— Хочу! — палко та гаряче відгукнулась вона на Ганнусині слова. — Якби ви тільки знали, як я хочу, щоб татка звільнили, що готова прийняти допомогу від будь-кого, не зважаючи ні на що. — Вона помовчала, уважно роздивляючись геть зачервонілу Ганнусю, а потім несподівано вхопила за руку та швидко промовила. — Вибачте мене, я просто бовкнула, не подумавши, перше, що в голову набрело. Не схожі ви на коханку такого випещеного чоловіка, як майор Солодов, ви така простенька, коханки такими не бувають.

Ганнуся вичавила з себе посмішку.

— Дякую.

— Таня! — знову простягнула до неї незнайомка свою худу, тонку, мов палиця, руку з брудними долонями. — Таня Юрченко!

Ганнуся потисла ту руку у відповідь.

— Ганнуся. Тобто Ганна Кравецька.

— Ганнуся пасує більше, — пролунало у відповідь, а очі кольору туману продовжували уважно її вивчати. — Дякую тобі за бажання допомогти та вибач за прямоту, така я вже вродилась, пряма та різка, але мало мені віриться, що зможеш ти його вмовити. Ви з ним навіть не привітались.

Ганнуся поморщилась.

— То ми трішки посварились, — відказала вона, відчуваючи, як знову червоніє. Вона говорила неправду. Не трішки вони посварились, а так, що він і знати її тепер не хоче, навіть не вітається, а вона надумала вмовляти його відпустити батька цієї Тані. І про що тільки думала, коли наздоганяла її з цими словами? Та ні про що не думала, гнана жалем до чужого горя та відчайдушним бажанням допомогти.

— Ганнусю, — прошепотіла Таня, й сльози заблищали у її великих очах, — ти ж навіть не уявляєш, якою я буду тобі вдячною, коли ти зможеш його вмовити. Татко для нас є всім у цьому світі, а якщо його зашлють до табору, то в нього звідти залишиться тільки один вихід — на той світ. А якщо татка не стане, то це уб’є маму, вона й так заслабка з учорашнього дня, до цього теж хворобливою була, а це нещастя її вже геть підкосило. А нас семеро, Ганю, я найстарша, а молодшій Настині взагалі два рочки. Що ж я буду робити, коли татко загине в таборі, а мама помре? Та в мене відберуть їх та по притулках порозсовують, тоді вже, й жах подумати, що буде, ми ж так любимо один одного… — Вона не договорила, сльози градом полились з її очей, і вона заридала, ховаючи лице в брудних долонях.

Ганнуся застигла поряд, не знаючи, що сказати бідолашній, й згадуючи своїх маму, Івасика та батька. Що б робила вона сама, аби з ними трапилось таке нещастя, Ганнуся навіть не знала, про таке страшно й подумати. Ні, вона тепер не відчепиться від Солодова, допоки він не пообіцяє зробити хоч щось.

— Вибач, — прошепотіла Таня, розмазуючи сльози по щоках. — Я рідко дозволяю собі розкисати, адже татко завжди вчив мене бути сильною, бо я старша. А це я просто не могла втриматись.

— Тобі не треба вибачатись за ці сльози.

— Можливо, але я зараз стану такою потворною.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Нічого ти не потворна.

— Потворна, потворна, — зітхнула Таня, — та я до цього вже звикла. Мама ж все зітхає, що мені б погладшати трішки, то, може б, і зробилась привабливішою зовні. Та де тут погладшаєш, коли роботи ціла купа, а їси таке-сяке.

— Ви… ви голодуєте?

— А всякого буває. Татко ж раніше в Успенському соборі такі гарні літургії правив, а як зачинили його, то тепер доводиться перебиватись випадковими заробітками, а воно, знаєш, як коли поталанить: чи пошле Господь копійчину, а ні, то й так якось переживемо. Влітку краще, й городина є, садочок, а от взимку важче, але ми вже звикли.

Вона так спокійно, мов то звичайна справа, розповідала про те, що їхня велика родина іноді голодує, тим часом, коли у Ганнусі мурашки повзали по спині.

— Ой, — мов отямившись, схаменулась Таня, — загомонілась я тут з тобою, а в мене ще обід не готовий, я ж потайки сюди прийшла, бо мама, якби дізналась, то до ліжка мене б прив’язала, а не пустила. То я побіжу.

Ганнуся посміхнулась.

— Біжи. А… — Вона збентежилась, не наважуючись запитати, аби не образити Таню, а потім все-таки прошепотіла: — А у вас є що їсти?

— Є, зараз є. Дякувати добрим людям, у татка останнім часом була робота, то ми з мамою запаслись. Слухай Ганю, а коли ти побалакаєш з майором?

