Стояла дощова, пронизливо-холодна осінь. Дощ тільки накрапав, коли Ганнусю вивели з відділку, і вона жадібно вдихнула забуте вже свіже повітря, котре здавалось їй неймовірно прекрасним після смердючого та затхлого повітря камери. Вдягнена в темне пальто з цигейковим комірцем та білу пухнасту хустину, котрі передала мама, вона стояла біля дверей, прощаючись з рідною землею.

— Пішли! — штовхнув у спину охоронець.

Ганнуся зробила декілька кроків, коли за спиною почувся рідний голос.

— Доню! Ганнусенько!

Ганнуся застигла на місці, потім повільно обернулась. Праворуч від східців, притискаючи до себе торбинку, стояла мама. Її нещасна, сумна та люба матінка. Й Ганнуся не втрималась, обернулась та кинулась до мами, не звертаючи уваги на крик позаду:

— Куди? Стій!

Але Ганнуся вже припала до рідних материнських грудей, відчуваючи на своєму лиці швидкі, гарячі поцілунки.

— Мамо!

— Ганнусю! Донечко моя, як ти? Змарніла-то як, зав’яла моя квіточка, — із сумом видихнула Ярослава, обціловуючи Ганнусю. — Данило про все мені розповів, доню, про все. Господи, як же ти там… Як виживеш, та ще з маленьким…

Ганнуся напружено всміхнулась.

— Та вже якось виживу, мамо… — Вона не договорила, тому що грубі чоловічі руки відтягнули її від мами.

— Досить розмовляти! Ми запізнимося на потяг, — прокричав над самим її вухом охоронець.

Ярослава заголосила, не втрималась, але все ж встигла всунути Ганнусі в руки торбинку.

— Доню, домашнє, смачненьке на дорогу, — вигукнула скрізь сльози й зосталась стояти, затуливши рота рукою, аби не кричати. Такою її і запам’ятала Ганнуся, від’їжджаючи геть. Самотня, згорблена постать під рясним дощем. Доторкнувшись до свого лиця, Ганнуся побачила на пальці гарячу краплину сліз. Сліз, яких не було в неї від самого арешту Дмитра.

А потім була дорога. Далека, здавалось, нескінченна дорога на схід, туди, де на неї чекало невідоме життя, де чекало заслання. Її везли в холодному вагоні, у який господарем задував холодний осінній вітер, і Ганнуся постійно мерзла, незважаючи на тепле пальто. А ще їй майже постійно хотілось спати. І більшу частину дороги вона проспала, примостившись на твердій лаві.

Поряд з нею їхали люди. То були й такі ж, як вона, невинно засуджені, кого можна було спізнати по смутному, безнадійному виразі облич, і вже бувалі злочинці, що їх, здавалось, не дуже-то й лякало заслання, на яке їх повільно віз потяг. Вони голосно сміялись, грали в карти — продовжували жити. Ганнуся ж не уявляла собі, як можна сміятись, насолоджуватись життям у таких жахливих умовах, у цьому свинарнику на колесах, де всюди були протяги, знаючи, що везуть їх у заслання в табори, звідки не всі повертались живими. Так минали холодні тоскні дні, що змінювались ще більш холодними, неймовірно довгими ночами, під нестихаючий перестук залізних коліс. Іноді потяг зупинявся й охоронець з рушницею вигукував чиєсь ім’я — їх робилось на одного чи двох менше. Настав день, коли потяг зупинився, у вагоні з’явився охоронець, гукнув:

— Солодова! На вихід!

Ганнуся, ще не до кінця отямившись від сну, глянула на нього з мовчазним подивом, не могла повірити, що виснажлива дорога закінчилась. Вона ледь змогла поворушити замерзлим, задерев’янілим тілом, заслуживши сердитий окрик охоронця.

— Ти там що, заснула? Ворушись давай, немає часу тебе чекати!

Ганнуся примусила себе підвестись з місця й повільно рушила до виходу. Яскраве, але холодне сонце боляче вдарило по очах, що вже звикли до напівтемряви вагону. Вона примружилась, озирнулась довкола і тихенько зойкнула. Сніг! Навколо неї, кришталем виблискуючи на сонці, лежав сніг. І холодно було так, що руки відразу почервоніли. Зима. Навколо стояла справжня зима. І як то було страшно опинитись зимою посеред незнайомого чужого місця, на далекому залізничному вокзалі, по якому діловито снували чужі, зовсім байдужі до тебе люди та неквапливо походжали охоронці з собаками. Один з них, страшного вигляду темнобородий чоловік середніх років та могутньої статі, вдягнений у добротний жупан з вівці та хутряну шапку, зупинився біля Ганнусі й охоронця і запитав несподівано гарним голосом:

— Скільки їх сьогодні?

