Ганнуся похмурим поглядом подивилась їй у спину й схилилась знову над своїм рядком. Гребенка вже не було ніде видко, що зараз її навіть втішило. Чого-чого, а от пліток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсім не полюбляла, і слова Надьки вразили її сильніше, ніж здавалось би. Дівчина раптом зрозуміла, що не її шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якої всі глузували і якій водночас усі заздрили. Але якщо стане відомо, що агроном покохав її, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неї, Ганнусі. А чи вартий він того, цей Гребенко?

Ганна вже й не знала, що думати.

— Узявся він на мою голову, — прошепотіла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила ці недоречні зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостій вечора, вправно зістрибнувши біля свого двору з причепа великої машини та уникнувши зі сміхом жадібних рук Митька-водія, який не встиг вискочити із кабіни. Помахавши дівчатам, Ганнуся обернулася, підійшла до воріт й, узявшись за дерев’яну хвірточку, раптом відчула, як до спини хвилею холодної води діткнулося щось чуже, недобре та зле. Завмерла, і, вчепившись зимною рукою в старе дерево хвірточки, вона повільно обернулася й здригнулась усім тілом, наштовхнувшись поглядом на палаючі неприязним вогнем чорні очі.

Навпроти двору, на вузькій смужці стежки, що вела до городів, зловісною тінню стояла Галина Гребенко.

Вона стояла мовчки, але вся її постать, невисока на зріст та хворобливо худа, вдягнена у стареньку вицвілу ситцеву куцу сукенку, пов’язана темним фартухом, видавала внутрішню напругу та неприязнь, а очі… Зазирнувши в них, Ганнуся відчула, що Галина знає, знає якимось чином, що Павло саме її кликав серед ночі.

Ганнусі раптом зробилося ніяково, і вона опустила очі.

— Доброго вечора, Галю, — пробурмотіла, відчувши два протилежні та несхожі між собою почуття: переваги над цією убогою жінкою, чия сірість зовсім не личила Гребенку, і провини, що десь глибоко заворушилась у ній, за те, що приваблювала її чоловіка, відкидаючи думки про те, що й у Галини можуть бути почуття до нього, що ця занадто худорлява та галаслива жінка теж його кохає, можливо, навіть до божевілля.

Галина сяйнула у відповідь холодом очей.

— Доброго й тобі вечора, Ганнусю, — досить непривітно відгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася від тону, котрим було названо її ім’я. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неї, Ганнусю, зачмарено закохався її Павло. Знала й ненавиділа її за те, ой як ненавиділа. — Павла мого не бачила? — нібито й спокійним голосом запитала Галина, але Ганнусі раптом здалося, що та її ударила, ударила силою своєї ненависті.

Блакитні очі спалахнули у відповідь.

— На полі бачила твого Павла, — відповіла вона, уже не відчуваючи добрих почуттів до цієї жінки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркає з такою ненавистю.

Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увійшла в двір з високо піднятою головою. Її босі ноги, запилені та втомлені після довгого дня, майже відразу ж потонули у м’якому шовкові трави, яку мама розсіяла по всьому обійсті. Пройшовши біля вибіленої стіни хати з вузькими прорізами вікон та синіми віконницями, вона штовхнула двері й голосно гукнула:

— Мамо, я вдома!

У сінях війнуло на неї пахощами свіжозвареного борщу та смаженої на вишкварках картопельки, й запах цей, запах дому та мами, торкнувшись її, нагадав, як вона зголодніла. Та від маминих смаколиків і не в голодної слина тече, а вже зараз… Посміхнувшись про себе, Ганнуся витерла ноги й увійшла до великої кімнати, котру батьки називали залою, обвівши поглядом звичні з дитинства вже старі та подекуди поламані меблі, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з її посагом. Біля стіни стояв довгий стіл, застелений блідо-сірою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невідомої квітки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок біля вікна, що виходило на схід сонця. Колись, ще за життя діда Якова — Ганнуся це пам’ятала, — під цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися дві ікони, біля яких завжди світив крихітний вогник і мама так часто щось шепотіла, навіть не помічаючи сліз, що котилися по її щоках… А для малої Ганнусі дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чіпала її в такі хвилини, а коли питала, мама коротко відповідала:

— Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнішаєш, я й тебе навчу.

