Бориси, чимале мальовниче село, розкинулось своїми білими хатами-мазанками на невеликому пагорбі, під яким сіро-блакитною стрічкою протікала річка та стежка, що вела від річки до села, йшла різко вгору. Катерина, тамуючи дух, спостерігала, як важко підіймається Назар із Домною на руках, як його міцні ноги ковзаються в рідкій багнюці, з’їжджають назад, але він уперто пнеться наверх, і маленькі рученята дітей чимдуж підтримують його. А дощ вже майже вщух, і лиш подеколи легкі дрібні краплі торкалися лиця. Гроза гарчала вже десь із боку Дніпра, відходячи від Борисів та забираючи з собою низькі темно-сірі хмари, спалахуючи на заході яскравими блискавицями.

– Жива? – тихо з острахом запитала Катерина, коли Назар урешті подолав непокірливий відрізок стежки й наблизився до неї.

Він похмуро поглянув на неї та ледь помітно хитнув головою:

– Жива.

Із мовчазною вдячністю Пречистій Катерина перехрестилась, поглянувши на бліде, аж посиніле лице Домни, на якому різко чорними ниточками виділялися брови та густі вії.

– До баби Лаврінівни збігай, – схриплим від хвилювання голосом попрохав Назар Катерину й нетвердою ходою попрямував додому, тримаючи міцно свою дорогоцінну ношу, а Андрійко з Настунею бігли поряд, розбризкуючи маленькими ніжками багнюку навкруги й тримаючи батька за широкі штани.

Вони пішли, а Катерина стояла, замислившись про те, як усе-таки міцно кохає Назар Домну й чи доведеться їй самій знайти таке кохання, чи відчує вона колись такі самі сильні почуття. Потому, зітхнувши, побігла в протилежний бік села, до хати баби Лаврінівни, знатної знахарки на селі, яка могла вилікувати майже все.

Мінлива травнева днина. Тут тобі поночі було, лив дощ і задимав холодний, неласкавий вітер, а відійшла непогожа година – уже й сонечко виграє та пригріває зовсім по-літньому. Так було й тоді, коли Катерина привела до батьківського двору бабу Лаврінівну. Суха, висока, з продовгуватим зморщеним лицем баба рухалася легко, мов молодуха, – не вона ледь поспівала за Катериною, а Катерина, босоніж сковзаючи по багнюці, що підсихала, насилу встигала за знахаркою, яка впевнено та широко сягала ногами в жовтих сап’янцях. Дорогою вони йшли мовчки й у речі одна з одною не заходили. Лаврінівна тільки щось харамаркала собі під довгого тонкого носа, час від часу важко, навіть гірко, зітхаючи.

У хаті було тривожно, неспокійно. Мовчазною тінню стовбичила коло печі, схрестивши руки на персах, мачуха, раз по раз зиркаючи спідлоба то на бліду Домну, яка лежала на лаві, то на Назара, що застиг поруч у головах. По хаті метушилась Ярина, а батько гойдав колиску з Микиткою. Збившись докупи, діти визирались наляканими оченятами на матір і голосно боязко плакали. До хати увійшла баба Лаврінівна, чемно з усіма привіталась і рішуче попрямувала до Домни. Нахилилась над нею, щось зашепотіла, потім кинула занепокоєний погляд на її зелену спідницю, й Катерина, яка чаїлася біля дверей, похолола, уздрівши, що спідниця Домни вже почервоніла від крові.

Лаврінівна озирнулась.

– Вам, хлопці, нема роботи в дворі, що ви в хаті, як баби, повсідались? Виходьте, немає тут на що оку чоловічому дивитись.

Батько мовчки піднявся й попрямував у сіни, похмурим поглядом окинув мокру й пригнічену Катерину та вийшов геть. А Назар усе зволікав, із сумом і болем дивлячись на дружину.

– Що буде з нею, бабусю?

Лаврінівна зітхнула.

– Що Всевишній дасть, те й буде. Та ти йди вже, не заважай мені, не люблю я чоловіків у себе під ногами.

Назар повернув аж почорніле від хвилювання лице й наткнувся поглядом на матір. Примруживши свої карі материнські очі, він процідив скрізь зуби:

– Моліться, мамо, щоб Домна зосталася живою. Інакше не буде у вас більше старшого сина.

