«О Боже!.. О Ісусе всемогутній… ні! — лунав у її душі безмовний крик. — Я помилилася, Роберте… Мені не треба тут лишатися… Але я не можу піти з тобою… Дозволь мені ще раз пояснити… чому я не можу піти з тобою…»

І Франческа почула його голос, що долинув до неї з автостради: «У цьому непевному світі така певність випадає лише раз і ніколи не повторюється, хоч скільки життів ти проживеш».

Річард повів машину через перехрестя далі на північ. Вона мигцем глянула ліворуч і помітила червоні ліхтарі Гаррі, що зникав за пеленою туману й дощу. Старий пікап «шевроле» видавався маленьким поряд з величезним трейлером, що з ревом пронісся в бік Вінтерсета, обхлюпавши останнього ковбоя хвилею брудної води.

— Прощавай, Роберте Кінкейде, — прошепотіла вона й заплакала, не ховаючись.

Річард глянув на неї.

— Що з тобою, Френні? Поясни, будь ласка, що сталося?

— Річарде, мені просто треба трохи часу на себе. За кілька хвилин я буду в нормі.

Річард упіймав в ефірі денний огляд тваринництва, глянув на неї й похитав головою.

Ніч спустилася на округ Медісон. Був тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий рік, її шістдесят сьомий день народження. Уже дві години Франческа лежала в ліжку й події двадцятидворічної давнини пропливали перед її очима, викликаючи в пам’яті кожний дотик, запах і звук.

Згадавши все, вона починала згадувати знову. Червоні задні ліхтарі, що віддаляються на захід Дев’яносто другою айовською трасою в дощ і туман, переслідували її довше за два десятиріччя. Вона торкалася грудей і згадувала дотик його мускулястого тіла. Боже, як вона його кохала! Навіть більше, ніж могла собі уявити. Кохає й тепер, ще дужче. Заради нього Франческа ладна була зробити будь-що, крім одного: вона не могла зруйнувати родину і, певно, його життя теж.

Вона зійшла сходами вниз і сіла до старого кухонного стола з жовтою вогнетривкою стільницею. Річард свого часу наполіг і купив новий стіл. Та вона попросила, щоб старого не викидали, а поставили в повітку. Перш ніж стіл винесли, Франческа дбайливо обгорнула його поліетиленовою плівкою.

— Усе одно не розумію, чого ти так прив’язалася до того старого стола, — буркотів чоловік, допомагаючи переносити його.

Після Річардової смерті Майкл на прохання матері приніс стіл назад, не питаючи, навіщо їй це треба. Просто глянув на неї пильно, однак вона нічого не сказала.

Тепер Франческа знову сиділа за тим столом. За якийсь час вона встала, підійшла до мисника й дістала звідти дві білі свічки з маленькими латунними свічниками. Жінка запалила їх, а потім увімкнула радіо й крутила ручку, аж поки натрапила на якусь тиху музику.

Вона довго стояла біля раковини, відкинувши голову назад і уявляючи перед собою його обличчя.

— Я пам’ятаю тебе, Роберте Кінкейде, — шепотіла вона. — Мабуть, Володар Великої пустелі мав рацію. Либонь, ти був останній. Очевидно, тепер ковбої справді вимирають.

До Річардової смерті Франческа ніколи навіть не намагалася зателефонувати чи написати Кінкейдові, дарма що ці всі роки вона жила так, ніби ходила по лезу ножа. Якби їй випало поговорити з ним ще раз, то вона, не вагаючись, пішла б до нього. І якби вона написала, то він неодмінно приїхав би по неї. Надто глибокими були їхні почуття. Він теж не телефонував і не писав їй після того, як надіслав пакунок із фотографіями та рукописом. Франческа була впевнена, що він її розумів і усвідомлював, якого клопоту міг завдати своїми дзвінками та листами.

У вересні шістдесят п’ятого вона передплатила «Нейшенел джіоґрафік». Стаття про криті мости з’явилася наступного року. Там була фотографія моста Роузмен у теплому світанковому сяйві, зроблена того дня, коли він знайшов її записку. На обкладинці було фото, на якому упряжка коней тягла фургон до Крутого моста. Статтю теж написав Роберт.

