— Ганнусю! Ганнусю!

Голос, що пролунав за спиною, був таким несподіваним, що вона аж спіткнулась, а потім повільно обернулась. За її спиною стояв Гребенко.

Серце тільки на якусь мить схвильовано відгукнулось на несподівану появу сільського агронома, а потім стихло, поступившись спокоєм.

— Здоров була, Ганнусенько, — вишкірився у сліпучій посмішці Гребенко, і їй здалось, що ще мить і він кинеться до неї, аби вхопити в свої міцні обійми — це бажання відверто горіло в його очах — але він втримався, тільки взяв її за руку, стиснув міцно в своїх долонях.

— Як… як ви знайшли мене? — нарешті змогла запитати Ганнуся, не спускаючи з нього здивованого погляду.

Гребенко засміявся.

— Та Митька вмовив насилу, щоб розказав, куди тебе з Яковичем відвозив. Упертий він та й батька твого боїться, але все одно сказав, дай йому здоров’я.

Ганнуся помовчала. Вона б мала радіти, але радості не було. Зовсім нічого не було, вже ніяких почуттів до нього, переболіла, певне.

— Не треба було вам приїжджати, — сказала вона тихо, висмикуючи руку з його долоні та відступаючи на крок назад.

Він нахмурив брови.

— Чому?

Ганнуся зітхнула, а потім прошепотіла:

— Галина…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Тебе все ще хвилює ця клята Галька?

— Звісно що хвилює. Вона ж ваша дружина.

Павло помовчав, важко дихаючи та кидаючи на Ганю виразні, палкі погляди, у яких яскравим полум’ям горіла пристрасть, а потім промовив:

— Ганю, я багато думав увесь цей час, що тебе не було в Пирогах, думав за життя своє, котре зіпсувала ця жінка, і зрозумів, що мені просто набридло, набридло мучити себе, проживаючи з нею найкращі дні свого життя. — Він помовчав, а потім рішуче випалив: — Я так більше не можу, серденько, я йду від Галини.

Ганнуся застигла.

— Як… йдете?

Він усміхнувся.

— А ось так, просто йду геть від неї, йду до тебе, Ганю, куди б ти мене не покликала за собою.

— Але… але ж це неможливо, — ледь чутно вимовила Ганнуся, відчуваючи, що немає в неї радості від цих його слів.

Павло кинув на неї гострий погляд.

— І чому ж це неможливо?

— Діти… Петрик і ненароджене дитя…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Ганю, я благаю тебе, досить. Я ж від дітей не відмовляюся, буду їм завжди допомагати, підтримувати, але зрозумій одне — я більше не можу жити з Галиною. Ти не знаєш, яка то мука проживати з нею кожен день, яке то пекло терпіти її дурний характер. — Він знову взяв її маленьку ручку в свої великі долоні й ніжно погладив. — Не супереч мені, Ганю, я все одно тепер від свого рішення не відступлюся. Я і до Пирогів більше не повернуся, приїхав сюди з речами, є в мене в місті один товариш, поки в нього поживу, а там на роботу влаштуюся, і піде в нас життя. — Павло всміхнувся Ганнусі, та вона на усмішку не відповіла. — Ну ж бо, Ганнусю, що ж ти мовчиш? А чи не рада?

Вона кинула на нього розгублений погляд.

— Не рада, — прошепотіла чисту правду, бо й справді не була рада з того, що Гребенко покинув Галину.

Гребенко недовірливо звузив очі.

— Ганю, що ти таке кажеш?

— Правду.

— Та яка це, в дідька, правда? Я летів сюди, уявляючи, як зрадієш ти. Невже для того я все покинув, аби почути ці слова…

— Я вас про це не просила, — перебила його палку річ Ганнуся. — Я вам ще в Пирогах сказала, що не може між нами нічого бути, я не піду на те, аби розбити чужу родину, не так вихована, ви вже вибачте мені.

— Ти сама не знаєш, що говориш, — заперечив Гребенко, похитавши головою. — Я розумію, ти здивувалась, усе це так несподівано, але я згоден почекати, дати тобі час, аби ти звиклась, оговталась…