Мальчиха зблідла, ухопившись широкою долонею за серце, але змовчала, з болем дивлячись на сина. Назар же нічого більш не промовив, повільно попрямував до дверей, та Лаврінівна зупинила його:

– Дітей візьми, – прошепотіла вона й одразу ж спохмурніла, бо на лаві протяжно застогнала Домна. Назар напруживсь, усім своїм виглядом показуючи, що йти не хоче. – Йди, йди, не барись, – прикрикнула на нього баба, й він нехотя поплентав з хати, забравши на руки двох менших діток, які все плакали й плакали.

У хаті відразу зробилося тихо, як у церкві під час відправи, тільки слабеньке хникання Микитки порушувало ту тишу. Захолонувши, припавши щокою до одвірка, Катерина мовчки стояла біля дверей, дивлячись на те, як баба Лаврінівна оглядає Домну, хмурить довгасте лице й щось сердито шепоче під носа.

– Що там із нею, бабусю? – нарешті не витримала цієї напруженої тиші Ярина. – Дитинча…

– Утратила вона своє дитинча, видно, добре вдарилась об землю, – важко зітхнула баба Лаврінівна. – Нічого тут вже не подієш. Мене інше непокоїть. Кровотеча в неї сильна, як би не померла, – прошепотіла бабця, й темними очима швидко скинула на застиглу Мальчиху. Потім глянула на Катерину. – Біжи, доню, наноси води та затопи піч, щось уже зробимо.

Катерина, як була, у мокрій сорочці, кинулась надвір до коромисла та відер, пошепки благаючи Бога врятувати Домну.

Біда темними крилами оповила вбоге обійстя Гната Малька. Тихо було та незвично. Діти вже не бігали й не гралися галасливо, немов ті налякані пташенята, вони сиділи на призьбі та визиралися великими заплаканими оченятами. Баба Лаврінівна пробула в них до пізнього вечора й таки спинила кровотечу в Домни. Проте та була така слабка та квола, що похмурий і боязкий вираз ніяк не сходив із темних очей баби.

На Назара страшно було глянути. Серце краялось Катерині, коли бачила вона, як він, нещасний і засмучений, недвижимо сидить на призьбі. Трішки ожив Назар лиш тоді, як Лаврінівна вийшла з хати й уже повільно почалапала додому. Він скочив із призьби, мов осами пожалений, і кинувся в сіни, а за ним сирітливими курчатками побігли діти. Катерина ж тільки зітхнула й пішла за ворота заганять вередливого півня. Той квоктав і вперто тікав до сусідського тину, допоки Катерина не розлютилась та не вхопила товстого кілка. Вона підняла руку й хотіла жбурнути його в кущ пишної рожевої троянди, за яким сховався капосний півень, як її зупинив тихий голос, що почувся зовсім поряд.

– На добривечір тобі, Катруню!

Катерина опустила руку з кілком і повільно обернулась. Перед нею в темно-рожевому світлі призахідного сонця стояв Микола. Його волосся, руде саме по собі, полум’ям палало навпроти останніх променів сонця, що хилилось на спочивок, худі щоки ледь помітно червоніли, а сірі очі дивились винувато та присоромлено. Високий, широкий у плечах і змужнілий, він височів над нею, як ясень над калиною, весь пашів силою чоловічою, яка вгадувалась у різких рисах видовженого обличчя, у пильному погляді… І Катерина притихла, в дві оці дивлячись на парубка й намагаючись побачити в ньому того, хто здужав би добудитись її серця, зворушити його. Дивилась, шукала… але не бачила й не знаходила. Перед нею стояв просто Микола, той руденький хлопчина, який смикав її за чорні коси, дражнився, червонів і пригощав горішками та маминими медяниками, який завжди, з самого раннього дитинства, був як брат. Мо’, саме це й заважало їй розгледіти в ньому чоловіка, якого б змогла вона покохати. Так покохати, як Домна кохала Назара, щоб і лице, й очі світились, горіли самим цим коханням. Та, мабуть, не судилося…

Катерина зітхнула, і Микола, стлумачивши те зітхання по-своєму, нахмурив темно-руді брови.

– Ти ще ображаєшся на мене, Катеринко?

– А як ти гадаєш? – обізвалась Катерина. – Наговорив мені всього образливого, навигадував…

– Що ж я міг подумати, коли біля берега побачив вас із сотником, який тримав тебе своїми жадібними лапами? – із запалом проказав Микола. – Та я ледве втримав себе під тією вербою, щоб не кинутись на нього та не розбити його розгодовану мордяку.

Катерина заблимала очима.

– Миколо, невже ти приревнував?

Рум’янець на його щоках зробився ще яскравішим.