Охоронець хитнув головою на Ганнусю.

— Ось тільки одна, на Бистре.

Бородань кинув погляд на Ганнусю, потім махнув рукою.

— Ходімо!

Стежками, засипаними снігом, він привів її до якогось приміщення, і Ганнуся нарешті опинилась у теплі. Справжньому теплі. У просторому коридорі, в кутку, топилась велика пічка, котра давала таке гаряче тепло, а не те відлуння, що було у вагоні. Подалі від пічки, за столом сидів темноволосий молодик у формі енкавеесівця, а на лаві біля стіни тулилась купка тепло вдягнених молодих жінок. Молодик підвів очі від паперів.

— Кого ти ще привів, Захаровичу? — Його погляд сковзнув по обвітреному, блідому лицю Ганнусі, сковзнув пильно, уважно. — О, та вони там що, геть показились — таку красуню та на наші морози! І куди її?

Не надто балакучий Захарович відповів коротко.

— На Бистре. Платонович у себе?

Молодик потягнувся.

— У себе, де ж йому бути? — він хитнув головою на купку жіночок. — Поки оцих наполоханих ворон не облаштує, нікуди не поїде. — Молодик знову поглянув на Ганнусю, поглянув із суто чоловічою увагою. — Замерзли, громадяночко?

Ганнуся слабко хитнула головою.

— Замерзла.

— А що ж ви так легко одягнулись для наших морозів? Це вам не Москва, тут посуворіше буде. — Він відкрито посміхнувся. — Та я ось вас зараз чайком гарячим пригощу, вмить одігрієтесь.

— Дякую.

Продовжуючи посміхатись, молодик налив у великий кухоль окропу з щербатого чайника, додав туди заварки, щедро всипав цукру, побовтав ложкою та простягнув Ганнусі. Вона слабко, але вдячно всміхнулась, поглянувши на нього, і обережно взяла в руки кухля з гарячим чаєм. Зробила ковток та аж примружилась від втіхи. Чи думала вона коли, що буде так радіти кухлеві звичайного чаю? Випивши половину кухля, вона сяйнула убік молодика вдячним поглядом. Він же спостерігав за нею з напруженою увагою, а потім захоплено присвиснув.

— Мама рідна, а очі які! Вбитись за такі можна!

Бородань кинув на нього похмурий погляд.

— Слину витри!

Молодик гордовито випростався.

— А що таке? Я чоловік самотній, мені, може, набридло самому, а дім великий, потрібна помічниця…

Охоронець примружився.

— Знаю я твої потреби. На скільки вистачить? Щонайбільше на тиждень, а потім викидаєш чергову помічницю в холодну замерзати, чи не так?

— Так то які були, — заперечив молодик і хитнув головою на Ганнусю. — А це яка, та я ніколи від такої не відмовлюсь.

— Платонович не дозволить, — відповів як відрубав бородань і з подивом поглянув на Ганнусю, яка відсунула від себе недопитий чай. — Пий, чого ти?

Вона холодно поглянула на молодика.

— Напилась уже, — відповіла коротко, відчуваючи, як вся її вдячність зникає, випаровується. Ще тільки одного Прокопенка їй не вистачало. А вона-то вже подумала, що по доброті душевній він її чаєм пригощає, а його доброта, як виявилось, смердить похітливими намірами. Всі вони, ці улесливі мужлани, однакові.

Молодик поглянув здивовано.

— Яка, виявляється, пихата.

— А так тобі й треба, — коротко зауважив бородань і пішов до кабінету. Молодик провів його невдоволеним поглядом.

— От вовчара старий! Пішов цькувати Платоновича.

Ганнуся промовчала. За декілька хвилин черга розійшлась, а коли дійшла до неї, до кабінету її завів сам бородань. Отримавши призначення та документи, Ганнуся вийшла з тим же бороданем на вулицю, де, здавалось, мороз ще більше міцнішав. Охоронець зневажливо поглянув на її одяг, а потім привів до невеличкого будинку, де Ганнуся отримала теплу шубу з хутра якогось невідомого звіра та валянки.

— Ось так у наших краях буде краще.

Ганнуся просяяла вдячною посмішкою.

— Дякую вам!

Він махнув рукою.