Десь там, на тому боці річки, раптом заржав коняка, й Катерина здригнулась, обірвавши невеселі свої думки. Перед нею відразу ж промайнули пильні темні очі, що якось дивно подіяли на неї того дня, коли вбили Миколу. Дивні очі. І дивляться дивно, мов у саму душу намагаються зазирнути, щоб побачити й розгадати найпотаємніше.

Кінь заржав уже близько, й наступної миті він, той скажений панський коняка, влетів на галявину біля річки, навпроти тієї верби, під якою стояла Катерина. Вона відчула, як здригнулося серце, коли очі уздріли темноволосого наїзника… Непомітна серед гілля старої верби Катерина, мов причарована, дивилась на те, як пан Криштоф зістрибує на землю та йде до води. У Катерини перехопило дух! Який же він високий, вищий за батька та Миколу, а плечі які широкі!

Ляснувши тварину по лискучому боці, пан підійшов до води, опустивсь на коліна, метнув оком на коня, який жадібно припав до води ліворуч, потім набрав у пригорщі водиці та хлюпнув на своє засмагле від жаркого сонця лице. Потім набрав ще, але вже хлюпати не став, а почав жадібно пити. Катерина, майже не дихаючи від якогось дивного почуття, видивлялась на могутню панову постать. Ось він набрав іще пригорщу, нахилив чорняву голову… І Катерина відчула, як забухкотіло серце, як дух зробився важким, а тіло – мов хтось залоскотав. Бо на якусь безглузду, неймовірну мить вдалося їй, що то вуста панові не води торкаються, а її шкіри, її дівочих вуст.

Ця думка, така зухвала та грішна, так налякала її, що вона зробила крок назад, мотнувши гілля.

Пан Криштоф відразу ж підняв голову.

Катерина завмерла, боячись навіть дихнути. Відстань між берегами в цьому місці була такою короткою, що вона змогла розгледіти подив у темних очах пана. Подив та ще щось, звабливе та незнайоме, від чого вона ледве втрималась на ногах. Пронизливі, уважні карі очі наполегливим поглядом уп’ялися в збентежені золотаво-зелені, немов тримаючи в нерухомості самою лиш силою того погляду, який лякав її, просту кріпацьку дівчину, й вабив до себе, вабив із невідпорною, якоюсь чаклунською силою.

Та ось заржав, тикнувшись у панське плече, кінь. І чари розвіялись. Катерина, налякана та збентежена, стрімко обернулась і відчайдушно дала драла вгору, на пагорб, до села. Що ж це на неї найшло? Ще за Миколою не встигли сльози просохнути, а вона вже на інших заглядається. Та ще на кого? На пана власного?

Господи помилуй!

Увесь час, поки бігла вона на пагорб, як та молода кізочка, напруженою спиною відчувала палаючий, невідступний погляд пронизливих панських очей.

Час здатен загоїти найстрашніші, найболючіші рани. Він тече собі поволі повз тебе, проходить, і тут-таки, невидимо для тебе, лікує тебе, гоїть рани. Так було й з Катериною. Перші дні було ще дуже важко. Згадки про Миколу ставали перед очима постійно, а тієї ночі, коли його поховали, вона взагалі не могла заснути. Як тільки потушила мачуха каганця, так і з’явилося в чорній темряві те страшне, жовтувато-земляне лице. Катерина вся затрусилась, але навіть не пискнула, бо знала, що жалості від мачухи за такі витівки не дочекається. Так і лежала, завмираючи від страху, та потім не втрималась, підвелася, помацки віднайшла Яринин закуток, відчуваючи, як колотить усю, наче в пропасниці.

– Ярино, – зашепотіла гарячкувато, намацуючи тепле та пружне тіло невістки. – Ярино, прокинься!

– Га? – відгукнулась Ярина зі сну, та так голосно відгукнулася, що з печі щось забубоніла мачуха.

Катерина охопила себе тремтячими руками.

– Ярино, зле мені, – відповіла вона тихо, ледве вбачаючи в темряві неясну постать в сорочці, що сідала на рядні.

Ярина напомацки вхопила її холодну руку своєю теплою, аж гарячою долонею й тривожно відгукнулась:

– Що таке?

– Микола… Микола перед очима стоїть, заснути не можу, – жалібно проказала Катерина.

– То переляк, – ахнула Ярина й підвелась на ноги. – Ти мерця налякалась, у мене мати така, ще змалечку. Так бабуся змушувала в піч заглядати, щоб пройшло. Ходімо!

– Куди?

– До печі.

– Так мачуха…

– Та бодай їй! – з неприязню відповіла Ярина й потягнула Катерину по світлиці. Запалила каганця та навіть бровою не повела, коли з печі озвалася мачуха.

