Біля кам’яного паркану, за яким височіли надгробки розкішного цвинтаря, водій загальмував, щоб розпитати поважного, статечного чоловіка про дорогу до центру. Той чемно підняв капелюха:

– Прошу?

І тут Григорій зустрівся поглядом з нею… З тою, що йшла назустріч…

У великих печальних очах – розпач і… прохання про порятунок. Навіть не прохання – волання.

Чорний капелюшок, чорний костюм, чорні панчохи… Вдова? Чи схоронила батьків? Юна й прекрасна. З білими квітами, що їх безпорадно притискала до серця.

Не жінка, а ефемерний символ жіночості й вірності – аж до смерті.

Саме такою має бути ідеальна дружина.

Вона швидко опустила очі й задріботіла високими підборами до цвинтарної брами. Над жалобним убранням виблискував темний мед її волосся.

Водій натиснув на газ і подякував проводиреві, перекрикуючи ревіння мотору:

– Ясненько, папаша! Будь здоров![13]

Простий сільський хлопець занадто окав і неймовірно пишався, що возить самого товариша майора.

Марчевський усміхнувся. Майором він став недавно, і такі дрібнички йому ще не приїлися. Григорій був з «нових» – з тих, що швидко робили кар’єру, заповнюючи прогалини, які з’явилися в командному складі енкаведе після репресій та чисток «ворогів народу».

Денщик, хитрий шельма з Полтавщини, узятий тільки за те, що знав українську мову, здогадливо підморгнув:

– Хороша панянка, товаришу майоре?

Товариш майор лише холодно глянув на нього, додержуючись субординації.

Григорій Марчевський був комуніст за покликом душі. Його прадіди потрапили до Сибіру після польського повстання, що його придушив ще Муравйов-вішальник, але тепер польською говорила тільки бабуся. Решта родини асимілювалася. Як і всі сибірські хлопці, Григорій був високий, кремезний, витривалий, спокійний і розважливий, а це все дуже пасувало до його нового звання, трохи зависокого як на двадцять вісім років. Стріляв влучно, як справжній мисливець, бив білку в око. Не хлопець, а взірець, натурник для радянського плаката.

Діставши нове призначення, зрадів: Львів – це ж майже Польща, прабатьківщина, яку дуже хотілося побачити. Сподівався нових вражень. І ось має. Просто на в’їзді. Досить несподівані.

Перед його очима досі стояла постать тендітної білявки в жалобі. З білими хризантемами коло грудей. Осінні квіти навесні. Мабуть, тепличні. Димчасто– блакитно-зелені очі волають про рятунок від самоти.

Хто вона? Звідки?

Місто велике. Навряд чи доведеться зустрітися.

Шкода…

Перший же будинок, до якого підвіз меткий лейтенант з масними губами, сподобався Марчевському. Затиснутий між таких самих старовинних кам’яниць, чотириповерховий, трохи не втричі вищий, ніж широкий. Унизу колись був стоматологічний кабінет: на вікні залишилася реклама, а дірки біля дверей свідчили, що недавно тут висіла табличка.

Лейтенант Рогоза заторохтів, пояснюючи:

– Помешкання ворогів народу. Обох розстріляно. Сини – активні націоналісти, десь переховуються. Ми за будинком наглядали. Ніби з засідки. Але вони не потикалися. Про всяк випадок непогано б тут попервах жити з охороною, – він натиснув ґудзик електричного дзвінка:

– Прислуга колишніх власників поки що живе тут. Доглядає. Допоможе розібратися, де і що. Хороша дівчина, свідома.

– Іду-іду! Хто там? – почувся з-за дверей голос свідомої прислуги.

За мить вона сама постала перед товаришем майором. Кругловида, рум’яна, у вишиванці й строкатому фартушку. Трохи збентежена й настрашена.

– Добрий день, товаришу Рогоза! – кивнула головою, наче ледь помітно вклонилася. – Я тут поприбирала. Як ви казали. Все на місці. Я – на посту!

– Молодчина! Справжній боєць жіночого фронту! – лейтенант Рогоза підморгнув Марчевському. – Покажи квартиру товаришеві майору, Катерино.

