кедровому мосту, наступного ж ранку все кафе патякатиме про це за сніданком, довідавшись, приміром, від молодого Фішера із заправної станції «Тексако», якому, либонь, переповість новину хтось із проїжджих. А може, й раніше всі будуть у курсі подій.
Кінкейд давно зрозумів, що не варто легковажити схильність мешканців маленьких містечок миттю переказувати найдрібніші звістки. Десь у Судані можуть померти з голоду два мільйони дітей, і всім буде до того байдужісінько. Але якщо дружину Річарда Джонсона побачать у товаристві довговолосого прибульця — оце буде новина! Вона вертітиметься в усіх на язиці й розлетиться кругом, обростаючи масними подробицями в уяві кожного, хто її почує. Мабуть, нагода отак потеревенити випала їм уперше за рік.
Він скінчив підобідувати й попрямував до таксофона на стоянці поряд із будинком суду. Набрав її номер. Вона відповіла після третього сигналу, злегка задихавшись.
— Вітаю, це знову Роберт Кінкейд.
У її душі знову все стислося. Певно, він не зможе приїхати й телефонує, щоб сказати про це.
— Говоритиму відверто. Якщо для вас проблема — зустрітися зі мною сьогодні, зважаючи на спостережливість та допитливість людей у маленькому містечку, то вам не треба почуватися так, ніби ви мені щось винні. Чесно кажучи, мені однаково, що про мене тут думають. Так чи інак я заїду до вас пізніше. Просто хочу сказати, що я, можливо, припустився помилки, запросивши вас. Але ви маєте право відхилити моє запрошення, коли вважаєте за потрібне. Хоч я був би радий, якби ви до мене приєдналися.
Франческа сама думала про це, відколи він зателефонував їй уперше. Однак вона вже все вирішила й не відступить.
— Ні, я хочу подивитись, як ви працюєте. Поговір мене не обходить.
Насправді вона неабияк хвилювалася. Але щось опанувало її тієї миті — якась непереборна жадоба ризику. Вона будь-що поїде до Кедрового моста.
— Чудово. Побачимось.
— Гаразд.
Він був дуже чутливий. А втім, вона вже знала це.
О четвертій Роберт Кінкейд заїхав до свого мотелю, виправ у раковині кілька речей, одягнув чисту сорочку й закинув ще одну в кабіну автівки разом зі штанами кольору хакі та коричневими сандаліями, придбаними тисяча дев’ятсот шістдесят другого року в Індії, де він робив репортаж про дитячу залізницю коло Дарджилінґа. У барі він купив два ящики пива «Будвайзер», по шість пляшок у кожному. Вісім пляшок він відразу поклав у холодильник із плівками — більше туди не вміщалося.
Спека, знову страшенна спека. Післяполудневе сонце в Айові пекло так, ніби хотіло розтопити цемент, бетон, землю… Жаром дихало із заходу, і все наче скипало від нестерпного вару.