Знову заграла музика. На щастя для них обох, то була неспішна інтерпретація пісні «Осіннє листя».

Франческа почувалася ніяково. Він теж. Але, коли Роберт узяв її за руку й торкнувся її талії, жінка потяглася до нього, і незручність зникла. Далі все пішло напрочуд легко. Він міцніше обійняв її за талію й пригорнув до себе.

Вона вловила запах його шкіри — чистої, вимитої й теплої. Приємний запах цивілізованого чоловіка, в якому все ж збереглася часточка чогось первісного.

— Гарні парфуми, — промовив він, притягши її руку до себе й поклавши на груди, коло плеча.

— Дякую.

Вони повільно танцювали, майже на одному місці. Вона відчувала, як його ноги рухаються біля її ніг. Час від часу вони торкалися одне одного животами.

Пісня скінчилася, однак він не випускав її зі своїх обіймів і нишком наспівував щойно стихлу мелодію. Отак вони й стояли, аж поки почалася нова. Роберт знову повів Франческу в танець, і вони танцювали, а за вікном тужливо скрекотіла сарана, жаліючись на близький кінець літа.

Крізь легку бавовняну сорочку Франческа відчувала м’язи його плечей. Він був справжній, справжніший за всіх, кого вона знала у своєму житті. Чоловік легко схилив голову й торкнувся щокою її щоки.

У ті дні, проведені разом, він якось назвав себе одним з останніх ковбоїв. Роберт і Франческа сиділи на траві біля насоса на задньому подвір’ї. Жінка не зрозуміла його і спитала, що саме він має на увазі.

— Є певна порода чоловіків, яка помалу вимирає, — пояснив він. — Або от-от вимре. Світ стає дедалі впорядкованішим. Аж занадто впорядкованим для таких, як я. Усе на своєму місці і на все є своє місце. Так, маю визнати, що свої фотокамери я теж тримаю в бездоганному порядку, однак я кажу про щось більше. Правила й приписи, закони та суспільні звичаї. Ієрархії влади, зони впливу, довгострокові плани й бюджети. Наша сила в єдності, корпоративний дух. Світ пом’ятих костюмів та іменних наклейок на портфелях. Але не всі чоловіки однакові. Дехто пристосується до цього нового світу. А дехто — може, невеличка жменька нас — не зможе. Гляньте на ці всі комп’ютери, на цих роботів. Задумайтеся над тим, що вони нам несуть. У колишньому світі ми були потрібні, бо вміли робити те, чого ні інші люди, ні машини не могли. Ми, до речі, й досі швидконогі, сильні, спритні, завзяті та витривалі. Природа наділила нас сміливістю. Ми можемо кидати списи на далеку відстань і змагатися в рукопашних боях. А проте комп’ютери та роботи незабаром пануватимуть над усім. Певна річ, машинами керуватиме людина, однак це вже не вимагатиме від неї ні сміливості, ні сили, ні інших подібних до них рис. Фактично чоловіки пережили епоху своєї корисності. Усе, що тепер треба, — банк сперми для продовження роду, і до того вже йдеться. Жінки кажуть, що більшість чоловіків — нікудишні коханці, тож, коли секс замінять наукою, ніхто цього й не помітить. Ми відмовляємося від природної свободи заради впорядкованості, зводячи нанівець свої почуття. На чільне місце ми поставили корисність, ефективність та інші інтелектуальні виверти. Але зникає свобода — і ковбої пропадають разом з нею, наче гірські леви та сірі вовки. У сьогоднішньому світі майже не лишилося місця для вільних мандрівців. Я один з останніх ковбоїв. Моя праця дає мені сяку-таку особисту свободу, яку тільки можна нині уявити собі. Та я за цим не сумую. Хіба що шкодую трохи. А інакше й бути не може, адже це наш єдиний шанс не знищити одне одного. Я переконаний, що чоловічі гормони — основне джерело негараздів на цій планеті. Одна річ — підкорити вороже плем’я чи окремого воїна, друга — мати на озброєнні ракети, а третя — володіти силою, що дає змогу нищити природу, як ми це й робимо. Рейчел Карсон має рацію. Так само, як Джон Мюїр і Олдо Леопольд. Прокляття сучасності — в надмірі чоловічих гормонів там, де вони можуть заподіяти непоправної шкоди. Я маю на увазі навіть не міжнародні війни чи насильство над природою. Ідеться про звичайну войовничість, яка розділяє нас, і пов’язані з цим проблеми, що їх треба розв’язувати. Ми маємо піднестися над своїми гормонами чи бодай приборкати їх. Гадаю, настав час облишити дитячі забавки й помудрішати. Я розумію це, хай йому грець. Розумію й беззастережно визнаю. Просто хочу пофотографувати ще трохи й піти з життя раніше, ніж остаточно застарію чи комусь нашкоджу.

