Біля машини, ледь помітно посміхаючись, стояв Гребенко.
Ганнуся ледь не спіткнулась на рівному місці, зустрівшись очима з його пильним та гострим поглядом, і мимоволі задивилась на нього, такого ставного та вродливого, у сяйві золотистого вранішнього сонця. Їй перехопило подих, загупало серце. Відчуваючи, як важко забилось серце, вона пішла до вантажівки. А Гребенко стояв у неї прямо на дорозі, зовсім не звертаючи уваги на жіноче товариство, котре з жадібною увагою пильнувало кожен рух Ганнусі й кожен подих агронома.
Нарешті Ганнуся зупинилась на відстані кроку від його високої постаті, з неймовірним зусиллям намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, не видати перед оцими пліткарками свого хвилювання.
Гребенко посміхнувся.
— Доброго ранку, Ганнусю!
Вона кинула на нього швидкий погляд, у якому не було нічого, окрім байдужості, потім пробурмотіла:
— Доброго ранку.
Дерев’яними руками взявшись за драбинку, вона занесла ногу, аби залізти на машину, й ледь не звалилась назад, коли її тонкого дівочого стану торкнулись гарячі та широкі долоні Гребенка, а поряд пролунав його голос.
— Я допоможу!
Ганнуся змовчала, тільки сердито блимнула на нього своїми ясними очима і хутко полізла наверх, туди, де її чекали притихлі дівчата. Гордовито закинувши темноволосу голівку, намагаючись не зустрічатися поглядом з іншими, вона примостилась скраєчку, краєм ока з жахом спостерігаючи, як Павло лізе за нею. Він ледве встиг перекинути ноги через перекладину, коли Митько рвучко зірвався з місця та погнав машину вниз по дорозі. Дівчата дзвінко та дружно зареготали.
— Що це ви, товаришу агрономе, вирішили приєднатися до нашого жіночого товариства? — зблиснувши білими зубами на засмаглій шкірі, насмішкувато запитала Надія Карпенкова, стрельнувши на Ганнусю швидким поглядом. — Чи то вам пішки набридло швендяти?
Гребенко посміхнувся.
— Набридло.
— Ой, то глядіть, — обізвалась Настуся Климиха, огрядна рудоволоса дівка з веселими зеленими очима на заквітчаному веснянками широкому обличчі. — Дізнається ваша дружина, то ще коси нам повидирає.
— Або Митька відлупцює, аби агронома не возив, — додала Карпенкова, і всі дівчата та молодиці так і скорчились від сміху, що голосним відлунням прокотився тихим вранішнім берегом, сколихнувши спокійні річкові води та наполохавши зграйку качок, які повагом походжали біля води. Не сміялись тільки двоє: Павло, якому жарти про ревнивість Галини завжди діяли на нерви, та Ганнуся, яка вбачала в тому сміхові кпини над собою, недобрі та неприємні. Вона вперто уникала відкритих поглядів Гребенка, відчуваючи їх на собі, але не повертаючи голови. Той погляд його тепло торкався її шкіри, примушуючи червоніти лице. Але вона жодним чином не виказала перед жадібно-допитливими поглядами дівчат свого неспокою, удаючи, ніби її цікавлять безмежні зелені поля, що вільно розкинулись за річкою, широкі схилені верби та пронизливо-синє небо, на котрому не зосталось навіть сліду нічної негоди. Тільки одного разу не втрималась вона, кинула на нього крадькома погляд, коли Митько з веселим гудінням оббризкав сварливу бабу Наталку, що випасала кіз за фермою. Вона замахала услід скарлюченим пальцем, вигукуючи щось неприємним, пронизливим голосом. Дівчата відволіклись, а Ганнуся тієї ж миті поглянула на Павла, замилувавшись несподівано його вродливим обличчям під густою шапкою світлого волосся, котре зухвало ворушив зустрічний вітер. А Гребенко відразу ж перехопив той її погляд, перехопив з посмішкою, від якої Ганнусі зробилось важко у грудях. Вона відразу ж відвернулась, занімілими пальцями вчепившись у темне дерево машини. Так і проїхала решту дороги до ланки, уже не озираючись на нього.
Нарешті машина зупинилась, дівчата загомоніли, а з кабіни визирнула кучерява голова Митька.
— Приїхали, бабоньки!
