Ну, я почав думати про них обох і про силу, яка так міцно зв’язала його з тією жінкою. Про те, що він нарік «прадавнім духом». І я сказав собі: «Я маю зіграти ту силу, той любовний роман так, щоб сам прадавній дух озвався з моєї дудки». Було щось у цьому збіса ліричне.

І, уяви собі, я написав мелодію — на неї пішло три місяці. Я хотів, щоб вона вийшла проста й елегантна. Складну річ створити легко, а ти спробуй зробити просту! Я працював над нею щодня, аж поки втямив: «Оце те, що треба!» Потім я ще трохи піднатужився й написав партії для рояля й баса. Нарешті настав вечір, коли я заграв її.

Кінкейд був серед публіки — у вівторок, як завжди. Вечір випав спокійний: у барі душ, може, з двадцять. Ніхто, здається, й не звертає уваги на наш оркестр.

І от він сидить тихо, уважно слухає своїм звичаєм, а я й кажу в мікрофон: «Зараз я виконаю мелодію, яку написав для свого друга. Вона зветься „Франческа“».

Промовляючи це, я позирав на нього. Він дивився на свою пляшку пива, а коли почув ім’я Франческа, то поволі звів на мене очі, руками загладив назад довге сиве волосся й закурив свій «Кемел». Блакитні очі втупилися просто в мене.

Моя дудка звучала так, як ніколи раніше. Я змусив її оплакувати ті всі милі й роки, що розділяли їх. У першому такті був невеличкий мелодичний зворот, який ніби відтворював її ім’я: «Фран-че-ска».

Коли я скінчив, Роберт уже стояв коло свого столика. Усміхнувшись, він кивнув мені, потім оплатив рахунок і рушив до дверей. Відтоді я завжди грав для нього цю мелодію. А він завів у рамку фото старого критого моста й подарував мені — на знак удячності за музику. Он воно висить. Він ніколи не говорив мені, де зробив його, але внизу, просто під його підписом, сказано: «Міст Роузмен».

Одного вівторкового вечора, років сім-вісім тому, він не прийшов. Не було його й наступного тижня. Мені подумалось: може, він захворів абощо. Я занепокоївся й почав навідуватися до гавані, розпитував усіх про нього. Однак ніхто нічого не знав. Тоді я взяв човна й поплив на острів, де він жив у старій хатині. То була справжня халабуда, що тулилася біля самісінької води.

Роззираюсь я кругом, коли це підходить сусід і питає, що я тут роблю. Ну, я пояснюю йому. А той і каже, що він, мовляв, уже десять днів як помер. Чоловіче, мені було так боляче це чути. Та й досі боляче, як згадаю. Я ж бо прихилився до нього всією душею. Щось було в тому небораці. Бігме, було. Здається, він розумівся на таких речах, про які ніхто з нас не має найменшого уявлення.

Я спитав сусіда про собаку. Той нічого не зміг відповісти. Та й самого Кінкейда, каже, не знав. Тож я зателефонував до притулку для бездомних тварин, і справді — старий Гайвей був у них. Я поїхав туди, забрав його й віддав своєму племінникові. Востаннє, коли я бачив їх двох, вони були просто залюблені один в одного. Мені дуже приємно.

Оце й усе. Невдовзі після того, як я довідався про Кінкейдову смерть, моя ліва рука почала терпнути. Я можу грати хвилин із двадцять, не більше. Кажуть, проблема з хребцями. Тож я тепер не працюю.

Але, чоловіче, мені не дає спокою історія, яку він розповів мені про себе й ту жінку. Тому щовівторка ввечері я беру свою дудку і граю мелодію, присвячену колись йому. Граю тут, сам для себе.

І чомусь, граючи, завжди дивлюся на його подарунок — на оцю світлину. Є щось у ній. Не знаю що, та, поки граю, я не можу відірвати від неї очей.

Отак і стою тут, у сутінках. Моя старенька дудка ридає, а я граю й граю для чоловіка на ім’я Роберт Кінкейд і жінки, яку він звав Франческою.

Роберт Джеймс Воллер живе на віддаленому ранчо в пустельних горах Техасу. Захоплюється письменництвом, фотографією, музикою, економікою та математикою. Раніше викладав в університеті. Його роман «Тисяча сільських доріг» — епілог до «Мостів округу Медісон» — став бестселером за версією газети «Нью-Йорк таймз».