Роками вона обдумувала ці його слова. Усе видавалося їй правильним, та все ж сама його істота суперечила тому, що він тоді сказав. У Роберті відчувалась якась природжена войовничість, проте він цілком підбив її під себе, пускаючи в діло чи стримуючи її з власної волі. І саме цим він бентежив і водночас приваблював Франческу — неймовірною силою, але підвладною йому, зваженою і влучною, мов стріла. Силою, змішаною з теплотою, без жодного знаку ницості.

Тієї вівторкової ночі, танцюючи в кухні, вони поступово й невимушено наближалися одне до одного. Франческа притулялася до його грудей і думала, чи відчуває він її перса крізь тонку тканину своєї сорочки та її сукні. І не сумнівалася, що відчуває.

Їй було так добре з ним. Вона хотіла, щоб це все тривало вічно. Нехай лунають старі пісні й лине танець, нехай ще сильніше пригортається до її тіла його тіло. Франческа знову почувалася жінкою. І знову з’явилося місце для танцю. Повільно й невпинно вона поверталася до рідної стихії, у якій ще ніколи не була.

Стояла спека. У повітрі зависла волога. Далеко на південному заході прогуркотів грім. Нетля обліпила віконні сітки, приваблена полум’ям свічок.

У цю хвилину він тонув у ній, а вона — у ньому. Жінка відірвала щоку від його щоки й зазирнула в його темні очі. Тоді він поцілував її, і вона відповіла — довгим, м’яким, нестримним і глибоким, мов річка, поцілунком.

Вони більше не вдавали, що танцюють. Її руки обвилися навколо його шиї. Лівою рукою він обіймав її за талію, а правою гладив її шию, щоки, волосся. Томас Вулф казав про «дух давнього завзяття». І тепер цей дух ожив у Франчесці Джонсон. У них обох.

Сидячи коло вікна у свій шістдесят сьомий день народження, Франческа позирала на дощ і згадувала. Вона віднесла бренді в кухню й зупинилася на мить, дивлячись на те саме місце, де колись вони обоє стояли. Незгасні почуття переповнювали її зсередини. Вони були такі сильні, що жінка наважувалася давати їм волю лише раз на рік, інакше її душа просто розірвалася б під натиском бурхливих емоцій.

Вона відганяла від себе спогади цілком свідомо — то була справа виживання. Але останніми роками подробиці тих подій зринали в її пам’яті дедалі частіше, і жінка вже навіть не намагалася протистояти їм. Перед очима виникали образи — чіткі, справжні, наче все відбувалося саме цієї миті. Хоч насправді спливло стільки часу! Двадцять два роки! Тепер давні події потроху оберталися на реальність — ту, задля якої було варто жити.

Вона знала, що їй шістдесят сім, і змирилася з цим. Однак уявити собі, що Робертові Кінкейду вже під сімдесят п’ять, вона не могла. Не годна була думати про це, не могла уявити собі цього — чи принаймні уявити, що уявляє. Він був тут, із нею, просто в цій кухні. У своїй білій сорочці, з довгим сивим волоссям, у штанах кольору хакі й коричневих сандаліях, зі срібним браслетом на руці та срібним ланцюжком на шиї. Роберт Кінкейд був тут і обіймав її.

Нарешті вона м’яко відсторонилася від нього, там, у кухні, і, взявши за руку, повела сходами нагору. Повз кімнати Керолін і Майкла до своєї спальні, де ввімкнула маленьку настінну лампу коло ліжка.

Тепер, через багато років, Франческа взяла бренді й поволі рушила сходами, тримаючи праву руку за спиною, немов вела за собою власні спогади. Вона піднялася нагору й пішла коридором до спальні.

Матеріальні образи закарбувалися в її мозку так чітко, що їй здавалося, ніби вона дивиться на майстерні фотографії, які розгортали перед нею плетеницю подій тієї ночі. Франческа пам’ятала, як вони неквапом, наче уві сні, скинули одяг і голими лягли в ліжко. Пам’ятала, як він схилився над нею, а потім повільно торкнувся грудьми її живота й персів. Як він робив це знов і знов, мовби звір під час шлюбних забав, змальованих у старому підручнику зоології. Чаклуючи над нею, він цілував її губи та вуха або проводив язиком уздовж її шиї — так прекрасний леопард у високій траві вилизує свою подругу.