Він зареготав, знаючи, як не полюбляють ланові, коли їх так називають, і спритно сховав голову назад, ухилившись від недогризка яблука, що котрась із молодиць пожбурила у нього. Дівчата заворушились, скидаючи сапи на чорну масну землю, щедро напоєну нічним дощем. Починався новий робочий день, і Ганнуся зітхнула з полегшенням, коли висока постать Гребенка зникла серед зелених насаджень буряків та картоплі. А далі потягнувся спекотний звичайний робочий день. Ганнуся полола свій ряд, намагаючись зосередитися на праці й не думати зовсім про Павла, голос якого чувся то з одного боку поля, то з іншого. Вона вперто не підіймала голови, з несамовитою злістю виполюючи всюдисущий бур’ян. Ні, вона не буде на нього витріщатись, мов нерозумне дівча, мама каже правду. Нема чого лізти до чужої родини, хоч би який був з нього красень.
— Нашому агрономові тепер зосталось тільки сапу в руки взяти та стати з нами у рядочок, — пролунав у Ганнусі майже над самим вухом насмішкуватий голос Карпенкової, відриваючи її від думок. Але вона змовчала, не бажаючи розмовляти з настирливою дівкою, але ж від Карпенкової так просто не відчепишся. Надька помахала перед Ганнусею рукою і вигукнула ледь не на всю ланку:
— Агов, Ганнусю, ти мене чуєш?
Ганнуся повільно випросталась.
— Тебе, оглашенну, й мерці на цвинтарі почули, — утомленим голосом одізвалась вона, неприязно глянувши на Надію. — Чого репетуєш? Працюй краще.
У тої спалахнули очі.
— Невинність із себе вдаєш? Невже гадаєш, що не помітно, які іскри між вами з Гребенком в машині літали? Чи не видко, як пожирає він тебе поглядом…
Блакитні очі Ганнусі погрозливо звузились.
— Рота закрий, Надько!
— А не закрию, — вишкірилась та у відповідь. — Чи ти мені накажеш? Носа задерла, еге, Ганнусю? Що, краща на все село, Гребенка звабила?
— Заздриш?
— Чому заздрити? Почекай, добереться до тебе ще Галина, очі повидряпує та й правильно вчинить!
— А звідки ж вона дізнається? Чи не від тебе?
Надія недобре посміхнулась.
— Може й від мене, — зухвало вигукнула вона, й Ганнуся відчула нестерпне бажання кинутись на цю злісну пліткарку і закрити її широкого рота. Але втрималась, неймовірною силою волі примусивши себе залишитись на місці. Тільки зневажливо глянула в темні очі Надії, що світились недобрим насміхом, і знову схилилась над своїм рядком. Ні, вона не зробить нічого такого, аби ще більше не розпалити те вогнище людського осуду та пліток, що його, без сумніву, роздула Карпенкова. Та й чи були на селі дві більші пліткарки, аніж Надька та мати її Харитина Яківна? Напевне, ні. Все вони бачили, нічого не пропускали, а чого не знали, те легко доповнювали вигадками. Вона полола якусь хвильку, коли знову почувся отруйний голос Надійки.
— Ганнусю! Невже засоромилась?
— Кого? Тебе?
— А чому ж очі ховаєш?
— А щоб не бачити пики твоєї огидної, — кинула Ганнуся, не підіймаючи голови. Карпенкова щось засичала у відповідь, але змушена була відчепитись, зачувши роздратований голос Омелянівни.
Полегшено зітхнувши, Ганнуся з подвійною силою запрацювала сапою, аби опинитися подалі й від Карпенкової, й від її отруйного язика та недоброго погляду. Вона так заходилась, що й незчулась, як минув ранок і настав час обіду. Дві години відпочинку, коли можна було й попоїсти, й додому сходити. Край поля вже виднілась висока тітка Машка Золотенчиха, яку привезли на підводі з великими каструлями. Але Ганнуся полюбляла ходить додому, де і борщ у мами смачніший та й спокійніше. А по дорозі можна до річки зайти, змити бруд зі спітнілого тіла. Вона пішла просто до села. Не було щось настрою хлюпатись у воді. Хотілось спокою, щоб на самоті обміркувати, як бути з оцим тяжінням до одруженого агронома, який вабив її до себе, незважаючи ні на що. Дівчина повільно пленталась, коли раптом її боса нога потрапила на гострий камінець, що валявся у прибитій дощем пилюці. Ганнуся зойкнула, скривилась і затанцювала на одній нозі. Вона нахилилась, аби пожбурити зі злістю клятого камінця, а коли випросталась — їй перехопило подих.
На дорозі перед нею стояв Гребенко.
Ганнусю охопили суперечливі почуття. Вона начебто й зраділа, побачивши його, і водночас їй стало страшно. Проте очі, що палко дивились на неї, виявились сильнішими. Вони вабили до себе з такою силою, що вона не мала волі їм протистояти, з жіночою слабкістю відчуваючи той потяг, що віками кидав жінок у міцні чоловічі обійми.