– Проходьте, – Кася метушливо витерла руки об фартух і відступила вбік, пропускаючи панів військових перед собою до крихітної вітальні з диваном, кріслами, маленьким столиком та лакованою дерев’яною вішалкою, а тоді відчинила кімнату праворуч: – Це був кабінет. Тут хворих приймали…

З кабінету війнуло невитравним запахом аптеки. Не заходячи туди, Марчевський оглянув стоматологічне крісло та інше приладдя зубного лікаря:

– Це все давно вже треба було передати в якусь поліклініку.

– Зробимо, – відгукнувся лейтенант. – Скажу їм там, у медсанчастині, щоб забрали.

Катерина мовчки повела їх на другий поверх. Круті дерев’яні сходи сподобалися Григорієві: хоч дуже старі, проте ніякого рипу.

– Тут – їдальня, а там – кухня.

Їдальня була водночас і залою, і вітальнею, з добротними меблями, з піаніно, коминком, радіоприймачем та грамофоном. У кутку стояла книжкова шафа.

Марчевський підійшов до вікна. Навпроти, через нешироку вулицю, височіла ще старіша кам’яниця, ліворуч – кілька двоповерхових будинків, праворуч – величний костел. Унизу проторохкотів трамвай. Дерев не видно. Краєвид прикрашають лише старовинні чавунні ліхтарі та кашпо з квітами – на балкончиках, під вікнами.

– Нагорі три спальні й кабінет, – доповідала тим часом Катерина. – Воно, звісно, тіснувато, але місце тут хороше…

– Хороше місце, – погодився майор. – Мені подобається.

І звернувся до Рогози:

– Нечего тратить драгоценное время. Мне это подходит. Спускайтесь и скажите денщику, чтоб заносил вещи[14].

– Єсть!

– Хвилинку! Ключі?

– Авжеж! – лейтенант поліз до кишені. – Я так і знав, що вам сподобається.

Марчевський усміхнувся. Йому ще й як сподобалося! Він раптом зрозумів, що цей майже чотирьохсотлітній будинок – саме його дім. Тільки тут йому буде добре й затишно. Можливо, служба ще занесе його в різні куточки Радянського Союзу, але зістаріти він хотів би тут і тільки тут.

Увечері він самотньо сидів біля коминка, що його розпалила послужлива Кася. Денщик Павло поки тільки спостерігав, як це робиться.

Поліна потріскували. Вогонь звивався й танцював довкола них. Пахло лісовим багаттям і заразом домашнім теплом. Особливого шарму цій картині надавав шерхіт дощу за вікном.

Поставивши поруч із кріслом великий коньячний келих та кришталеву карафку, Марчевський гортав фотоальбоми колишніх господарів і зрідка сьорбав червоне вино, доливаючи собі потроху. Зазвичай він майже не пив, але цього вечора закортіло розслабитися, відчути насолоду майбутнього пенсійного спокою. От би такого, як у панів та пань на світлинах! Непогано жили польські буржуї! Навіть по фото видно, що костюми й капелюхи дорогі, добротні, про жінок і мови нема – вбрані святково, як у кіно.

І раптом – знову блискавкою – ті самі очі. Тільки веселі й пустотливі. Це вона, саме вона, ота молодиця в жалобі, що її бачив зранку з букетом осінніх хризантем. Навесні… Мабуть, недешеві, оранжерейні. І знімалася вона часто з квітами. З різними. У світлих костюмах і гарних сукнях. В оточенні молодих чоловіків. Та ще штучка!

Марчевський сховав карафку й келих у шафу, де все ще зберігалися чималенькі запаси спиртного, і гукнув Павла.

– Поклич-но сюди Катерину!

– Єсть! Це я миттю!

Катерина боязко зайшла і стала біля дверей.

– Катерино, ти довго тут служила? У цих господарів? – цього разу Григорій намагався говорити правильною українською мовою.

– Понад два роки…

– Та ти підходь сюди. Сідай. Це тобі не за панів. У нас інші звичаї.

Присіла поруч на краєчок крісла:

– Дякую, товаришу майоре!

– Що за люди були твої хазяї?

– Свідзинські? Та ті ще… експлуататори, звісно ж.

– А точніше?

– Ну, пані Зося, хазяйка, була завзята полька, до костелу ходила. Шляхтянка! Все їй щоб по-панському, не догодиш. А пан Станіслав маскувався під українського інтелігента.

– Буржуазний націоналіст? – підказав майор.

– Еге ж, саме буржуазний і був!

– Стоматолог?