— Ні!

— А я сказав — роздягайся!

— Ні!

Прокопенко сплюнув собі під ноги.

— Майорова підстилка, — вилаявся він, а потім зробив до неї короткий, стрімкий крок. Ганнуся, завмерши, дивилась на нього важким, ненависним поглядом. А він підійшов настільки близько, що вона відчула на своєму обличчі його гарячкуватий подих, жар його тіла. — Не хочеш, то й не треба, я сам тебе роздягну, зроблю нарешті те, про що так мріяв.

Рука Ганнусі, наче оживши своїм власним, окремим від неї життям, заковзала поверхнею столу, мов щось шукаючи, а що — Ганнуся й сама не знала. Рука Прокопенка, з несподіваною ніжністю погладивши струнку колону її шиї, взялась за комірець сукні. Ганнуся напружилась, не відштовхуючи його, а пальці її, тремтячи, вже охопили масну, ковзку ручку сковорідки, на яку натрапили посеред тарілок та склянок. Не роздумуючи більше, вона міцно стиснула забруднену ручку, й раптом, не дозволяючи собі передумати чи отямитись, підняла руку, і щосили опустила важкий чавун на голову Прокопенка, вкладаючи в удар всю ненависть, яку мала до цієї людини. І побачила, як зовсім поряд його очі розширились від болю. Потім він, обм’якнувши, навалився на неї усім тілом, придавивши до столу.

Ганнуся розтисла пальці, і сковорідка з важким дзенькотом упала на підлогу. Миколу вона відіпхнула, і той сповз слідом за сковорідкою.

— Чи не вбила? — прошепотіла Ганнуся, запитуючи не то тишу навколо себе, не то саму себе, якось байдуже, як це каже доведена до відчаю людина. А потім переступила через нього і кинулась до дверей, гнана страхом за коханого, гнана відчайдушною та запальною думкою — встигнути. Встигнути врятувати, встигнути попередити. Головне — встигнути.

Вона не встигла.

Коли Ганнуся, захекана й бліда від швидкого бігу та страху, вбігла до контори НКВС, відіпхнувши від себе охоронця, і кинулась до восьмого кабінету, туди, де сидів Дмитро, на неї чекала страшна картина.

— Дмитре!

Її крик розірвав собою тишу, зловісну й непривітну тишу, що панувала в його кабінеті. І очі, наповнені жахом, увібрали в себе спокійне, хоча й трохи бліде, обличчя Дмитра та блискучі браслети на його руках. Саме вони та ще гурт незнайомих, похмурих людей змусили її закричати, закричати так болісно й страшно, що присутні в кабінеті здригнулись і стрімко обернулись, а в протилежному боці коридору почувся важкий тупіт чобіт. Але Ганнуся не бачила й не чула всього цього — вся увага її була прикута до коханого. Арештований! До кінця життя не забути їй тих темно-сірих очей, що дивились на неї посеред наповненого чужинцями кабінету, немов прощаючись навіки, віддаючи всю силу свого кохання, що яскравим полум’ям горіло зараз у тих очах. Він мовчав, але вона бачила в його рідних очах страх за неї та дитину.

— Що таке? — низьким, доволі гарним голосом запитав високий, тонкий, як жердина, немолодий чоловік, грізно глянувши на ледь живу Ганнусю. — Хто ця жінка?

Молодик з рудим волоссям швидко зиркнув на Дмитра, потім на худого незнайомця і відповів:

— Дружина майора, товаришу полковнику.

Водянисто-сірі очі полковника звузились.

— Колишнього майора, ви хотіли сказати? — зі свистом витиснув він із себе і раптом, одним рухом простягнувши руки до Дмитра, з невимовною зловтіхою зірвав з його плечей погони із зірочками. Потім кивнув на Ганнусю. — А цю істеричну панночку заберіть звідси.

Дмитро кинув на Ганнусю швидкий погляд.

— Аню, йди додому!

Але вона його наче й не чула.

— Ні, не чіпайте мене! — закричала вона, коли її схопили за руки чужі, мов залізні пальці. Вона вп’ялась наполегливим поглядом у неприємне, із загостреними рисами лице незнайомого полковника й швидко заговорила: — Товаришу полковнику, мій чоловік ні в чому не винен, благаю, повірте мені! Це все наклеп Миколи Прокопенка, його ненависть…

Полковник скривив своє загострене лице.

— Досить, пані Солодова, — велів він, і щось знайоме, гуцульське промайнуло в його словах, змусивши Ганнусю здригнутись усім тілом. — У нас достатньо доказів проти вашого чоловіка, аби засудити його до страти, можете бути певні!