Ганнуся завагалась.

— Напевно, увечері.

— Дякую.

— Та я ж ще нічого не зробила.

— Господь і наміри цінує, — поважно та впевнено відказала Таня, цілуючи Ганнусю в щічку. — Я буду молитись за тебе, аби пощастило.

— Добре.

Сумно посміхнувшись, із надією в очах, Таня махнула своїми незграбними руками, стрімко обернулась й поспішила геть. А Ганна, постоявши ще хвильку, пішла додому, де було тихо та спокійно.

Вона пройшла на кухню, поклала хліб на стіл і скривилась, зачувши важкі кроки дядини в коридорі. Та повільно увійшла на кухню у своєму незмінному строкатому халаті з похмурим лицем та буркнула:

— Хліб купила?

Ганнуся хитнула головою на стіл.

— Купила.

— Сьогодні звариш капусняк, качка в холодильнику. Але стривай, — зупинила вона Ганнусю. — Спочатку розмова є.

Ганнуся зітхнула, нічого доброго та розмова не віщувала.

— Ну, давай, зізнавайся, — прошипіла тітка Глашка.

Ганнуся відступила назад.

— У чому зізнаватись?

— А як ти вкрала в сестри нареченого.

— Якого нареченого?

Сіро-зелені очі тітки Глашки погрозливо заблищали.

— А от дурненьку з себе не вдавай, усе ти розумієш, по очицях бачу. Ну, кажи, тихоне, як змогла причарувати Дмитра Михайловича?

Ганнуся відсахнулась.

— Та нікого я не причаровувала.

— А не бреши, — просичала дядина, кинувши на неї ненависний погляд. — За зовсім сліпу мене тримаєш? Думаєш, не бачила я, як він очима поїдав тебе увесь вчорашній вечір і як ти кидала на нього заманливі погляди. А про що в коридорі домовлялись? І за що він тобі коштовну річ подарував, не по-братськи ж і не з доброти душевної?

Ганнуся підняла голову.

— То ви вже в нього запитайте.

— Пащекуєш? І не соромно тобі, прийшла в наш дім і за спиною пакостиш, у сестри щастя відбираєш. Гадаєш, що я таке стерплю?

— Ваша справа.

— Рота закрий! Я багато чого могла б тобі вибачити, але ось цього не вибачу ніколи, — мов виплюнула слова тітка Глашка, аж бризнувши слиною.

А Ганнуся, у якій повільно почало закипати роздратування, не витримала, виказала все, що так і просилось на язика.

— Даремно ви за тим майором пропадаєте, — зухвало вигукнула вона, — не потрібен він вашій Дарусі, їй отого гуцула Прокопенка подавай, вона за нього мені, мов кішка, ледь очей не повидряпувала.

У дядькової на мить і подих перехопило від цих слів.

— Та як… як ти можеш таке казати? — прошипіла вона, хапаючись за серце. — На мою Дарусю?

— Я кажу правду.

— Та щоб ти була пощезла зі своєю правдою! Ніколи я, чуєш, ніколи не дозволю, щоб моя ясна зоренька побралась з цим волоцюгою, з цим бабієм, який швендяє по місту, як кобиляча душа, промотуючи все до останнього карбованця. І куди він її поведе, до себе в гуртожиток смердючий, де таргани та блощиці бігають, а з меблів тільки погнуте сітчасте ліжко?

Ганнуся знизала плечима.

— Дарина сама такого покохала.

— А щоб же ти, вража дівко, й не дочекалась такого мого горя. Що, кортить спекатись Дарусеньки, аби самій прибрати до рук Дмитра Михайловича? А не вийде, я тобі цього не подарую. Нехай Данило що хоче каже, а ти в нас жити не будеш, я тебе вижену зі своєї хати. Сьогодні ж напишу твоєму батькові, цьому нещасному злидарю, щоб приїжджав за тобою, бо на вулицю викину.

— Тут дядько Данило господар.

— А ти мене своїм дядьком не пужай, то я ще терпіла тебе, підкорялась йому. А от тепер терпець у мене увірвався, я вам усім покажу. — Вона помовчала, важко дихаючи та зле поглядаючи на Ганнусю, а потім махнула рукою. — А тепер йди з моїх очей, я сама обід приготую.

Ганнуся пішла до своєї кімнати, не знаючи, чи вже радіти з того, що скоро повернеться додому, а чи ні. А заважав тій радості Дмитро, від якого вона мала поїхати. Чи побачить вона його колись знову, а чи ця розлука буде вже назавжди? Не знала вона того й відчувала, як болісно стискається серце від однієї думки про те, що вже ніколи не побачить Дмитра.