І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тільки того, що татко, повернувшись з міста, зірвав ті дві потемнілі від часу дощечки й закинув їх на горище, зовсім не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був єдиний на пам’яті Ганнусі випадок, коли батьки посварились, і до цих пір не забула вона біль в очах мами, біль та розгубленість, які були відповіддю на жорстокі, зовсім незвичні для татка слова.

— Для мене віднині твого Бога не існує. Був би він, наші діти не лежали б зараз у сирій землі.

Мама промовчала. Другого дня вона віднесла ікони до тітки, але вірити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвір’я чоловіка.

— Утомилася, Ганнусю? — лагідно запитала Ярослава Ганнусю, і та, поглянувши на маму, помітила в очах її неспокій. Вона стояла біля столу, насипаючи у велику миску борщу, а праворуч сиділи татко та Івасик, виблискуючи блакитними хитрими оченятами.

Ганнуся захитала головою.

— Якби не так спекотно було, — відповіла вона, сідаючи на лавку та цілуючи Івасика. — А от зголодніла я вже добряче.

Мама тільки посміхнулась, проте настороженість та занепокоєння в її очах не зникли. Ганнуся вдала, що не помічає тієї її напруги. Смачно попоївши маминого борщу та смаженої картопельки, запивши кухлем свіжого молока, розімліла від ситої вечері Ганнуся сіла на стільчик біля вікна, примружила очі й замислилась. Поряд щось цвірінчав Івасик, батько збирався на другу зміну до райцентру, де він працював на цукровому заводі. Ганнуся дуже полюбляла ось такі тихі родинні вечори, коли в хаті тепло й затишно, мама тихенько розмовляє з татком, а вона просто сидить, примружившись та відпочиваючи після важкого дня на полі.

Проте сьогодні насолоджуватися цими простими хвилинами їй заважали думки про Павла Гребенка. За вікном швидко вечоріло, десь на заході червоним полум’ям горіло втомлене сонце, і Ганнуся знала, що Гребенко буде чекати на неї біля річки. А вона сама не знала, чи йти їй на те побачення, злодійкувате та заборонене й, можливо, саме тому таке жадане. З маленького віконця їй добре було видко і тин, що межував їхнє подвір’я з Гребенковим, і хату, що виходила дверима до їхнього двору. Бачила вона й Галину, яка швидкою тінню мигтіла то від хати до повітки, то від повітки до городу. Дівчина напружено вдивлялася в надвечірні сутінки, навіть самій собі боячись зізнатися, що чекає з нетерпінням, допоки з’явиться постать Павла, аби… Аби, відкинувши усі сумніви та побоювання, піти за ним туди, де у вечірньому тумані сонливої річки буде чекати він, аби знову обійняти, аби знову шепотіти схвильованим і жагучим голосом ті слова, від яких то завмирає, то божевільно бухкає серце. Слова, що у якийсь незбагненний спосіб здатні наповнити чи то невиразною силою, чи то незвичною слабкістю.

Замислившись, Ганнуся ледь не проґавила, коли на майже темному подвір’ї з’явився Павло. Одягнений у білу сорочку, він щось сказав Галині, що в’юном звивалась за ним до самих воріт, відчинив хвіртку й рішуче попрямував у бік центру, протилежний від річки. Ганнуся застигла на своєму стільчику, відчуваючи, як важко та нерівно б’ється серце в грудях, як швидше побігла кров по жилах, розпашілою хвилею приливаючи до лиця.

— Щось набачила цікаве, доню?

Тихий та спокійний голос мами, що пролунав майже над головою, примусив Ганнусю здригнутися і ледь не підскочити на місці. Вона рвучко відхилилася від вікна, підняла на Ярославу блакитні прозорі очі.