За спиною знову зойкнула Ярослава, чоло ж Кравецького спохмурніло ще більше, і він відповів:

— Можеш не хвилюватись, Ганнуся не завдасть тобі більше клопоту. — Він деякий час мовчки дививсь на Галину, потім поглянув на дружину й рішуче додав: — За тиждень я відвезу дочку до брата в місто — нехай охолоне.

— Микито! — голосно, налякано й, у той же час дещо розгублено, вигукнула Ярослава, а Галина ледь встояла на ногах від почуття полегшення і знову вхопила Кравецького за руку.

— Дякую, Микито Яковичу, дякую!

— Йди вже та заспокойся, — трохи сердито пробурмотів той, і Галина, сяйнувши невпевненою вдячною посмішкою, попрямувала до свого двору, відчуваючи, як оживає в ній надія, а разом з нею оживає й весь світ, що було вже погас і геть стемнів, засліплений чорним маревом несамовитих ревнощів. І хай він не кохатиме, то нічого, її палкого кохання вистачить на двох, головне — ця дівка щезне з його очей.

Повернувшись до свого двору, вона краєм ока вхопила струнку постать Ганни, яка пробігла біля їхнього тину, голосно грюкнувши своєю хвірткою. Завмерши біля старої, геть висохлої вишні, Галина напружено спостерігала, як ненависна розлучниця увірвалась до хати, а майже слідом за нею попрямував і Кравецький, відкинувши роздратовано руку Ярослави, яка теж рушила туди, плачучи та крадькома хрестячись.

Галина застигла на місці, розуміючи, що зараз усе має й вирішитись. Уп’явшись похололими пальцями у висохлий стовбур старого дерева, вона широко розплющеними застиглими очима вдивлялась у зачинені сінешні двері сусідньої хати, закликаючи, волаючи до неба, аби клята Ганна не взяла над нею верху та не вмовила батька дозволити зостатися в Пирогах.

Раптом десь поряд заскрипіла хвіртка, і Галина здригнулась, відірвала погляд від сусідньої хати та глянула на чоловіка, котрий прямував до порога з похмурим обличчям. Не помітивши її, Павло зупинився біля порогу та так і завмер, напружено вдивляючись у білу стареньку хатинку. І за мить, немов у відповідь на його жагучий погляд, двері тієї хатини відчинились, й у темному отворі забіліло округле лице Ганни. Вона рвонулась було на вулицю, але побачила Павла і завмерла на порозі. А Галина, відчуваючи, як повільно згасає в ній радість, подивилась на Павла. На його обличчі застигла пристрасть і ще щось, чого вона не бачила на ньому ніколи, бо навіть у часи подружньої близькості не дивився він так на неї, як дивився зараз на Ганну. Від побаченого рана, що майже ніколи не гоїлась у серці, допікала ще сильніше. Захлинаючись сухим, нечутним плачем, до болю вп’явшись занімілими пальцями в грубу вишневу кору, ледь тримаючись на ногах, Галина вдивлялась у чоловікове обличчя, на якому квітло захоплення іншою, а у неї всередині все волало, охрипало від крику: «Йому вона, Ганна, потрібна, а я ні!»

Ганна, зачувши голос батька, відступила від порогу і стрімко зачинила за собою двері. А Павло, зітхнувши, опустив голову і зайшов до хати. Він не помітив худорлявої постаті дружини, що причаїлась біля стовбура старої вишні. А вона ще довгенько стояла так, дивлячись перед собою застиглим поглядом, не відчуваючи нічого, окрім бурхливої, невпинної хвилі ненависті, що підіймалась із самих глибин її єства, заповнюючи серце та переливаючись через край. Ненависті, густо замішаній на болю та стражданні зрадженої жінки. Ненависті, котра змусила її розтулити занімілі вуста та випустити із себе прокляття.

— Будь ти проклята, Ганно! Будь же ти проклята!

Зачинивши двері та повернувшись до великої кімнати, Ганнуся стала біля дверей, з мовчазним докором вдивляючись у похмуре закам’яніле обличчя батька, що сидів біля столу, не зводячи з неї важкого, невдоволеного погляду. Мама безмовною тінню завмерла поряд, й по тому, як ледь помітно ворушились вуста, Ганнуся здогадалась, що та молиться. Молиться, аби татко не впав у лють та не підняв на Ганнусю руку. Сама ж Ганнуся батька не боялась, бо ще ніколи не бив він її — лаяти лаяв, але не бив.

— Сядь, Ганно, — порушив напружену тишу хати досить спокійний голос Микити. Але Ганнуся і не подумала сідати.