На останній сторінці кожного номера журналу були перелічені автори та фотографи, а також містилися світлини декого з них. Часом там з’являлося і його фото. Те саме сріблясте волосся, браслет, джинси або штани кольору хакі, камери на плечах, набряклі вени на руках. Вона бачила його в Калахарі, під стінами джайпурського палацу в Індії, в каное у Гватемалі, на півночі Канади. Він лишався тим, ким був завжди, — ковбоєм у дорозі.

Вона вирізувала ці світлини й зберігала їх у конверті з манільського паперу — разом з тим журналом, де була стаття про криті мости, рукописом, двома фотографіями та його листом. Сам конверт жінка ховала в комоді під білизною, куди Річард ніколи не зазирав. І, наче сторонній глядач, вона роками спостерігала за тим, як Роберт Кінкейд старіє.

Його усмішка була така ж, як і раніше. І навіть довга худорлява фігура з міцними м’язами, здавалося, зовсім не змінилась. Але Франческа бачила, як пролягли зморшки довкола його очей, як опали плечі, як потроху обвисли щоки. Вона все бачила. Вона вивчила це тіло краще за будь-що інше у своєму житті. Краще за власне тіло. І тепер, коли Роберт досяг вельми поважних літ, вона жадала його ще більше, якщо це взагалі було можливо. Франческа відчувала — ні, навіть знала, — що він так і залишився самотнім. І не помилялася.

Сидячи за столом при свічках, жінка переглядала вирізки. Роберт Кінкейд дивився на неї з найвіддаленіших куточків світу. Вона дійшла до особливої фотографії, вирізаної з журналу за тисяча дев’ятсот шістдесят сьомий рік. На ній Роберт сидів навпочіпки на березі східноафриканської річки й дивився в камеру, готуючись зафіксувати на плівці якийсь об’єкт. Знімок був зроблений з дуже близької відстані.

Коли вона багато років тому вперше побачила цю світлину, то їй упало в очі, що до срібного нашийного ланцюжка причеплено тепер маленький медальйон. Майкл на той час уже навчався в коледжі, тож, коли Річард та Керолін поснули, Франческа взяла потужну лýпу, якою син користувався, збираючи в дитинстві марки, і піднесла її до фотографії.

— Боже мій! — видихнула жінка.

На медальйоні красувався вигравіюваний напис: «Франческа». То був єдиний маленький вияв нерозважливості з його боку, і вона, всміхаючись, пробачила йому. Відтоді на всіх фотографіях медальйон завжди висів на ланцюжку.

Після тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року вона більше ніколи не бачила Роберта на сторінках журналу. Не було його імені й серед авторів статей. Вона ретельно переглядала кожний номер, однак нічого не знаходила. Того року йому мало виповнитися шістдесят два.

Коли тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року помер Річард і діти після похорону роз’їхалися по своїх домівках, вона вперше подумала про те, щоб зателефонувати Робертові Кінкейду. Їй минув п’ятдесят дев’ятий рік. Отже, йому вже шістдесят шість. Вони ще мали час, дарма що втрачено чотирнадцять років. Цілий тиждень Франческа важко розмірковувала над цим, а потім дістала Робертового листа, глянула на номер, надрукований угорі, і рушила до телефона.

Коли вона почула довгі сигнали, серце в неї мало не зупинилося. На тому кінці відповіли, і Франческа ледь не поклала слухавку. Жіночий голос промовив:

— Страхова компанія Мак-Ґреґора.

Вона занепала духом, а проте змусила себе заговорити й спитала, чи той номер набрала. Так, усе правильно. Подякувавши секретарці, вона повісила слухавку.

Франческа спробувала зателефонувати до довідкового бюро Беллінгема в штаті Вашингтон, однак там їй нічим не змогли зарадити. Тоді вона зателефонувала до Сієтла. Те саме. Потім — до філій Торгової палати в обох містах. Цікавилася, чи можуть вони перевірити інформацію в міських телефонних книжках. Перевірили, проте Роберта Кінкейда серед абонентів не було. «Зрештою, він може бути хоч де», — подумала вона.

Франческа згадала про журнал. Роберт радив зателефонувати туди. Секретарка в редакції була дуже чемна, але новенька. Вона запропонувала Франчесці свою допомогу й узялася шукати того, хто міг би щось повідомити. Третя спроба була вдала. Франческу з’єднали з помічником редактора, що працював у журналі двадцять років. Вона запитала про Роберта Кінкейда.