Він не договорив, тому що сонливу ранкову тишу двору порушило гарчання мотору й у двір повільно вкотилась велика чорна автівка. Ганнуся вмить впізнала її, ту, під колеса якої ледь не втрапила в перший день свого приїзду. Перед очима враз виникла висока та ставна постать у формі, пронизливий та пильний погляд уважних темно-сірих очей під стрімкими чорними дужками брів, і серце стислось. Її рука так і зосталась в долонях Павла, коли машина м’яко загальмувала на відстані двох чи трьох кроків від них. Ще мить, і задні чорні дверцята відчинились. Застигнувши на місці від незрозумілого та недоречного хвилювання, Ганнуся зачаровано спостерігала, як із темного нутра автівки з’являється він, дядьків сусіда, повільно випростовуючись перед ними з Павлом на повний зріст. Уважні темно-сірі очі за коротку мить охопили пильним поглядом спочатку високу постать Гребенка, потім зніяковілу Ганнусю, їхні переплетені руки…. А Ганнуся затамувала подих, помітивши, як спалахнули ці очі, а дуги брів склались у пряму та невдоволену лінію. Серце пронизливо занило, незрозумілим чином відгукуючись на цей погляд, який не мав би хвилювати її жодним чином, але ж хвилював. За ці два тижні вона не зустрічала його жодного разу, але забути не забувала, згадуючи кожного дня, думаючи про нього. І як напружилась вона, коли днів через чотири дядько завів про нього розмову за вечерею. Тоді вона взнала, що він майор, начальник дядька Данила, живе в квартирі поряд з ними, нещодавно розлучився з дружиною, яка йому зраджувала. Дядько також згадав про відрядження до Києва, в яке він відбув у той день. І ось зараз він, певне, повернувся. Повернувся й тепер стоїть перед нею поряд з Павлом, наче для порівняння. Він не поступався агроному ані вродою, ані статтю. Та й не в тому була річ, а в чомусь іншому, було щось таке в цьому майорові, що притягувало її, вабило наполегливо та зухвало, гасячи полум’я тяжіння до Гребенка.

Дмитро Михайлович знову поглянув на її руку, все ще затиснуту в долонях Гребенка, і щось тінню промайнуло в його очах, щось таке, від чого Ганнуся, мов отямившись, поспіхом висмикнула руку з гарячої агрономівської долоні, краєм ока помітивши, як той нахмурився ще більше та кинув на майора ревнивий погляд.

Витончене обличчя майора торкнула слабка усмішка.

— Доброго ранку, — нарешті привітався він глибоким, мов оксамитовим, своїм голосом, від якого по спині Ганнусі поповзли мурашки якогось передчуття. — А ви, я бачу, додому не повернулись.

Ганнуся кинула на нього швидкий погляд.

— Я… я деякий час поживу в дядька, — нарешті вичавила вона з себе ледь чутно, намагаючись не дивитися на застиглого в напрузі Гребенка.

— Он як, — обізвався майор, і очі його сяйнули, зовсім як того дня, коли вона побачила його вперше. У Ганнусі перехопило подих від цього сяйва його очей. Щось відбувалось між ними цієї миті, щось нове та незрозуміле для неї, таке, чому не завадила навіть присутність Гребенка, що вп’явся в лице майора недобрим поглядом. Він не мав так на неї дивитись, цей ледь знайомий чоловік, але дивився, бентежачи і зачаровуючи. Дівчина ледь помітно зітхнула, коли він нарешті відвів очі, аби взяти з рук свого галасливого водія невеличку валізу. А потім посміхнувся до неї. — Ще побачимось.

Останні його слова пролунали так, що навіть і наївна Ганнуся зачула в них котрусь обіцянку, якийсь відтінок інтимності, щось таке, що стосувалось тільки їх двох і більш нікого. Вона відчула це й відразу ж відчайдушно зашарілась, кинувши погляд на Гребенка — чи й він зачув це? О, він зачув та ще і як зачув, бо вже дивився на неї палаючим злим вогнем поглядом, від якого аж морозно робилось по шкірі. Перед нею стояла інша людина — вже не той щасливий від власної волі Павло, яким він був ще декілька хвилин тому.

Майор Солодов, узявши валізу, пройшов мимо Ганнусі до під’їзду, пройшов настільки близько, що його рукав торкнувся оголеної руки Ганнусі, яка здригнулась від того дотику, мов від удару струмом, вдихнувши в себе ледь чутний аромат чогось незнайомого та приємного. Їхні очі зустрілись поглядами зовсім поряд на якусь коротку мить, і вони, ті темно-сірі очі, мов пронизали її наскрізь своїм вогнем… А слідом поплентався той гомінкий водій, змірявши Ганнусю пронизливим поглядом своїх сірих очисьок.

— І що це за фраєр? — погрозливо запитав Гребенко, не дочекавшись навіть, коли водій зникне в під’їзді. Ганя здригнулась й ледь не зойкнула, коли широка його лапища боляче вхопила її за тонкий зап’ясток і міцно стиснула. Смикнувши, він рвучко притягнув Ганнусю до себе, і зовсім поряд із собою Ганнуся побачила його розлючені, налиті кров’ю очі. Таким вона його ще ніколи не бачила, тільки якось помітила схожий вираз в очах сільського теслі дядька Мирона Войського, коли той застукав свою дружину Варку, гомінку та вродливу молодицю з Броварків, разом із сином селищного голови Тимошем у пшениці за селом. І пам’ятала вона жах та сльози у великих очах Варки, коли та бігла в так-сяк застібнутій кофтині через село до контори, шукаючи захисту, а слідком за нею, майже наздоганяючи, летів розлючений дядько Мирон із сокирою та ревом: «Зарубаю, клята тварюко!» А Ганнуся з подружками дивилась на то дійство і мріяла, аби її хтось ревнував, кохаючи до нестями. Але виявилось, що в чоловікові, охопленому ревнощами, немає нічого гарного, а навпаки, відвертий прояв цього почуття спотворює людину.