Ганнуся відсахнулась.

— Ні, — прошепотіла вона, зазирнувши в холодні, бездушні очі, у яких був написаний вирок. Смертний вирок для Дмитра. Потім глянула на дороге, кохане обличчя, що було таким близьким і водночас недосяжним, таким коханим, і закричала так, що задзвеніло скло на вікнах. — Ні! Ні! Ні!

Залізні пальці вп’ялись у руку з такою силою, що зробилось боляче, але Ганнуся ледь помітила той біль. Вона почала осідати в чужих міцних руках, відчуваючи, як темрява, наповзаючи з усіх кутків, засмоктує її, тягне до неї свої холодні, кістляві руки, стираючи стурбоване лице Дмитра. А там, у тій темряві, вже чекало на неї гаряче, задушливе шепотіння Прокопенка, що тягнув до неї свої пазурі.

— Ганю, солодка моя, — лунало поряд. — Йди, йди сюди, моя панночко!

Ганнуся захитала головою.

— Ні! Ні!

Прокопенко відразу ж зник. А з ним зникло все, залишилась хіба ця темрява, що огортала її м’якою та пухнастою ковдрою.

Отямилась вона несподівано на власному ліжку, й відразу ж перед очима промайнуло те, що сталось у кабінеті Дмитра. Проковтнувши важкий клубок, що став у горлі, вона озирнулась. На порозі, геть нещасна та худенька, вкутана у велику пухнасту хустинку, стояла тьотя Аня. Згорблена, вона скидалась на сіренького горобця.

Ганнуся підвелась на ліктях.

— Тьотю Аню… Діма…

Ганна Гаврилівна схлипнула гірко та ображено, мов мале дитя, й прошепотіла:

— Його забрали, Аню. Та ти й сама знаєш, тебе Петро привіз із контори, геть непритомну і таку бліду, що я не знала, за ким плакати більше — за Дмитриком чи за тобою.

— Дмитрик, — повторила Ганнуся рідне ім’я і хотіла знову закричати, але сил вистачило тільки на слабке закликання: — Дмитрику! Дмитрику!

Ганна Гаврилівна присіла поряд.

— Ганнусенько, що ж нам тепер робити? — з гірким зітханням запитала вона, й Ганнуся побачила, як по її блідих, зів’ялих щоках течуть сльози. А її власні, ті сльози, що вона мала б пролити за чоловіком, застигли всередині неї, вмерзлись в очниці, вперто не бажаючи проливатись.

Сум та горе оселились з того дня у великій, багатій квартирі Солодових. Ганнуся нездужала, лежала майже нерухомо, сухими, запаленими очима втупившись у стелю над собою. Сліз не було, вони просто не текли з її очей, як з пересохлої криниці, але гіркотою підступались до самого горла. Через Петра вони з Ганною Гаврилівною знали, що Дмитра відвезли до Полтави, а вже там… Що саме чекає на нього там, Петро не доказав, але Ганнуся й сама знала, що на нього там чекає.

За два дні приїхала мама, її сердешна, любляча матуся, що кинулась до неї птахою, загрубілими та мозолистими руками підняла її, безвольну та нерухому, притисла до себе так, що аж боляче зробилось. Ганнуся тільки зітхнула, знову відчуваючи себе маленькою дівчинкою.

— Мамо, — зойкнула вона стиха, вдихаючи знайомий запах мами та свіжого молока, — матінко, рідненька!

Ярослава погладила її по спині.

— Ганнусю, донечко, що ж вони з тобою зробили? Ти ж на себе зробилась несхожою, квіточко моя!

Ганнуся поглянула на маму пустими очима.

— Зав’яла твоя квіточка. До часу зав’яла.

— Ганю, та що ж з тобою робиться…

— Нічого, — тихо відповіла Ганнуся, блідою рукою погладжуючи обвітрені та трішки засмаглі материнські щоки, — нічого зі мною вже не робиться… жити просто не хочеться… без нього жити… без Дмитра.

Ярослава перехрестилась, а потім запитала:

— Доню, звідки думки такі? А дитя?

Дитя! Саме воно, ще не народжене, але вже живе під її серцем, воно, часточка Дмитра, єдине, що полишив він їй опісля себе, саме це дитя змушувало її жити. Жити, аби дати життя йому, цьому дитяті, яке, можливо, колись погляне на неї темно-сірими очима Дмитра або ж обізветься його оксамитовим голосом. І вона хотіла жити тільки заради нього, цього дитя, що було дарунком Дмитрового кохання, дарунком його ніжності.