– І чого це вам, вражим дочкам, оце серед ночі не спиться? – просичала вона, в напівтемряві виблискуючи злим поглядом. – Чи ви за день не наробились?

Ярина відхилила заслінку в печі.

– Катерині Микола ввижається, – знехотя буркнула вона, відхиляючи заслінку ще ширше.

– Треба було менше по похоронах вештатись, – зашипіла Мальчиха, звішуючи ноги з печі.

– Помовч, Килино, – втомлено простягнув із печі батько. Катерина кинула на нього вдячний погляд і здригнулась, коли Ярина вхопила її несподівано міцною рукою та потягнула до печі.

– Ось, заглядай у саме нутро!

Катерина недовірливо поглянула на неї.

– А це допоможе?

– Допоможе. Давай, не дратуй свекруху.

Катерина слухняно зазирнула в темне черево потухлої печі, не надто довіряючи цьому забобонові. На неї відразу ж дихнуло теплом і попелом, а там, усередині цієї цілковитої темряви, знов уздрілося те страшне лице Миколи, лице не того Миколи, якого вона знала все життя, а те, із домовини, лице зовсім незнайомого Миколи. Катерина закричала, закричала так страшно та пронизливо, затремтівши усім тілом, що відразу ж попросиналися діти й закричали слідком за нею, але Катерина не чула нічого, тільки трусилась, навалившись на Ярину.

– Геть сказилась, – гадюкою шипіла десь поряд мачуха, щось лайливо вигукувала баба Ганка, а Катерина, змовкнувши, билася тепер у руках батька, – Ярина побігла до сина, який прокинувся.

– Що у вас тепер сталося? – невдоволено запитав Назар, висунувши голову зі свого кутка.

Килина плюнула собі під ноги.

– Катрі той Галушка ввижається, – огризнулась вона, – бодай його й на тому світі нечиста сила забрала!

– Килино! – гримнув батько.

– А що Килино? – визвірилась вона у відповідь. – Повіз сам її до того клятого блазня, який і померти по-людському не зміг, і що дістали? Я сама весь день повітку мазала, поки вона на поминках гуляла, а тепер ще й уночі спокою не дає. Пити треба було менше!

– Вона ж не пила!

– Ага, розкажи! А від чого галас увесь цей, як не від горілки?

Ще з годину полаявшись, Мальки нарешті заспокоїлись, затихли та поснули. Заснула й Катерина, заснула, бо батько полишив біля неї жевріти жовтуватим вогником каганець.

Наступного дня мачуха потягнула її до баби Лаврінівни, щоб та вилила переляк. Баба щось пошепотіла, воском вилила й допомогло. Ще декілька ночей лягала вона з каганцем, а там і без нього стала засинати.

Так минув тиждень. Домна все чахла, блідою зробилася, аж сірою. Вона все більше лежала, а як підводилась, то сиділа коло печі, інколи допомагаючи кришити овочі на борщ, то дітей голубила, які так налякалися її хворобою, що декілька днів і не грались, а тільки все частіше притулялись до матусі.

Килина спочатку мовчала, тільки дмухала та сопла невдоволено, кидаючи на Домну такі погляди, що в Катерини кров у жилах застигала, і думала вона, що не втримається мачуха довго, знов почне точити Домну. Та й справді. При Назарові вона помовчувала ще, а як той ішов у поле з батьком і Василем, який повернувся, так і починала помалу заводити сварки, й удвох із бабою Ганкою точити Домну. Та відмовчувалась, а потім не витримала, й усе пішло по-старому.

Катерина в такі хвилини намагалась тікати з хати, гребтися на городі, аби не чути отих сварок, не бачити отого зла.

Так минав час. У клопотах, у роботі забувався поволі біль сердечний за Миколою, слабшала туга. Про пана думи гадати Катерина собі забороняла, гнала спомини про ту зустріч на березі, мов мачуха докучливих жебраків і старців геть із двору. Але ввечері вони все одно поверталися, ті згадки, й знову, й знову згадувала вона той погляд, яким приворожив її пан. І солодко їй було від тих думок, і гірко… Бо хто був він, а хто була вона? Він – граф, ясновельможний пан, а вона – убога дівчина простого, навіть не козацького, роду, яка належала йому своєю кріпацькою душею. І, певне, слушно казав дід Шуляка, що для одного вона була потрібна йому – побавитися й викинути. А ти потім хоч у Кагамличку кидайсь, хоч зашморг на шию вішай. А хочеш, терпи знущання мачухи й односельців і колиши колиску з панським байстрям. Та такої долі Катерині не кортіло. Тому й гнала вона думки про вродливого пана й ховалася в кущі, ледь зачувши ржання його лютого коняки.