Вона лише вперто задерла голову.

— Я постою.

— Краще сядь.

— Мені на ланку повертатись скоро!

Микита звузив очі.

— Про ланку можеш забути, — так само тихо та спокійно промовив він, а Ганнуся відчула, як по спині проповзли мурашки недоброго передчуття. — На цю роботу свою ти вже не повернешся, можеш бути певна. Чи тобі замало того, що накоїла, осоромила нас перед усім селом…

Ганнуся аж підстрибнула.

— А що я такого накоїла? — ображено вигукнула вона. — Ви, тату, наслухались Галчиних пліток, їй вірите, а доньку рідну ладні брудом полити? А хіба ж моя провина в тому, що привабила я того Гребенка, хіба я просила його про те? І що ж мені тепер лице хусткою обв’язати чи по селу не ходити?

— Не знаю я, що там між вами трапилось, — похмуро обізвався батько, — але мені тут сорому не потрібно! Чи думав я, що доживу до такої години, коли до мене прибіжить сусідка, звинувачуючи мою доньку в перелюбі з її чоловіком? Ні, не потрібно мені таке. — Микита помовчав, а потім рішуче додав: — За два дні відвезу тебе до міста, до дядька Данила, нема чого тут тобі Гребенку цьому очі мозолити.

Ганнуся застигла, зневірливо вдивляючись у похмуре лице татка. Дядька Данила, завжди мовчазного, а тим більше його сварливу дружину Ганнуся не надто любила, а щоб жити поряд з тією набундюченою тіткою Глашкою…

— Ні, тату, я нікуди не поїду, — прошепотіла вона, захитавши головою і зробивши крок назад.

Батько нахмурився ще більше.

— Ні, Ганно, поїдеш, інакше не батько я тобі, — заперечив він, і в його спокійному голосі Ганнуся зауважила ледь помітний гнів, ще прихований, але вже досить відчутний. І ще щось, ледь вловиме, ледь помітне, змусило Ганнусю проковтнути всі слова заперечення, що вже рвались з її вуст, та придивитись пильно до таткового обличчя. Він і раніше сварив її за пустощі, за якісь провини та непослух, але такого виразу на його обличчі вона ще не бачила. Та то було дитинство, провини були незначними, дитячими, а зараз… зараз все по-іншому. Те, що йому наговорила про них з Павлом Галина, вже не було ані дитячими пустощами, ані дріб’язковою провиною, за яку тато посварить-посварить, далі й заспокоїться, забуде. Відчуття того, що ось саме в ці хвилини її дитинство минає, йде від неї назавжди, було таким гострим та несподіваним, що Ганнуся аж похитнулась, раптом знесилившись та прихилившись до стіни. І здавалось їй, що очима тата, гнівливими та осудливими, дивиться на неї зараз оте доросле життя, про яке вона мріяла і до якого прагнула всі останні роки.

— Ганнусю, донечко, що з тобою? — пролунав мов здалеку голос мами, й за якусь мить відчула вона, як торкаються її та обіймають лагідно теплі натруджені материнські руки. Зовсім як у дитинстві. У дитинстві, якому не судилось уже повернутись. — Ганнусю, ти чуєш мене? — знову наполегливо запитала мама, і дівчина кволо посміхнулась.

— Чую, мамо, чую. Все гаразд, просто щось у голові запаморочилось.

Мама поглянула на Ганнусю якось дивно, з незрозумілим острахом, і посміхнулась, трішки боязко, але ніжно та лагідно, мов намагаючись пом’якшити ласкою своєю різкі, образливі слова татка, а потім взяла Ганнусю за руку.

— Ходімо, донечко, ходімо до кімнати, ти ляжеш, трішки перепочинеш, а то он як зблідла, а я тобі потім борщику наллю, ряжанки свіженької, а вже тоді ми з батьком спокійно все обговоримо, — ласкаво приговорювала мама, підштовхуючи Ганнусю до кімнати та кидаючи на чоловіка застережні погляди. Той сидів біля столу мовчки все такий же похмурий та замислений. Ганнуся розуміла, що він свого не полишить. Надто впертою була вдача Кравецьких, Ганнуся це добре знала, по собі знала. Вона дозволила мамі відвести себе до кімнати, де майже впала на ліжко, і байдужим поглядом втупилась у побілену стелю. Мама примостилась поряд, мовчки погладжуючи її натомлені руки. Заговорила вона тільки тоді, коли за батьком грюкнули сінешні двері й вони залишились у хаті самі.